Гей, пасіться, вівці, де високі гори

На овечих фермах зараз — гаряча пора. І це не дивно, адже кінець жовтня—початок листопада якнайкращий час для продажу овець на м’ясо чи шкури. «Взагалі–то, — розповідає «УМ» Мирон Комарницький, власник господарства, розташованого в селі Комарники Турківського району Львівської області, — у жовтні ми ще мали стригти овець. Але оскільки погода раптово зіпсувалась і стовпчик термометра опустився надто низько, ми вирішили не стригти овечок. А от продати закупівельникам кілька баранчиків і засолити кілька шкур — якраз найкращий час».

Цим вівцям мороз не страшний

Пасовиська, де мешкають вівці, простяглися далеко в горах. Їдемо туди фірою, через потічки та пагорби. Сорок хвилин їзди — і ми вже на пасовиську, проте самої отари ще навіть не видно. Лише маленькі цяточки видніються серед незайманих лісів Турківщини. Трава на пасовиську хоч і пожовкла, але різко відрізняється від попередніх краєвидів. Вона наче підстрижена рукою досвідченого майстра. «Це її так вівці згризли, — пояснює мій проводир, Юрко, син господаря. — Вони, як гуси, все стинають як під лінійку». Ще десять хвилин — і ми на місці. Отара низеньких темношерстих овечок чемно хрумає травичку. Перше, що помічаєш, — вівці зовсім не схожі на тих, яких малюють у книжках.

«Це не звичайні вівці, — пояснює пан Мирон, помічаючи моє здивування. — Порода називається — гірськокарпатська. Ми навмисне її вибрали і купили в одного фермера із Закарпаття. Вони ідеально нам підходять. По–перше, жодна інша порода овець не витримає такого холодного клімату. По–друге, вони стійкі до хвороб. А крім того, вони ніяк не можуть пастися внизу. Їх постійно тягне вище і вище, де повітря чистіше».

«Це справді так, — приєднується до нашої розмови чабан Андрій Фрончак. — Наші овечки навіть під першим снігом можуть собі травичку знайти. І це економно, адже взимку на одну вівцю треба від 300 до 500 кілограмів сіна. А коли овечки пасуться, затрати сіна менші. До слова, суворі гірські зими вони з легкістю переносять. Навіть коли взимку температура падає до мінус 27 градусів, вівці почуваються добре». Пан Андрій приїхав працювати чабаном аж зі Львова, адже тут за місяць він заробляє більше, ніж у великому місті. «Якщо у Львові я заробляв 2—2,5 тисячі гривень, то тут трохи більше. Крім того, чуєте, яке повітря чисте? А вода? Знаєте, яка тут вода?! У місті такого ніде не знайдете!». Чабан усміхається і годує яблучком свою улюбленицю — козу Бейжу. «Вона така розумна, що її можна в цирк віддавати, — хвалиться пан Андрій. — А ще дуже лагідна з усіма. До речі, кози не просто так пасуться разом iз вівцями. Це, так би мовити, для зміцнення колективного духу. Тварини відчувають одна одну. І кози, які за своїм характером мало чого бояться, дуже підтримують овець, які від природи — лякливі».

Головний парубок отари і Передова

Серед отари вирізняються молоденькі баранчики з ріжками. Роги в баранів виростають поступово, як в людини нігті. Закручуватися вони почнуть на другому році життя тварини.

Поперед отари йде найстарший і поважний баран Бомко. В овечій ієрархії він посідає керівне місце. Цей красень — голов­ний парубок отари. Його для цієї важливої місії готували ще змалку. «Він народився найбільшим і найсильнішим, — розповідає пан Андрій. — Тож його і вибрали для продовження роду». На Бомкове місце ніхто не претендує, адже тягатися силами з дорослим бараном молодняк боїться. «А от між собою молоді інколи й почубляться, — сміється власник господарства. — Он, бачите, цей «красень» минулого тижня вирішив iз сусідом побитися. То тепер iз підбитим оком досі ходить».

Проте головною в отарі є ягничка Передова. Вона хоч і не молода, але й найстаршою її теж назвати не можна. Невідомо чому, але вся отара її слухає і їй довіряє. «Як вона закомандує, так усі й ідуть за нею, — продовжує чабан. — Тому вона у нас головна. Вівці ж, знаєте, також мають свій характер. Але чому саме вона головна — невідомо. Ще в отари є свої охоронці. Старші вівці пасуться з країв отари, а молодші і ягнята — у середині. У випадку небезпеки «охоронці» замикають щільне коло. Налякати отару може навіть незнайомий пес. «Я вже придбав собі собаку, її звати Пальма, — розповідає чабан. — Це не якась конкретна порода, а суміш кількох. Вона найкраще підходить для випасання овець. Ще три таких пси — і зможемо самостійно від вовка відбитися». Досі з сіроманцями, на щастя, зустрічатися не доводилося. Але те, що хижаки у лісі водяться, каже чабан, то незаперечний факт.

