Відомий своїми чарівними замками Ужгород — чи не єдиний обласний центр в Україні, де навіть центральні вулиці міста не мають твердого покриття. Тому не дивно, що для більшості місцевих мешканців вуличний рух асоціюється, передусім, із численними брудними плямами на одязі й взутті, а подорож цим архітектурно надзвичайно гарним містом — суцільна екстремальна розвага. А ремонти для місцевої влади перетворилися на особливий бізнес, якому не видно кінця.
Ні проїхати ні пройти
Року 1691 Унгвар — так до 1919 року називався теперішній Ужгород — мав десять вулиць — Замкову, Вовняну, Ринкову, Мостову, Соляну, Циганську, Мельничну, Цегольнянську, Ватну та Цвинтарську. Усі вони були земляні — з грунтовим покриттям. Неважко уявити, як після першого-ліпшого дощика ці «магістралі» перетворювалися на купу багна. Минули роки, і... все лишилося майже так, як було. Шандор Петефі, найвідоміший угорський поет та національний діяч, який відвідав Ужгород в 1847 році, змальовував місто так: «Унгвар, втім, є дуже мерзенне місто. Брудне й необлаштоване. Цілком як п'яний чоловік, котрий упав у калюжу, а тепер, хитаючись, плентається додому». Справді, можна поспівчувати ужгородському пияку — навіть тверезій людині, ідучи Ужгородом ХХІ століття, слід бути вельми уважною, аби не вступити в калюжу, не впасти в каналізаційний колектор, не зачепитися об бруківку, не послизнутися, переходячи дорогу, не потрапити під авто, не бути забризканим автомобілем ... Якщо прийдеш додому цілий, то одяг, найімовірніше, чиститимеш довго.
Петефі не кривив душею — до другої половини ХІХ століття всі унгварські вулиці лишалися земляними, окрім невеликої ділянки Капітульної.. Та навіть коли бруківка нарешті дісталася до Унгвара, місто не мало коштів, аби тримати її в належному стані. Щоби дістати гроші на ремонт доріг, міська влада прохала уряд дозволити їй... стягувати мито з усіх приїжджих та подорожніх. Навряд чи теперішня ужгородська влада вдасться до такої практики. Але в будь-якому разі їй доведеться шукати гроші на ремонт вулиць. Адже те, що маємо в місті зараз, нормальними дорогами аж ніяк не назвеш.
Варто замислитися: найкраще дорожнє покриття в Ужгороді є там, де його робили за чесько-словацької влади. Стара чеська бруківка, так звана коцка, хоч гримить під колесами, але практично не вивалюється й не тріскається. Виходить, модерні технології останніх п'ятдесяти років не спромоглися дати тій бозна-колишній бруківці гідної відповіді. Принаймні ужгородський асфальт здебільшого скидається на латаний-перелатаний, але однаково дірявий жебрацький кожух.
Це все стосується не лише доріг, тобто проїжджої частини, але й хідників — тротуарів. Нормальні й цілі пішохідні дороги здебільшого також розташовані в тій частині Ужгорода, що збудована за Чехословаччини. Цікавий приклад: під час реконструкції Народної площі й спорудження там пам'ятника Шевченкові було перебрано бруківку на хідниках. І тепер навіть пересічному перехожому видно, де закінчується старий тротуар та починається новий — стару чеську фігурну тротуарну бруківку, складену в геометричний візерунок, розібрали, а потім зібрали абияк. Покладене сімдесят років тому гарно лежить ціле-цілісіньке, те, що клали п'ять років тому, — розвалюється та ще й, на тлі якісної роботи, виглядає дуже негарно. І це при тому, що, з причин відомого підлабузництва перед владою, до ремонту площі перед обласною державною адміністрацією підхід, звісно ж, був особливий.
До речі, коли в Ужгороді ремонтували Мукачівську вулицю, тамтешній роздовбаний асфальт поміняли на ту саму бруківку. Мабуть, нічого кращого за брук просто не знайшлося.
Насправді секрет не у бруківці. Звісно ж, нормальний якісний асфальт міцніший за будь-яку коцку. Але асфальт, нормально і якісно покладений. Бруківка непохитно тримається досі не тому, що вона краща, а тому, що її краще кладуть. Смішно — під ущент роздовбаним асфальтом часто виявляється непогана, ще з позаминулого століття, бруківка, і... водії чекають, доки асфальт цілком не роздовбеться, бо по «відродженій» бруківці їздити зручніше.
А ремонт — вічний!
