Смак Голодомору

«Це сталося, коли в Україну прийшли комуністи, які хотіли її завоювати через родючі землі. Але наш народ не хотів здаватися і боровся. Через це в людей позабирали всю їжу, хотіли, щоб народ зламався. Та народ не скорився і, попри голод, — вижив», — так про причини Голодомору 1932—33 років розповідає одинадцятирічна київська школярка Олеся Юрченко. Відповіді на дорослі запитання її змушують шукати журналісти, які прийшли на офіційну презентацію першої в Україні книжки для дітей про Голодомор «Зернятко надії». Як на мій погляд, зi складним запитанням дівчинка справляється блискуче. Адже вона однією з перших прочитала згадану книжку, ініціатором якої й упорядником є її мама, Людмила Юрченко. Та чи знають так добре наше трагічне минуле однолітки цієї дівчинки? Бо сьогодні багато дорослих уперто не помічають цих очевидних фактів.

«Кілька років тому, працюючи в дитячому журналі «Крилаті», мені дали завдання підготувати цілий випуск, присвячений Голодомору, — згадує пані Людмила. — Коли ж я почала шукати, чим наповнити номер, то зіткнулася з тим, що жодного художнього твору для дітей на цю тему не було». Щоб заповнити нішу, жінка звернулася до дитячих письменників iз проханням написати про ту трагічну сторінку української історії. Хтось відгукнувся, хтось — ні. Найкращі ж твори ввійшли до «Зернятка надії», яке вийшло друком у видавництві «Свічадо» за підтримки Львівської міської ради та Спілки української молоді.

Тим, кого лякає, як сприймуть діти страшну правду про Голодомор, зауважу, що в книжечці, яку я встигла прочитати в метро, повертаючись iз презентації, немає моторошних епізодів і безнадії. А є щемливі оповіді, які зворушують, змушують задуматися, співпереживати. Кандидат психологічних наук Людмила Гридковець, яка брала активну участь у відборі творів для збірки, зазначає, що головним критерієм було подання інформації не просто в контексті трагедії, жаху й осудження інших, а в контексті набуття конструктивного досвіду. «Цей досвід полягає в тому, щоб маленький читач, відчувши чужий біль, зробив висновок: я не хочу цього повторювати, — каже Людмила Гридковець. — Дитина має зрозуміти: будь–яка велика подія починається з маленької. І важливо навчитися помічати цю маленьку подію. Наприклад, у класі є дитина, яка росте в незаможній родині чи без батьків, і вона не те що цукерки, а інколи шматка хліба не має. Ця книжка й спрямована на те, щоб дитина ставала уважнішою до тих, хто поряд. Це формує засади благочинності, милосердя». Психолог наголошує: оповідання зі збірки здебільшого закінчуються позитивно — вони дають дитині надію. Адже, щоб розвиватися, людина повинна мати позитивний образ майбутнього.

Після офіційної презентації всі вирушають на вулицю. Тут, на Ярославім Валу, маленькі активісти у вишиванках починають частувати перехожих незвичайними стравами. Коржаники, маторжаники, затируха, волок — сьогодні не тільки смак цих страв, а й їхні назви мало кому відомі. Але саме завдяки цим нехитрим наїдкам рятувалися українці у голодному 1932 році. Перехожий Степан Брацюнь, куштуючи коржаника, каже, що вся його родина пережила Голодомор. І про цю страву він чув від мами та лише зараз скуштував, яка вона на смак. Про свої враження від давкого пісного коржика каже: «Їстимеш, якщо дуже голодний».

Людмила Юрченко, яка готувала страви, зізнається, що все–таки була змушена відступити від «класичних» рецептів. Бо не наважилася додавати в них гнилу картоплю, мерзлі буряки, полову або картопляне лушпиння. Та й сковорідку для випікання тих же коржаників (коржиків із тертого буряку і листя) змащувала старим салом. Інакше віддерти їх від пательні не вдавалося. Правда, в ті голодні роки замість сала використовували змазку для машинних коліс. «Я просто схиляю голову перед нашими українськими жінками, які придумували ці рецепти виживання, — каже Людмила Юрченко. — Причому ці страви я б навіть назвала святковими. Бо через місяць вдарить мороз і випаде сніг, надворі не залишиться ні листя, ні трави, не можна буде накопати ніяких корінців». Ось тоді й прийде в оселі українців справжня біда...