Свої мемуари один із найвідоміших та найвпливовіших економістів світу, українець Богдан Гаврилишин подарував собі на 85–й день народження. 19 жовтня його книгу «Залишаюсь українцем» презентують у Києві. Вона вийшла рідкісним як на сьогодні в Україні тиражем 5 тисяч примірників. Уже є думки, що ці спогади опубліковані з запізненням. Хоча після прочитання напевне буде інший, кардинально протилежний висновок: саме тепер, коли наша країна у статусі незалежної держави розміняла третій десяток, така книга може виявитися вкрай необхідною. Адже за час, що минув від 1991 року, розбудовою держави в нас займалися та дотепер займаються здебільшого хто завгодно, окрім фахових економістів. Тобто — усі, окрім грамотних менеджерів, котрі не кричать: «Я знаю, що і як слід робити!», а справді знають.
Богдан Гаврилишин, живучи у Швейцарії та працюючи в Міжнародному Інституті Менеджменту, вирішив перетворити святкування 25–річчя цієї установи на економічний форум. З того часу це — щорічний Всесвітній економічний форум у Давосі, чи не найважливіша подія в світі великого світового бізнесу. Для економістів Давос — це все одно, що для кінематографістів — Канн, а для видавців — Франкфурт. До речі, у 1970–х Гаврилишин став одним із тих учених, хто науково довів крах Радянського Союзу.
Оригінал книги «Залишаюсь українцем» пан Богдан писав англійською, проте в цьому первісному вигляді спогади так і не побачили світу. «Більшість людей у парламенті, Кабінеті Міністрів, включно з Президентом, головою парламенту та Прем’єр–міністром, не здатні пройти крізь необхідні реформи до процвітання демократії та приєднання до ЄС», — такі висновки про Україну Гаврилишин зробив ще в 2005 році. Тоді ж він вирішив для себе: бути радником президентів та прем’єрів в Україні — марна справа та дурне витрачання часу. При тому, що засновник Давоського форуму все ж таки був радником першого Президента України Леоніда Кравчука, а також Віктора Ющенка та Віктора Януковича у часи їхнього прем’єрства. Проте авторський висновок єдиний та не надто безнадійний: Україна мусить іти шляхом не революцій, а еволюції. Тобто рано чи пізно в природний спосіб нинішніх політичних діячів замінить справжня еліта, в котрої буде одна–єдина перевага: необтяженість радянською спадщиною. Отже, не все ще втрачено, просто двадцять років Україною керували люди з виразним радянським мисленням, як би вони не намагалися його камуфлювати.
При цьому читати оцінки та характеристики, дані автором відомим українським політикам, цікаво навіть пересічному громадянину через те, що Богдан Гаврилишин — людина, незалежна в думках та незаангажована в українську політику. Наприклад, той–таки Янукович для нього — людина «з минулим», і це відомо в світі. Проте коли президент Єврокомісії Романо Проді свого часу хотів із огляду на це скасувати свою зустріч з Януковичем, порада Гаврилишина другові була такою: «З ним варто зустрічатися, бо він Прем’єр–міністр України». Сам же Гаврилишин визнавав: Янукович дуже мало знає про зовнішній світ. Та позитив бачить у тому, що той сам це усвідомлює. Оцінюючи політичного антипода Януковича, Віктора Ющенка, визнаючи його професійність як економіста, Гаврилишин відзначає його непунктуальність, через яку сам потерпав, та слабку й непродуману кадрову політику. Нового в таких характеристиках нічого нема, проте якщо їх дає засновник Давоського форуму, вони звучать зовсім інакше.
У мемуарах Богдана Гаврилишина не варто шукати зразків красного письменства. У першій частині описані дитинство автора, юність на окупованих територіях та переміщення юнака з України до Німеччини. Подібний шлях проходив, без перебільшення, кожен українець, котрий вимушено залишив батьківщину в воєнний та повоєнний час.
Читати стає цікавіше, коли з лісоруба Гаврилишин поволі стає тим, кого сьогодні називають бізнес–консультантом. Причому феноменально успішним. Можливо, така оцінка всієї діяльності Гаврилишина виглядатиме дещо спрощеною. Але насправді не варто ускладнювати, коли йдеться про такий досить популярний на Заході й не надто затребуваний у нас жанр, який називається «Історія успіху». Так, українець відмовився бути бідним лісорубом, який утік від жахів радянської влади. Ба більше: у тій частині спогадів, котра стосується сходження на персональну вершину, автор зазначає: до українців здебільшого ставилися в Європі та Америці, як до людей другого сорту. Зрештою, вихідці з України — чи не єдині емігранти, які мали історичну батьківщину, натомість не маючи своєї країни, своєї держави. Тому оцінка, констатує Гаврилишин, була відповідною. І йому дуже захотілося цю ситуацію переламати. І для цього він обрав, здається, найдієвіший спосіб: не закликати українців згадати про національну гордість, а почав доводити її існування власним прикладом. Користуючись для цього гаслом власного авторства: «Думати глобально, діяти локально». Тобто, у довільному перекладі, мати стратегічну мету та поступово й послідовно, крок за кроком, не відволікаючись на дурниці, втілювати її в життя.
Для тих, хто досі ностальгує за Радянським Союзом із його дешевою ковбасою, відсутністю безробіття й безкоштовними квартирами, третя частина мемуарів написана ніби спеціально. Розповідаючи про свої візити в СРСР та, серед іншого, в підрадянську Україну, Гаврилишин оцінює те, що побачив, украй негативно. Адже, з точки зору економіста, країна, де верстви населення штучно зрівняні, де народ поколіннями привчають до халяви та покірності одночасно, де закони ринку не працюють та відсутня повноцінна національна буржуазія, приречена на поразку рано чи пізно. Люди масово в такій ситуації забувають, що треба працювати, звично чекаючи прожиткового мінімуму від держави. І крах, як ми вже знаємо, спричинили не стільки суспільно–політичні, скільки економічні фактори. Радянська влада розгубилася, бо вже не знала, як і чим утримувати та гуртувати довкола себе радянський народ.
