Нашу поїздку до Самотоївки спричинила новина: місцеві депутати затвердили комплексну програму профілактики та запобігання самогоноварінню. Так, проблема пияцтва нині є катастрофічною. У Самотоївці рада вирішила цей процес до катастрофи не доводити. «Он приклади є, — каже Іван Перерва, — мій однокласник допився, тепер і ногами не ходить. А хтось наживається на цій біді. Йду на роботу вранці, чоловік назустріч іде й уже несе! Зайшов до самогонниці, — я ж усіх знаю! — кажу: що ви робите? Ви ж у храм ходите! Вона: ой, не буду! Треба зламати сприйняття».
Щоб злам відбувся, за комплексною програмою передбачається роз’яснювальна робота, рейди спільно з міліцією, складання адмінпротоколів, публічний розгляд справ... Чи змінилося щось за місяці дії програми? «А ви у жінок спитайте, чиї чоловіки люблять випити, — пропонує місцевий краєзнавець і наш гід селом Олександр Десятниченко. — Навряд чи заперечать її потрібність».
Таких ми вирішили не шукати, а просто поцікавитися у людей, яке ставлення до антисамогонної кампанії. Воно — різне. «Знаєте, самогон — це валюта. Щось вам прийшли зробити — зорати чи посіяти, а розрахунок який? Самогон», — пояснюють. Тож зовсім відмовитися від нього навряд чи й можна. «Але якщо дійсно для таких–от своїх потреб, то одне, — додають. — А для продажу, щоб заробити на сльозах сусідів, — то вже гріх»...
Важливо: питання обговорюють і проблему бачать. Адже їхнє село, як висловлюється Іван Перерва, «не забичене», молодь до дурі не тягне, хочуть культурного відпочинку. Які вони, ті шляхи до культури?
Сільрада в селі молода. Тож, аби показати депутатам зразок, влаштував їм голова семінар — поїздку до сусіднього Красноярузького району Бєлгородської області. Самотоївка ж якраз на шляху з Сум до Бєлгорода. Відомо: губернатор Бєлгородщини — наш земляк. Радником у нього самотоївець Микола Забара. Він і допоміг з організацією. Подивилися... Ото б і самим так!
«Відновити освітлення центру села — то було моєю особистою амбіцією, — каже Перерва. — У Росії ж їдеш — усе горить! А наші села вони проїжджають, то довелося почути: «Едем, как в средневековье». Тут мій націоналізм і заграв. Провели сходки, загітували людей, зібрали гроші — і ось — не страшно селом ходити!»
Інша проблема — сміття. Здавна повелося, що в селах його складають десь у дворі, тоді, в кращому разі, спалять, а ні — вивезуть у ліс чи у ярок. У Самотоївці сміття тепер вивозить комунальна служба. Цьому передувала ініціатива людей, сходки села, суперечки... Комусь дві гривні з мешканця на місяць видавалися великою сумою, комусь просто не хотілося щось змінювати у звичному побуті. Особливо важко зі стариками, каже голова. А молодь хоче жити по–сучасному — особисто чула, як дівчата в амбулаторії допитують голову: коли сміття приїдуть забирати? І це — перспектива села.
«Зараз уже троє людей із десяти хочуть прибирати сміття. От коли люди самі прагнутимуть цієї чистоти, коли зрушиться психологія щодо терпимості до алкоголю, тоді вважатиму, що працював я недарма», — каже Іван Перерва.
Звичайно, проблем у селі чимало, не розповісти про всі. Багато людей у місто їздить на роботу — податки втрачаються. Пустили важковагові машини через село, а вони йдуть на такій швидкості, що ближні хати тріскатися почали. Он садок заклали — треба далі садити. З цих проблем складається буденність. Важливо в ній не потонути, а бачити вперед — якими виростуть діти, і встигати озиратися назад — на літніх, на історію Самотоївки.
...Ганна Булгакова, якій 98, — найстарша мешканка села. Бабуся пригадує, як непросто довелося її поколінню. Гірко пережили війну. Згоріла хата, жили в курені. У 1943–му колгосп піднімали — переважно на жіночих плечах. «У мене й медаль є», — хвалиться. Онука Валя, вона ж — отой згаданий вище працівник сільради по роботі з молоддю Валентина Чайка, шукає ту медаль у бабусиній шухляді. Ось — «За доблесний труд». Медаль дали, а з хатою, на жаль, не допомогли.
«Будуватися ми почали, вже як я в армії відслужив та одружився», — розповідає Іван, єдиний син Ганни Андріївни. Дім, в якому живуть нині, поставили в 1965–му. Важко було будуватися. «І гроші є, а спробуй усе купити! Все дефіцит, — пригадує чоловік. — Це зараз інакше: якби гроші, то купуй, що хочеш. Тому я хоч і до старшого покоління належу, але не кажу, що раніше добре було, а зараз погано. Жити можна, аби тільки порядок навести...»
Назви в селі своєрідні. Вулиці Лопандівка, Бабичівка; хутір Гречаниківка... А щодо ймення самого села, то найліпше — процитувати тутешній сайт. «Трішки езотерики. Без неї пояснити, чому Самотоївка називається Самотоївкою, — ну ніяк. Як відомо, наші предки були набожні люди, християни. Крім того, оскільки в тілах тече кров древніх слов’ян, поважались і народні традиції та обряди: Івана Купала, Зелена неділя, колядки, ворожіння... На північному березі річки Сироватки, до самого лісу, розкидалося величезне торф’яне болото. За народними повір’ями, в болотах якраз і живе нечиста сила — водяний, біси, кікімори. Найстрашнішим же був чорт, але слово «чорт» на той час було на кшталт матюка, і сказати таке слово вголос — означало накликати на себе лихо. Оскільки слово «чорт» вголос казати гріх, то, коли треба було вказати на нього, замість «чорт» говорили — «сам той», або ж — «сам отой». Пам’ятаю, ще моя бабуся нарікала: «Не чортихайся». Сама ж називала його «той, що з рогами», або «сам отой». Де ж можна поселити таку нечисту силу між козацькими хуторами? Якраз у болотистій річечці яру Баксар, що розділяв хутори між собою. Розливаючись не без допомоги Сироватки, цілих 200 років річка створювала всім клопіт. Лякали дітей: «Не ходи туди, там сам отой живе». За річечкою закріпилося — Самотой, а хутори, стираючи межі, злилися в Самотоєвскую слободу...»
