Мабуть, я бiльш–менш розумiюся на сiльському життi. Із 14–рiчного вiку — колгоспник; з 15–рiчного — остарбайтер у сiльському господарствi; до 1941 року — куркульський син, хоч батько мав одного коня й одну корову... Чим бiльше читаю у газетах мiркування тих, хто виступає проти приватизацiї землi в повному її юридичному статусi з правом розпоряджатися нею, включаючи й продаж, тим бiльше переконуюсь, хто i що хоче побачити в результатах референдуму. Причому наголошують не на приватизацiї повної й недоторканної, а все завжди зводять до акту продажу. Завжди лякають, що олiгархи скуплять землю. Усе населення України щодо статусу землi можна подiлити на категорiї. Перша — люди, якi на землi нiколи не працювали, якi не розумiють навiть термiн «земля». Земля — планета; земля, по якiй я ходжу чи лежу догори пузом; земля, на якiй стоїть мiй будиночок чи фабрика; земля, про якiй прокладено державнi й мунiципальнi дороги; нарештi земля, на якiй ростуть булки. Другi хочуть беззастережної влади над усiм без винятку населенням України, бачити його перед собою безголовими холопами. Третi хочуть мати засоби до iснування, не вкладаючи свою працю в землю. Четвертi хочуть бути повноправними власниками своєї землi, яка дає їм засоби до iснування.

Нещодавно, подивившись i наслухавшись по телебаченню шоу «Свобода» Шустера про те, як його учасники оцiнювали випадок протесту над мiнiстром освiти, який здiйснила студентка, кинувши в обличчя Д. Табачника букет квiтiв, я пiшов iз роями думок у своє тепле лiжко i заснув. Заснувши i прокинувшись, згадав такий сон.