«Можливість бути смішним і трагічним — найцікавіше для актора»

Актриса Анна Варпаховська народилася в сім’ї театрального режисера Леоніда Варпаховського, який ставив вистави у найвідоміших театрах колишнього СРСР і за його межами. Тому проблеми вибору професії для неї не існувало навіть на якомусь формальному рівні: театр, театр і ще раз театр. Але після успішного дебюту на сцені, гучних прем’єр, овацій в один «прекрасний» момент актрисі Варпаховській довелося починати все спочатку... за океаном. Попрощавшись зі своїми московськими шанувальниками в далекому 1994–му, за кілька років вона повернулася до них знову, а лави її відданих прихильників поповнили театрали з Канади та України.

«Я пізнала професію саме з батьком»

— Для мене театром був тато, — говорить Анна Варпаховська. — Я росла в театрі... А коли закінчила Щукінське театральне училище — мене орієнтували на характерну актрису. Я навчалася у прекрасного педагога, блискучого актора Юрія Васильовича Катіна–Ярцева, моїми однокурсниками були Наталя Гундарєва, Костянтин Райкін, Наталя Варлей... Ліричної героїні в мені не бачили, я грала мам. По закінченні навчання навіть подарувала Юрію Васильовичу своє фото з написом «Дякую за щасливу старість». А було це в 1971 році... Коли ж прийшла до театру — чомусь стала грати героїнь. Тож, може, воно й на краще, що мене не вчили бути героїнею, а налаштовували на характерну тональність. Маючи досвід у створенні характерних образів, мені було цікаво і легко — звісно, відносно, бо я ж була молодою актрисою, — грати ліричних героїнь.

— Яку виставу ви вважаєте точкою свого професійного відліку?

— Однією з перших моїх серйозних робіт була роль Глафіри у виставі «Вовки та вівці», яку ставив тато. Він дуже переживав iз цього приводу, бо через свою інтелігентнiсть вважав, що давати роль доньці неприпустимо. Але переступив через себе. Дав мені цю роль, і я разом iз ним репетирувала... А через деякий час почала усвідомлювати, що ця робота і була моїми університетами. Я пізнала професію саме з батьком і саме на цій виставі. У мене був досить цікавий театральний період, я грала багато провідних ролей — у театрі імені Станіславського пропрацювала 24 роки. А потім довелося залишити Росію... Я їхала з тривожного часу, з бандитської Москви, коли після вистави страшно було повертатися додому, коли під час путчу у нашому дворі літали кулі... Ми взяли двох дітей і поїхали в Канаду, де вже давно жив мій брат по мамі Гриша Зіскін.

Радянські реалії по–французьки

— Як ви бачили там своє професійне майбутнє?

— До Канади я приїхала впевнена, що з професією покінчено назавжди. А Гриша сказав: «Давай репетирувати Чехова». «Для кого?» — «Для французів, гратимеш французькою». Ми з педагогом почали репетирувати, а через шість місяців я з французами грала два водевілі за Чеховим, «Пропозиція» та «Ведмідь». А потім випустили «Лавочку» Гельмана французькою, пояснюючи при цьому в програмці, що таке прописка, комунальна квартира, розшифровуючи інші радянські реалії, які іноземці не розуміли. У мене була дуже цікава розмова з однією глядачкою, яка не могла збагнути, чому герої живуть в одній квартирі. «Вони родичі?» — «Ні, це чужі люди». — «Вони мають однакові релігійні переконання?» — «Ні, різні». «Це каста, секта, якісь меншини?» — «Ні». — «А чому ж вони живуть разом?» Так і не зрозуміла... А потім так стало складно вчити текст французькою... Коли щось забудеш — катастрофа, це ж не рідна мова. І ми вирішили, що російськомовного населення в Канаді предостатньо, можна подорожувати, гастролювати, є і російськомовні актори, які живуть у різних містах. Але їх мало, тому вирішили також запрошувати акторів і з Росії. Так у 1995 році в Монреалі ми створили Російський театр імені Варпаховського. Він існує у зовсім інших умовах, ніж традиційний театр у Росії чи Україні. Ми не маємо приміщення — утримувати його, забезпечувати охорону ніяких грошей не вистачить.

— Збираєтеся за методом антрепризи під якийсь конкретний проект?

— Так. Потім ця вистава має кілька показів, актори роз’їжджаються, і вистава помирає. А що ж це, ми зіграли десять разів спектакль «Дядечків сон», і його вже не існує... Шкода. «Дядечків сон» ми граємо зараз тут, у Театрі імені Лесі Українки. Але це вже інша вистава, бо прийшли інші актори. З появою Театру імені Варпаховського для мене почався й інший виток у професії. Доводилося вирішувати проблеми, які не належать до компетенції актора. Ще я отримала можливість узяти роль, яку захочу, не чекати, коли тебе розподілять, обрати собі хорошого партнера, сказати зі сцени те, що хочеться сказати...

«Матеріальним забезпеченням займається чоловік, я займаюся творчістю»

— Як ви почали співпрацювати з Театром імені Лесі Українки, в репертуарі якого зараз є кілька вистав за вашою участю?

— Художній керівник Російської драми Михайло Рєзнікович запросив зіграти тут «Бабине літо», для мене це було справжнім щастям. Коли приїжджаю сюди грати вистави — я відпочиваю від того, чим мені доводиться займатися в Канаді та Америці. Тут я не думаю про реквізит, не думаю, чи чисті комірці у акторів, не переймаюся, як орендувати автобус, щоб доїхати до Чикаго...

— Зараз ви частіше буваєте в Канаді чи тут?

