Добре, коли поети йдуть у музику — їм завжди є що сказати. Добре, коли ці поети знаходять собі музикантів відповідного рівня — у їхній спільній роботі завжди можна знайти щось цікаве. Так було і з численними проектами Юрія Андруховича з польськими джазменами, і зі співпрацею Сергія Жадана з харківським гуртом «Собаки у космосі». Так сталося і з проектом «Полежака+Барабас», у якому на першому плані перебуває поет Артем Полежака. Стьобність, уїдливість, неочікуваний ліризм — це і є їхній перший і, сподіваємось, не останній альбом «Весна. Любов. Полежака».
Сам Артем пише тексти, які краще слухати, а не читати. Байдуже, за якого контексту: в супроводі музики чи на слем–вечірці. Підспівувати «кохана, зроби мені імпічмент» чи «президент моєї країни — гопник» можна і на концерті, і на літературному зібранні. Та й на диску воно все якось гармонійно поділилося: десь спів, а десь просто декламування, якому і музика не потрібна. Тим більше що незвичне поєднання басу та перкусії, які є домінуючими музичними інструментами на цьому диску, не заважають зосереджувати увагу на головному — тексті.
І що найголовніше — кожна тема з альбому слухається по–своєму. Здається, що не автор тексту підлаштовувався під стиль гурту, як це було із Жаданом та «собаками», а самі музиканти проймалися специфічною атмосферою кожного тексту. Тож і маємо стьобні «Аднакласнікі.Ру» (Бенні Бенассі, звичайно ж, у співавтори ніхто не записав), ліричну «Коли ти повернешся» та злободенну «Моя країна» — мабуть, центральну тему всього альбому. Альбому, в якому автор без докорів сумління римує «Європа» і «жопа». Альбому, в якому всі цинічні зауваги сприймаються із розумінням. Бо хто насправді повірить українському поетові, що він продається за гроші, тоді як інші продаються за якусь фігню?