Їдять усе, крім грибів

Отара поволі суне все далі і наближається до дерев. Раптом одна вівця підстрибує до ялинки і, вхопивши зубами гілку, падає до низу. «О, хвою вони дуже люблять, — пояснює Юрко. — Тому й такі акробатичні трюки заввиграшки виробляють. Це ж гірська порода!».

«А ще дуже люблять конюшину, — додає чабан. — То, мабуть, їхні найбільші ласощі. А ще бачили б ви, як вони ягоди їдять! А взагалі вони в їжі не дуже перебірливі. На цьому пасовиську росте більше 300 видів рослин, і всі вони їм до смаку. Навіть будяки, поки вони молоденькі, залюбки хрумають. Не їдять тільки грибів. Якщо їх знаходять, то оминають. А бачите, як уся трава рівно пощипана? Тому вівці такі вигідні. Корова, до прикладу, тільки високу траву висмикує і перебирає, а вівці все їдять. Я навіть читав, що на перших футбольних стадіонах для того, аби трава була рівномірна, випускали пастися овець».

Крім трави на пасовиську, кожна вівця з’їдає 300—400 грамів вівса за добу. «Якщо в їжі вівці не перебірливі, то воду вони п’ють тільки джерельну, — каже Андрій Фрончак. — Це дуже важливо. Брудну воду вівці пити не будуть. Тому спеціально набираємо воду з сусідніх джерел».

У вівчарні, куди на ніч заганяють овець, розставлено шматки солі. «Сіль — вітамінізована, спеціально для тварин, — пояснює пан Мирон. — Сіль просто необхідна тваринам. Без неї вони і їсти не хочуть, і навіть пити не будуть».

Саме у кошарі отара ночує і проводить довгу зиму. «Але вівці не корови, їм потрібен простір, інакше вони себе погано почувають, — розповідає чабан. — Тому взимку, поки надворі день, ми двері не замикаємо, і вівці вільно гуляють по подвір’ю».

Вівці — це не лише шерсть

Розвивати вівчарство у Карпатах — справа перспективна, от тільки дотацій держава на овець не виділяє. «Саме зараз вівці — в найкращій формі, аби їх продавати на м’ясо. До прикладу, кілограм живої ваги коштує у перекупників — 22—23 гривні. Коли випаде великий сніг і вівці перестануть пастися, то почнуть худнути. На весну вони збавлять, як мінімум, по 5 кілограмiв. А зараз, коли їхня вага найбільша, — найкраща пора продавати».

Окрім м’яса, клієнти замов­ляють шкури. Головне тут — цілком зняти шкурку без зайвих порізів. Далі її засолюють і продають. Одна така шкурка коштує 50 гривень. Окремий пункт заробітків, звичайно, шерсть. «Аби постригти вівцю, шерсть має бути трохи довшою, нiж п’ять сантиметрів. Інакше її ніхто не купить. Тут ми їх стрижемо, — розповідає господар, показуючи на стіл у кошарі. — Головне під час стрижки — рівномірно зістригати шерсть. Для цього ми зв’язуємо тваринам ноги і кладемо їх на стіл. Процедура безболісна, але щоб вівцям було не страшно, їх хтось обов’язково гладить по голові. Вовна не має бути посіченою. Крім того, шерсть овець гірськокарпатської породи відрізняється. Вона має темний колір і жорсткіша, ніж в інших овець. Із такої сировини найкраще робити подушки і ковдри. За кілограм шерсті дають від 7 до 8 гривень».

Подальші плани господарів ферми — грандіозні. Вони вже підшуковують господарства, де можна було б придбати овечок «каракульської» породи та кілька кіз гірської породи. В майбутньому також будуть варити смачну бризну з овечого молока. «Знаєте, яке овече молоко смачне? — усміхається Мирон Комарницький. — Воно — надзвичайно ніжне. І сир — делікатес. Зараз овець не доять, бо вони годують ягнят, але навесні, коли молока багато, то можна одну лише бринзу й їсти. Дуже корисно! Незабаром нашу бринзу зможуть скуштувати й інші». А ще власник жартома каже, що хоче повернути моду на ковдри з овечої шерсті, бо сон під ними — лікувальний.