Вікторія Сюмар: На жаль, глядач не голосує рейтингами

«Інтер», «1+1», Новий, «Україна», СТБ, ICTV та Перший Національний у прайм–таймівських новинах уже традиційно надають перевагу владі та її діям, не балують увагою опозицію, розповідають про видовища, кримінал та катастрофи. Такий висновок дослідження, проведеного у вересні громадською Академією української преси разом з ученими–соціологами. Про те, чому укорінюються «традиції», які нівелюють право глядачів отримувати достовірну інформацію, ми говоримо з медіа–експертом, виконавчим директором Інституту масової інформації Вікторією Сюмар.

— Вікторіє, міжнародні інституції за час президентства Віктора Януковича вже не раз звертали увагу на утиски свободи слова в Україні, але ситуація не покращується: у Харкові закривають канал, який критикує мера Геннадія Кернеса, Нацрада з питань телебачення і радіомовлення виносить попередження опозиційному до діючої влади  каналу TВi. Чому так відбувається і що може спинити провладний тиск?

— Так відбувається, бо влада дуже хоче комфортного інформаційного середовища, помилково вважаючи, що саме від цього залежать її політичні рейтинги. Натомість власники ЗМІ готові їй підіграти у цьому бажанні, в обмін на певні бізнесові або ж політичні преференції або хоча б гарантії недоторканності. Однак маємо усвідомити, що відбувається це і через відсутність спротиву журналістів, які погоджуються на такі правила гри; і через позицію суспільства, яке розуміє маніпулювання з боку тих же телеканалів, але при цьому лишає ці телеканали в рейтингах довіри і продовжує дивитися такі новини, не голосуючи рейтингами.

— На вашу думку, чи можна за числом цифрових ліцензій, що отримали телехолдинги («Інтер», який пов’язують iз Валерієм Хорошковським, — 8, «Україна» Ріната Ахметова — 3, «1+1» Ігоря Коломойського — 2,  у Віктора Пінчука (StarLingMedia) — 4), визначати ступінь лояльності кожного медіа–власника до влади? 

— Фактично так. Проте тут важливе інше. Маємо усвідомити, що цей конкурс, який відбувся надзвичайно непрозоро, призвів до монополізації телепростору країни кількома людьми, які мають дуже конкретні бізнес–інтереси і, як показує досвід, дуже скромне уявлення про принципи соціальної відповідальності медіа. Це означає, що за кілька років, коли Україна перейде на цифрове мовлення, телевізійної альтернативи позиції цих людей просто не виявиться. За відсутності суспільного мовлення — це стерильний інформаційний простір, залежний від бізнес–інтересів великих бізнесменів, дехто з котрих має ще й політичні амбіції.

— Для суспільства важливо, щоб була відкритою інформація про власників телеканалів. Але хто підтримає в українському парламенті відповідний законопроект?

— Український парламент дуже несамостійний в ухваленні рішень. Підтримка тих чи інших документів визначається зовсім не в парламенті, а в інших місцях. А прозорість медіа–власності не потрібна нікому, це правда. І не лише тому, що так простіше мати повністю лояльний інформаційний простір через домовленість iз кількома не відомими широкому загалу медіа–власниками. Невигідна ця прозорість ще й тому, що це буде кроком до прозорості будь–якої власності. А ось це вже надто серйозно для країни, яка дуже далека від принципів прозорості в бізнесі, де процвітає рейдерство, де власність прямо залежить від політичної позиції тощо. Проте маємо позитивний приклад грузинських колег, які взялися за цю справу і змогли запровадити в країні найпрогресивніші засади рельної прозорості медіа–ринку. У Грузії нині ЗМІ не можуть належати політикам, державним службовцям та офшорним компаніям, а аудити діяльності медіа–компаній мають бути відкритими для громадськості. Тобто це можливо зробити. Тому потрібно рухатися в цьому напрямi й Україні, як би багато противників цього не було. І прихильників завжди буде більше, бо глядачів та читачів більше, ніж власників, і вони мають право знати, хто має важелі впливу на те, що вони бачать чи читають. 

— Яким каналам глядач може довіряти сьогодні більше, яким — менше?

— За останніми оцінками Академії української преси, найбільш збалансований за подачею інформації канал — СТБ. Це стосується перш за все новиннєвого продукту. Найгірші показники у Першого Національного, що фінансується за наш iз вами кошт — iз бюджету. І це серйозна проблема: чому українці мають платити за настільки неякісний інформаційний продукт, очевидно заангажований та залежний?! Я особисто дивлюся ТВі хоча б тому, що в ефірах цього каналу відчувається усвідомлення соціальної відповідальності журналістів перед глядачами, цей мовник не прислуговує владі, а контролює її дії. До речі, він єдиний iз телеканалів, що має іноземного інвестора, в якого немає інших бізнес–інтересів в Україні, а відтак відсутні очевидні спроби маніпуляції з конкретними, легко вгадуваними цілями. 

— Тележурналісти — такі ж люди, як і всі інші: хочуть мати місце роботи, отримувати зарплатню. Тому заради власного добробуту в тисячу, а то й кілька десятків тисяч доларів (чи їх гривневого еквіваленту) часто готові поступитися принциповістю і стандартами, підіграти політтехнологам. Який вихід?

— Вихід еволюційний — в освіті, вихованні цінностей, розумінні, що довіра та повага — це основний капітал журналіста.

Реальні важелі впливу на медіа має споживач інформації — він може ігнорувати ті телепрограми та видання, які маніпулюють його свідомістю, дають неправдиву інформацію. Але для цього люди повинні розуміти, як працюють медіа і як вони повинні працювати, — це називається медіа–грамотність. У багатьох країнах її вивчають у школі, тому маніпулювати суспільством там значно складніше. Але в українських школах досі навчають дітей за програмами, що дають знання про «що, де, коли», але не дають практичних навичок життя у сучасному складному інформаційному світі.