Відповіддю ремонтних служб дірявим дорогам є добре знаний ямковий ремонт. Навіть сама назва виглядає гумористично. На дорозі шукають «ямки», засипають, асфальтують... Покриття, якщо воно взагалі є, перетворюється на суміш латок, які аж ніяк не плавно переходять одна в одну. Місця їх зламу, на яких постійно «стрибають» автомобілі, перетворюються на нові «ямки» і так далі. До речі, саме про необхідність ямкового ремонту ужгородських доріг часто говорить Віктор Погорєлов, ужгородський міський голова.
Інший приклад: дорожнє покриття на Гранітній (!) вулиці. Його ремонт комунальна влада назвала одним зі своїх пріоритетів. Завершення ремонту було широко розрекламовано як один із показників нової роботи нової влади. Спливли декілька місяців, і... нове покриття стало швидко руйнуватися, скоро наблизившись до передремонтного стану. Висновок той самий: справа не в роботі як такій, а в якості роботи. Постійна тимчасовість ремонтів мало сприяє розв'язанню проблеми.
Водночас відповідь влади є тут зрозуміла й очевидна — немає коштів. Капітальний ремонт коштує дорого. Та чи варто щоразу викидати гроші на дрібні, з нетривалим терміном придатності, ремонти? Якщо зібрати докупи всі ці нібито невеликі витрати, цілком може вийти дорожче за капітальний ремонт зі зміною усього покриття на міцне й якісне. Людям, які щодня ходять повз ями й калюжі, байдуже, що на перманентний ремонт їхньої вулиці витрачаються невеликі гроші. Зрештою, вони сплачують податки.
Якщо дороги хоч ямково, але таки ремонтують, то до тротуарів руки комунальників майже не доходять. Чи не всіма полагодженими чи збудованими останнім часом хідниками ужгородці завдячують приватній ініціативі — власники крамниць, кав'ярень, барів тощо лагодять хідники перед своїм закладом власним коштом. Прикладом стала площа Шандора Петефі — та сама, яка колись спонукала цього поета назвати Унгвар мерзенним містом. Мало не перед кожною крамницею на площі — свій тротуар. Щось подібне робиться і на Швабській вулиці. Архітектурної гармонії мало — модерна плитка занадто контрастує зі старовинною, але ходити є по чому. Добрий, міцний, навіть гарний тротуар. Якби усі були такі, проблеми б не стало.
Ти, сусід, скажи сусіду...
Та є нюанс. Облаштувати прилеглий до приватних будинків тротуар часто вимагає вiд їх власникiв міська влада. Впорядкування довколишньої території зазвичай є умовою конкурсу з приватизації об'єкта. Це світова практика — міська громада, продаючи своє майно в приватні руки, хоче мати iз цього зиск. Добре полагоджений тротуар є цілком нормальною додатковою платою за право на приватизацію.
Проте часто місто вимагає доглядати навколишні пішохідні доріжки у законних власників нерухомості, які цю нерухомість придбали чи успадкували без усіляких додаткових приватизаційних умов. Приміром, позаминулої зими Ужгородський міський виконавчий комітет вимагав від власників будинків прибирати сніг на вулиці біля своєї ж власності. За невиконання — штраф. Однак будинок є власністю його господаря, а вулиця — власністю міста, за яку відповідає комунальна влада. Фактично сусід вимагає від сусіда, аби той прибрав на його подвір'ї. Навряд чи така практика є законною. З іншого боку, судові позови за такі вимоги ніхто не складав. Виходить, ніхто не був проти.
Усі «принади» такого стану справ гості міста, які приїжджають помилуватися його красотами, зустрічають просто, виходячи з поїзда або приїжджаючи на маршрутці. В Ужгороді зараз будують новий вокзальний комплекс та реконструюють привокзальну площу. Тож поблизу будівельного майданчика перекрито транспортний рух, і для автомобілів облаштовано об'їзд, який являє собою вкрай незадовільну напівгрунтову дорогу. Зрозуміло, це — «тимчасові незручності». Але, зважаючи на те, наскільки великі гроші надано на будівництво вокзалу, дивно, що цей об'їзд взагалі ... не заасфальтовано. Хоча саме тут проходить одна з найголовніших магістралей міста, яка до того ж практично є частиною міжнародної траси, що з'єднує Україну зі Словаччиною і далі з Європою.
Повз будівельний майданчик нового вокзалу щодня проїздить транзитний і міський громадський транспорт: оскільки реконструкція триватиме мало не до кінця року — виходить, протягом півроку міжнародна траса «світитиме» грунтовими ямами. Хоча асфальтування тимчасового, але вкрай важливого об'їзду було б краплею в морі від величезної суми ціни нового вокзалу.
Проте в місті чомусь вважають за краще шокувати туристів, гостей і проїжджих суто сільськими реаліями життя — із багнюкою, ямами та автомобілями поміж пішоходів.