Отже, маємо досить своєчасну та потрібну книгу для тих, хто хоче озброїтися цитатами та аргументами на користь того, що повернення в СРСР, до радянського феодалізму, яке плекають нині у владі, насправді не обґрунтоване економічно. Так само, як немає ідеологічного підґрунтя: адже будь–яка ідеологія дієва лише тоді, коли спирається на економічне благополуччя.
Через те спогади Богдана Гаврилишина — одна велика, написана простими словами лекція. Щось на кшталт корисних порад для українців, як кожному з нас змусити інших поважати себе та заразом — свою країну.
У першій половині 1990–х років закордонні українці наввипередки заходилися публікувати свої спогади на батьківщині, називаючи книги та книжечки не надто оригінально — на кшталт «Моє життя» або «Спогади про мою родину». Їм у цьому активно допомагали спритні, активні та не надто принципові громадяни нової, незалежної України, вбачаючи в подібних книжках тільки одну цінність: можливість заробити.
Причому заробіток — не гріх, аби ці численні спогади людей, чиї імена та прізвища стерлися з пам’яті й не лишили сліду в політичній або культурній українській історії, справді давали хоча б невеличкий прибуток. Проте проплачені авторами мемуари не повинні були, за стратегічним задумом авторів, лежати десь на складах. Все це мусило йти в книгарні. А книжкова торгівля, яка на той час ще не зруйнувалася остаточно, брати це на реалізацію категорично відмовлялася. Звідси практика, коли той, хто опікується виданням, бере з чергового мемуариста гроші за друк кількох тисяч, на практиці видавши на–гора сотню–другу примірників, аби було що роздавати на презентації.
Ставлення до спогадів закордонних українців почало змінюватися з публікацією книг публіциста й літературознавця Юрія Луцького. Більшість книг в Україні вийшли ще при його житті. Потім, після смерті в 2001 році, здійснювалися посмертні видання та навіть перевидання, виявившись, таким чином, затребуваними. Звичайно, мова не лише про його спогади, а й про ту ж саму публіцистику та есеїстку. Проте навіть згадуючи своє життя, Луцький чи не перший відходив від егоцентризму, притаманного більшості мемуаристів, виписуючи концепцію та розглядаючи роль нашої країни в світовому інтелектуальному просторі та задіяність України в інтеграційних процесах.
Згодом вийшла белетризована біографія ще одного українця, котрий мав реальний вплив на світові процеси — бізнесмена, науковця й мецената Петра Яцика «Українець, який відмовився бути бідним». До речі, саме ця особистість навіть після своєї смерті не дає спокою діючому міністрові освіти та науки України Дмитрові Табачнику: минулого року чиновник–українофоб поставив під загрозу проведення ХІ Міжнародного конкурсу знавців української мови, який проводило профільне міністерство коштом заснованої Яциком «Ліги українських меценатів». Тепер маємо книжку Богдана Гаврилишина, котрий власним прикладом доводить: шанси України стати державою, яка розвивається за європейськими стандартами, не втрачені. Якщо, звісно, перед очима будуть приклади успішних українців, і успіх цей — в жодному разі не лідерство в політичній партії.
Вибори на окупованих територіях Донецької та Луганської областей іще навіть не почалися, а ексцеси довкола них уже тривають. Минулої п’ятниці активісти та симпатики полку «Азов» влаштували під стінами Верховної Ради ціле фаєр-шоу, погрожуючи розігнати парламент, якщо вибори (а відповідно, і легітимізація самопроголошених «республік») усе-таки відбудуться. >>
Блискуча перемога Джамали, окрім усього іншого, означає й потребу прийняти наступний конкурс у Києві. Втім це може бути й інше українське місто. Пропозиція організувати Євробачення-2017 у Криму, звісно, звучить вельми привабливо, але будьмо реалістами. >>
Недавня відставка Арсенія Яценюка була довгим та болісним процесом. Але найбільш прикрим є не це. А те, що Яценюк пішов примусово-добровільно: не тоді, коли відчув, що настав його час, а тоді, коли його підштовхнули до цього чисельні й заплутані «договорняки» на найвищому рівні. >>
Випробування Північною Кореєю водневої бомби запускає цілий ланцюг асоціативних роздумів. Передусім про те, чи є ефективним договір про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ)? А також про те, чому ті, хто грає за правилами (як Україна), опиняються у програші, тоді як ті, хто правила порушує (як КНДР) отримують можливість говорити зі світом iз позиції сили? >>
Богдан Гаврилишин — засновник благодійного фонду свого імені, який сприяє становленню людей нової генерації (стипендії, гранти, стажування), член Римського клубу (міжнародна організація, в яку входять представники політичної та економічної еліти 30 країн світу), директор Міжнародного інституту менеджменту МІМ-Женева, фундатор економічного форуму в Давосі, учасник Ініціативної групи «Першого грудня». >>
Згідно з оприлюдненим 16 березня у Римі звітом ООН World Happiness Index 2016 («Індекс рівня щастя у світі-2016»), Україна посіла 123-тє місце з охоплених дослідженням 156 країн світу. Нашими сусідами по «щастю», чи радше «нещастю», є африканські країни Кенія (122-ге місце) та Гана і Конго (124-те і 125-те місця). >>
