Родина, рід, ряд, рядно...

В одному експозиційному просторі цієї виставки поєдналися предмети народного ткацтва та сімейні фотографії. Рядна, так добре відомі старшим поколінням, зіткані рядок за рядком. А на них — давні родинні фото — ряди родів людських.

Утворення словосполучення «родини–рядна», на глибоке переконання одного з авторів виставки в Сумському художньому музеї — мистецтвознавця, доцента Сумського педагогічного університету Валерія Панасюка, не випадкове. Концепція зібрання має й філологічні корені, й філософський підтекст. Перше, пояснює пан Валерій, слова ці утримуються одними й тими ж приголосними, завдяки чому можуть виникнути три точки їхнього смислового перетину. Друге — рядна й родинні фото споріднені функціонально, адже ті й ті були органічною складовою традиційного українського помешкання. І третє: «Експозиція унаочнює, дає змогу усвідомити єдність їхнього композиційного принципу — принципу ряду. В результаті візуалізується метафора: на фотографіях представники різних поколінь утворюють, наче різнокольорові смуги на ряднах, полотно однієї долі».

Сьогодні в музейному світі схиляються до того, що експозиції виставок мають нести не набір ілюстрацій «на тему», а подавати ідею. Саме так, вважає співробітник Сумського художнього музею мистецтвознавець Ірина Яніна, створена виставка «Родини–рядна».

Класичне рядно — це полотнище, складене з двох однакових половинок, якi зшитi по довгій боковій стороні. Мистецтво тканого полотна було доволі непростим. Його не могли робити в кожній родині. Але господиня мала посадити льон чи коноплi або ж купити їх, аби потім замовити рядна відповідного призначення. А ми вже й не знаємо, що призначення їх було різне. І з точки зору побутової: це й простирадло, й ковдра, й килимок на підлогу, й покривало для скрині, й скатертина на стіл або, традиційно кажучи, «настільник»...

Залежно від призначення, ткалося рядно з різних ниток, грубіших та тонших, кольорових та білих. Для Сумщини притаманним було переплетіння одноколірної пряжі, що давало світлотіньовий ефект. «Для більшої виразності тканини, — пояснює пані Ірина, — на основу брали сурову конопляну пряжу, а для утоку — білу лляну. Від того, як падало світло на нитки, зіткані за різними напрямками, створювався відблиск, що підкреслював візерунок».

Візерунки теж були різними. Найпростіший — чотириремізний; найскладніший із відомих — на дванадцять ремізок. Це вже був «вищий пілотаж» ткача, візерунок, відомий як «борисівка». Його використовували для настільників. Не менш складними були «теремки» й «ковпаки», а ще візерунки мали назви «хрести», «в кружку», «гречка», «віконця», «коропова луска»... Уявіть: цей візерунок майстер мав (без жодного комп’ютера!) закласти в програму свого мозку, щоб створити вишукане полотно.

Але повернемося до призначення. Було воно й ритуальним. І на кожне велике свято, а їх маємо дванадцять на рік, стіл застеляли святковими настільниками. На Святу Трійцю, Святий Дух та П’ятидесятницю клали «огірковий» настільник. На Різдво та Великдень — «Хрестовий» чи «Великодній». «Тарілковий» та «гречаний» стелили на Спаса, Успіння Пресвятої Богородиці та Преображення Господнє...

Усе це створювало систему оберегів родини. Адже візерунки несли й ідейне наповнення. Так, сенсом «борисівки» була безкінечність перевтілення його фігур. Один елемент виходив з іншого й служив його продовженням. Хіба не в цьому є сенс і роду людського, й кожного роду зокрема?

На фотографіях, відібраних для виставки з приватного зібрання фотомайстра і збирача старожитностей Сергія Гуцана, зображені родини, представлені не менше, ніж трьома поколіннями. Тут більше двадцяти світлин, а загалом пан Сергій має колекцію з двох із половиною тисяч фотознімків. Купував їх у антикварів, збирав у людей. Обличчя з фотографій так відрізняються від облич сучасників! І не через зачіски чи макіяж — там інше наповнення, без сум’яття нашої доби.

Валерій Панасюк додав до експозиції й власний фотоколаж — а саме так часто вішали світлини в хатах: у одній великій рамці — ряди фотографій. Справді, полотно роду...

Коли в експозицію вкладають філософічний зміст, неминучим є різні прочитання цього змісту кожним глядачем — залежно від внутрішнього стану, досвіду, «власної філософії». Мені чомусь здалося, що «Родини–рядна» дають виразне пояснення сучасного розлюднення. Ми порвали ниточки, що зв’язують роди, ряди, і полотно розлазиться на клоччя — ось вона, тео­рія розлюднення сучасних мешканців Землі. Звісно, щоб продовжити ниточку традицій, культури, родини, не обов’язково встеляти стіл настільником iз «борисівки», але ж варто принаймні знати, що ось вона така була. Не обов’язково вставляти фото всіх рідних у одну рамцю, але, скажіть: чи фото хоч когось із предків є у вашому домі?

ДО РЕЧІ

Остання майстриня ткацтва на Сумщині баба Килина, Килина Василівна Самійленко, померла 1997 року. Вона жила в селі Положки Кролевецького району. (До речі, на думку фахівців Сумського художнього музею, саме Кролевеччина була одним із українських центрів створення ряден). У бабусі було спеціальне приміщення, де стояв верстат і вона ткала. Вирощувати коноплю та льон і обробляти їх уже не могла, тож різала старі речі й із них плела на верстаті свої яскраві рядна. Невже вона справді остання?