Я — син Подiлля. Це про мiй край писала Леся Українка: «Красо України, Подiлля!». В цьому благословенному краї я народився, тут пiшов до першого класу, та й свої першi вчительськi кроки зробив в однiй iз подiльських шкiл. На рiднiй батькiвщинi я всотував iсторiю, культуру, звичаї й мову подолян — складову частину українського етносу. Пишався долею, що випала менi. Думалося, що й надалi так буде скрiзь i завжди. Якби ж то так...
Далi був «мовний фронт» у Марiуполi. Як молодий фахiвець я написав у мiськвно заяву, заповнив листок облiку кадрiв, додав автобiографiю. І все, як годиться, державною мовою. Інспектор, яка вела кадровi справи, з невдоволеним виглядом просичала: «Возьмите это... Перепишите, как положено!..»
Спливали роки. В умовах суцiльної русифiкацiї i я поступово ставав росiйськомовним...
Але одного разу, це було року 1964–го, я iз сiм’єю вiдпочивав на дачi знайомих на Рязанщинi, недалеко вiд Константинова, батькiвщини Сергiя Єсенiна. І тут я вперше почув справжню, з глибоким iсторичним пiдґрунтям, росiйську мову. Тут до мене зовсiм по–iншому прийшла поезiя Сергiя Єсенiна, я наче доторкнувся до джерела її могутньої сили. Я мандрував селами того краю, вслухався в милозвуччя народної говiрки, милувався рiзьбленням по дереву, що прикрашало тамтешнi оселi.
Тут, на Рязанщинi, менi, подолянину з дiда–прадiда, уперше стало соромно. Я зрозумiв, що донецький мовний суржик не має нiчого спiльного з мовою росiян центральних губернiй. Я користувався примiтивним мовним суржиком, а в нього, через рiзнi iсторичнi обставини, тут, у Приазов’ї, не було корiння.
Згодом я вичитав в однiй науковiй працi з мовознавства: для того аби засвоїти чужу мову на творчому рiвнi, треба щоб не менше як чотири поколiння жили в певному мовному середовищi.
І я запитав себе: «Що ж ти, нерозумне дитя тепер уже донецького краю, наробило, вiдцуравшись у своїй журналiстськiй i лiтературнiй творчостi вiд матусиної мови? Подумай, бо ти скоїв великий грiх...»
Повернувшись у Марiуполь, я засiв за робочим столом, щоб написати добiрною українською мовою нарис, який менi ранiше замовили. І не зумiв! На столi з’явився росiйсько–український словник. Це вже був стрес. У моїй мовнiй пам’ятi обiрвалася нитка, що зв’язувала мене з життєдайними мовними джерелами мого роду! Потрiбнi були кiлька рокiв каторжно–солодкої працi, щоб вiдновити її.
І ось надiйшла перша обнадiйлива звiстка.
Не знаю, яким чином моя книжка «Колиска земської народної школи. Сторiнки бiографiї Миколи Олександровича Корфа» потрапила до рук Івана Михайловича Дзюби, академiка, доктора фiлологiчних наук, професора. У моїй уявi це був мовний суддя найвищої категорiї.
Іван Михайлович прочитав мою скромну працю i написав листа своїм знайомим у Марiуполь. Там були такi рядки: «Хто такий Павло Мазур? Я прочитав його книжку... Дуже цiкава. Написана квалiфiковано, гарною українською мовою. Жаль — тираж мiзерний, але це тепер типово для бiльшостiв видань...» Доброзичливий вiдгук на мою книжку Івана Дзюби — то найдорожча для мене нагорода й свiдчення того, що я повернувся в мовне лоно свого народу.
Я нiкого й нi до чого радикального не закликав i не хочу кинути тiнь на мову росiйського народу. Кожен «блудний син» в умовах панування у тому чи iншому регiонi мовного суржику має пройти свiй шлях. У мене вiн склався таким, як я розказав на сповiдi. А читач, ознайомившись iз моїми нотатками, зробить для себе, якщо в тому буде потреба, свiй висновок.
...Я з насолодою перечитую вiршi Сергiя Єсенiна, згадую Рязанщину, де зрозумiв, що треба виходити з мовних манiвцiв на шлях до рiдної мови.
Чисельність населення у будь-якій країні є фактором, що безпосередньо впливає на подальший розвиток суспільства — уповільнює чи прискорює його, а також вважається базисом економічного, соціального, політичного, культурного, духовного та інтелектуального розвитку держави. >>
На перший погляд, це несумісні речі, проте вони є різними формами матерії та енергії, перетворені фізикою і біофізикою. Багато тисячоліть людина пізнавала Світ — від плескатої Землі до нейтрона й пульсара; пристосовувалася до природи, накопичувала досвід використання природних явищ на свою користь. Незрозумілі явища приписували «галузевим» богам; творилися міфи, з яких формувалася релігія. >>
Події, які відбуваються у сучасному світі, вимагають від нас, українців, бути особливо пильними. Озвіріла влада Москви йде на все, щоб порушити встановлений мир і порядок у світі, одурманити населення Росії, виправдати свою агресивну політику щодо своїх сусідів. Особливу роль у цій справі відіграє Московська церква як підрозділ ФСБ. >>
Проблеми, притаманні нашому життю, не зникли після виборів до Верховної Ради, а лише загострилися та ще й довели, що виборець не мудріший за дурного карася. Подивімося на партії, які прийшли в парламент. >>
Після Полтавської битви 1709 року, зламавши незалежницький спротив волелюбних українців на чолі з Мазепою, московський цар Петро І в 1721 р. проголосив Московію називати Росією, а себе — імператором Російської імперії, хоча Залісся (тобто Московія) ніякого відношення до Київської Руси-України не мало, її історичне минуле — в Золотій Орді. >>
