«Я хоч бідна, але гідна»

Вона звикла до вулиці

Автівка зупиняється неподалік центру міста. На проспекті Петрушевича з клунками сидить худа і змарніла жінка. Вона кутається у свій плащ і ніби всім тілом намагається вхопити вранішні промені сонця. Найбільше привертають увагу її тонкі, засмаглі пальці з яскраво намальованими рожевим лаком нігтями. «Я прописна у Львові, — розповідає 51–річна Ольга Пиливич. — У мене з сусідкою негаразди, тому дома не живу. Так бомжую вже 11 років. Маю подругу Ганнусю, з нею разом отак і живемо. Зараз сплю он там недалечко, поблизу смітників. А взимку? Якось буде... Раніше на горищах ночували, але тепер люди дахи закривають, тому шукатимемо якийсь підвал. Ні, голодна не хожу. Біля Порохової вежі обіди возять... А ще на Сихові таку гарну церкву збудували — там теж годують».

Ольга Пиливич має психічне захворювання і групу інвалідності. Відповідно отримує пенсію і не хоче, аби їй допомогли влаштуватися у будинок інвалідів чи пристарілих. Вона звикла до вулиці. Її мама та чоловік померли, а дітей вона віддала до сиротинця ще маленькими, батьківських прав позбавлена. «То я маю гріх за них, — каже пані Ольга і відвертає змучені очі. — Шкодую тепер, що таке зробила. Є ще родичі по маминій лінії. Але вони і бачити мене не хочуть, кажуть, що я їх соромлю...»

Доктор бомж

За підрахунками соціальних працівників, жінок серед безпритульних значно менше, ніж чоловіків. «Загалом же безхатченків у місті нараховується майже тисяча осіб, — констатує Олександр Бородін. — Проте, це лише офіційно зареєстровані. Не всі вони є безпритульними, це лише ті, які не мають прописки, а живуть чи на орендованій квартирі, чи у друзів. Без реєстрації вкрай важко оформити документи: чи то допомогу при народженні дитини, чи то пенсію, чи просто соціальну допомогу. Наші юристи в таких випадках допомагають. А тих без­притульних, які в нас ночують, — менше. Взимку — осіб 50, а зараз — 25 людей. Є, звичайно, й такі, кому не підходять наші правила. Людей у стані алкогольного сп’яніння чи систематичних порушників режиму, які конфліктують з іншими, ми не пускаємо».

Саме «зелений змій» часто стає причиною того, що люди опиняються на вулиці. «Був у нас такий випадок, коли безпритульним став... історик, доктор наук, — продовжує пан Олександр. — Григорій (ім’я змінено) працював викладачем, був одружений, мав дитину. Але проблеми з алкоголем довели до того, що дружина його покинула. Згодом через ті ж проблеми чоловік втратив роботу. А вже потім опинився на вулиці. Як тепер складається його доля — навіть не відомо, адже останній раз ми його бачили рік тому».

Барсик — найкращий друг

Хоча інколи трапляються історії зі щасливим закінченням. «Молодий хлопчина кочував з наметом по усій Україні. А потім зупинився у Львові, став до нас на облік. У нашому місті, до речі, багато хто з безхатченків зупиняється, може, тому що тут про них дбають. Ми допомогли з оформленням документів, — продовжує соціальний працівник. — Допомогли здобути технічну освіту. Він почав працювати, а потім познайомився з дівчиною, одружився. Її мама дуже допомагає молодому подружжю. Хлопчина зміг повернутися до нормального життя. Ось такий хепі енд».

Звичайно, подібні історії — радше, виняток із правил. Це підтверджує жінка, яка сидить неподалік, на лавочці. Її звуть Світлана. Колись, в іншому житті, вона була щаслива, отримала вищу освіту, працювала секретарем у штабі Військово–повітряних сил. Проте її будинок згорів, і жінка опинилася на вулиці. «Потім я доглядала чоловіка, похилого віку, — розповідає пані Світлана. — Але цього року він помер. Взимку поїду жити до знайомих на дачу... А весною і літом допомагаю людям по господарству, так їжу маю і дах над головою». Пропозицію ночувати в Центрі, жінка відхиляє, хоча ночі нині дуже холодні. Свою відмову пояснює дуже просто — вона не може покинути свого хвостатого друга, пса Барсика.

«Він мій найкращий друг, — пояснює жінка. — Я його знайшла зовсім цуциком. Люди викинули, а я підібрала. Бо я хоч і бідна, але гідна. Барсика у нічліжку не пускають, а я без нього не можу. Бачите, як він мене захищає!». І справді: пес не дає підходити до господині нікому, голосно і загрозливо гавкає. Але тільки господиня заспокоює улюбленця, як він одразу перетворюється на милого песика. «Він у мене дуже розумний, — з усмішкою говорить пані Світлана. — Я з ним цього року була навіть на конкурсі безпородних собак. І він зайняв призове місце! Ми з ним під музику танцювали. Ну як я без нього?». Барсик увесь час лежить поруч і уважно спостерігає.

У мене ж само собою напрошується запитання: а чи завжди такі соціальні патрулювання безпечні? «Загалом так, — усміхається Максим Лішенко, соціальний працівник. — Правда, трапляється всяке. Наприклад, був випадок, коли ввечері безпритульний циган не одразу зрозумів, хто я, і кинувся з ножем. Але, на щастя, тоді обійшлося — вчасно встигли порозумітися»...