— Щось я зовсім закинула Канаду... У мене щомісяця вистави в Києві і в Москві (в Театрі імені Станіславського акторка грає у виставі «Бабине літо». — Авт.). Зараз я два тижні в Києві, два тижні в Москві. Ось випросила у дирекції київського і московського театрів січень — хочу з’їздити до Канади, побачитися з донькою, та й відмітиться в країні потрібно... Так що у січні буду в Канаді. А так курсую літаком між містами. І дуже з цього тішуся. Чоловік у мене зараз мешкає в Москві, я поряд із ним. Син перебрався з Канади до Москви — він працює в обох країнах. А донька, на щастя, чи на жаль, абсолютна канадка. Вона приїхала в Канаду семирічною дівчинкою...

— У вас були цікаві кіноролі — у картинах «Суєта суєт», «Будьте моїм чоловіком»... Сьогодні кінорежисери кличуть вас у свої проекти?

— Мені надсилають сценарії, але... Відкриваю заради цікавості, читаю, а там: «Я лесбійка і пишаюся цим». Закриваю, передзвонюю і говорю, що це грати не буду. Не хочеться розмінюватися, я вже не в тому віці... Звісно, якби у мене вдома були голодні діти, можливо, ви б і почули від мене з екрана: «Я лесбійка і пишаюся цим». А оскільки матеріальним забезпеченням займається чоловік, я дозволяю собі займатися творчістю.

— Він у вас також людина творча?

— Ні. Тому коли я приходжу додому — я не говорю про театр. І про його хімію ми також не говоримо. У нас є інші теми для спілкування. Можливо, саме тому ми вже 35 років разом.

«Найвищий пілотаж у мистецтві — це Чарлі Чаплін»

— Анно Леонідівно, завтра в Театрі імені Лесі Українки — прем’єра вистави «Прощальне танго», де ви виконуєте головну роль. Чим вас зацікавила ця п’єса, які професійні перспективи для себе ви у ній розгледіли?

— П’єса «Прощальне танго» мені сподобалася надзвичайно. Я вважаю Альдо Ніколаї дуже цікавим автором. Роль, яку я граю, — багатослівна, протягом двох із половиною годин вистави моя героїня Едда говорить, говорить, говорить... У цій п’єсі дуже глибока тема самотності, вона виведена до найвищого розуміння. Самотність — це страшно. Там і проблема вибору життєвого шляху, і проблема того, до яких наслідків може призвести невірний вибір... Мені дуже подобаються ролі, де можна балансувати на межі комедійного і трагічного. Мій тато вважав, що найвищий пілотаж у мистецтві — це Чарлі Чаплін. Коли є можливість бути смішним і трагічним — це найцікавіше для актора. У мене зараз є вистави, де моя героїня просто смішна, як, наприклад, «Сімейна вечеря». А є «Бабине літо», де за бравадою і гумором заховані незадоволеність життям, трагічне кохання, чоловік, який зраджував, самотність, бажання жити... Такі людські, душевні мотиви мене завжди цікавлять і хвилюють. До речі, п’єси «Прощальне танго» в iнтернеті немає, я знайшла її у театральній бібліотеці в Москві. Там не було п’яти сторінок. Відшукала театр, де вона йде, написала їм листа — вони відсканували ці сторінки, надіслали мені...

— Чи є якісь принципові відмінності між театрами московськими та київськими? Ви, як людина, що бачить ситуацію зсередини, як вважаєте?

— Тут збереглися традиції, які в Москві практично зникли. Театр взагалі складний механізм, не можна сказати, що тут все ідеально, але після Москви для мене в Києві — рай. Тут збережена культура спілкування, культура відносин між цехами... В Москві йде вистава і тут же біля сцени голосно говорять, п’ють чай... Ви знаєте, коли я ще не приїжджала сюди, до нас в Канаду навідався Давид Боровський. Видатний сценограф, він дружив із татом... І я його запитую: «Девік, а що в Москві відбувається з театром?» Він мені відповів: «Попса». Маючи на увазі не шоу, не естраду, а саме драматичне мистецтво. Звісно, є талановиті актори, вистави, але загальна тенденція... Люди заробляють гроші, зібратися на репетиції складно і, здається, навколо одні лише «зірки». Що, до речі, мене надзвичайно дратує. Про Інокентія Смоктуновського, Євгена Євстигнєєва, Анатолія Папанова ніколи не говорили, що вони «зірки». Але вони були видатними акторами...

— Ви якось зізналися, що є актрисою традиційних театральних смаків, якій подобаються вистави психологічні, де видно логіку вчинків героя, де присутні чуттєвість і ансамблева гра. Чи означає це, що від театральних експериментів десь у підвалах чи на горищах ви, м’яко кажучи, не у захваті?

— Для мене тато на все життя залишився учителем, я завжди з ним раджуся, хоч його вже 35 років немає на цьому світі. І він якось сказав: «Все талановите має право на існування». Цією фразою я відповім і на ваше запитання.

ДОСЬЄ «УМ»

Анна Варпаховська. Заслужена артистка Росії

Народилася в Магадані. Після закінчення акторського відділення театрального училища імені Щукіна була зарахована до трупи Московського драматичного театру імені Станіславського. Грала головні ролі у виставах за Шиллером, Мрожеком, Вампіловим, Рощиним, Толстим, Островським, Мольєром... Знялася у понад 20 фільмах. Серед яких — «Суєта суєт», «Щиро ваш», «Вітя Глушков — друг апачів», «Летаргія», «Будьте моїм чоловіком»... У 1994 році виїхала до Канади, де разом iз Григорієм Зіскіним заснувала Театр імені Варпаховського, у репертуарі якого — спектаклі для російськомовних мешканців Канади і США .

Зараз актриса працює в Канаді, Москві та Київському театрі імені Лесі Українки.