Цей історичний образок написав господар сайту Олександр Десятниченко. Розділ в інтернеті став його захопленням. Спочатку виклав історію, розміщував новини, фотографії. З обранням сільським головою Івана Перерви сайт розширився: з’явилися інвестиційні пропозиції, звіт про роботу... Десятниченко переконаний: поява Самотоївки в мережі зв’яже село з його вихідцями. Та й сучасним мешканцям хіба не цікаво? «Сайт — це жива історія, — каже він. — Минуть рік, два, хтось зайде, подивиться: а в якому ж я костюмі був на отой Новий рік?..»
Тут згадують усіх, хто щось зробив для села й у селі. Катерина Богданова, яка зберегла приміщення дитсадка в непростих умовах. Останній учасник війни Андрій Лопандя. Віктор Водотика — директор Краснопільського лісгоспу, депутат районної ради від Самотоївки. Ще депутат райради — Олексій Кунець. Головний лікар Самотоївської амбулаторії Тетяна Корінська. Начальник РЕСу Володимир Рижков. Директор школи Тетяна Кравченко. Культпрацівники з Глибного Самотоївської сільради Наталія Добра та Галина Бардакова. Керівник райавтодору Іван Германов. І знов — сільський голова Іван Перерва, який особистим коштом видав книжки місцевих краєзнавців...
Самотоївка, знову наголошую, першою із сіл району створила свою сторінку в інтернеті. Нам же при переліку таких першостей здається, що суть не в самому випередженні, а в тому, що є люди, яким справді ці першості небайдужі, які роблять те хороше, що створює найновітнішу історію Самотоївки. Ті, завдяки яким село не «виживає», як прийнято зараз казати, а живе. Саме ті. До речі, теж співзвучно з назвою села. На відміну від «самого отого», вони несуть добрий посил. То, може, легенда про назву колись знайде свою інтерпретацію?
Про найстрашнішу сторінку в історії села — Голодомор — добре пам’ятає вчитель–пенсіонер Микола Токар. Адже тоді, у 1933–му, його мало не поховали. «Батько мій з 14 років працював на заводі, тому розкуркуленню ми не підлягали, — пригадує Микола Григорович. — А обібрали зовсім: ні бичка, ні корівки, остався тільки хрін у погребі. Батько тоді привіз мішок просяного лушпиння. Мати напарила, і я як наковтався — все: ні руху, ні мови. Батько дивиться — помер Микола! Відірвав дошки з паркану, зробив ящик, поклали мене до нього. А тут сусідка прийшла, почала приказувати наді мною та плакати, аж дивиться: жилка десь ворушиться — ще живий! Відкачали. Так я воістину воскрес. А років у сім чи вісім питаю батька, чого шалівка на паркані косо прибита. Мені й розказали, що то дошки з мого гробу...»
«То ви з Конотопа? Уже втопили свою відьму?» — часом запитували мої нові знайомі. «Та нема вже в нас тих традицій», — ображено відповідала я, не зразу розуміючи, що йшлося про депутатку, «прогресивну соціалістку». І вже спокійно розповідала про славні історичні сторінки свого міста та видатних земляків. >>
Зі столицею України невеличке село Хрещатик поєднують дві історичні події, розділені тисячоліттям. Перша — християнізація Русі князем Володимиром, втікаючи від якої, непокірні кияни-язичники пропливли човнами за течією Дніпра цілих півтори сотні кілометрів, сховавшись на безлюдді. >>
Зінаїду Серебрякову тут «пам’ятають» хіба що джерело зі смачнючою водою та дерев’яний старезний зруб у колодязі, дбайливо схований під саркофагом із міцних дощок. Утiм мінімальна автентичність ніскільки не применшує історичну значимість хутора, оскільки під його небом жили і творили одразу дві династії митців — Бенуа і Лансере, у творчості яких Нескучне служить чимось на зразок апогею пережитих емоцій. >>
Очаків — місто невелике, та славі його можуть позаздрити міста більш значні. Щоправда, з історичних романів, дожовтневих і радянських енциклопедій Очаків відомий нам досить однобічно — як місто воїнської слави Російської імперії. І чомусь російські історики майже завжди замовчували видатну роль в історії цього міста на березі Дніпровського лиману запорозьких козаків. >>
Шукати звичного центру села в Конопельці — справа марна. Його просто немає. Тут кожна хата, яка ще вціліла, — свій центр, довкола якого все обертається. І сосни з ялинами, які мов вартові, охороняють неймовірну зимову тишу. Ліс тут усюди. Він то вигулькує, то зникає; навіть на колишніх колгоспних землях, де колись родило все, росте лісовий самосів. >>
Давно я не поверталася із сільського відрядження з таким хорошим настроєм! Як правило, поїздки в села Тернопільщини впродовж останніх років залишали важке враження напіврозрухи і безперспективності. Але остання поїздка переконала: навіть при усій складності проблем цілком реально суттєво покращити життя українського села зусиллями лише його громади. >>
