Віктор Калинюк: «А я обожнюю авіацію».
Точні, до мікродеталей, озброєння, кольорів і написів, копії бойових літаків найвідоміших у світі конструкторських бюро вже не втискаються у дві чималі шафи вітальні його квартири. Пан Віктор як сам жартує, почав зі своїми моделями здійснювати тиху експансію в родинну спальню, добре розуміючи, що в дружини Ірини від такого зухвальства терпець із дня на день може урватися. Вона не в захваті від цього «задавненого» авіахобі, проте мусить зважати на інтереси глави сім’ї, позаяк інших чоловічих «гріхів» за ним не помічено.
«Дехто шукає психологічну рівновагу в горілці, хтось — у наркотиках, треті — ще в якихось сумнівних «антистресах», а я обожнюю авіацію, — пояснює свій вибір Віктор Володимирович. — Вона додає мені сил і здоров’я. Кожен літак iз колекції, створеної за понад чверть століття, має свою всесвітню історію і часточку вкладеного в нього мого серця. Тому колекція не продається. Це — майже святе».
Віктор Калинюк — лікар за фахом. Мешкає у райцентрі Надвірна, працює в селищі Битків, що неподалік міста. Багато хто із вдячних пацієнтів називає його лікарем від Бога. І похвала ця — не для красного слівця. Принаймні мешканці Биткова молилися в храмах — я це чув не від однієї людини — за зцілення свого головного лікаря. Торік у грудні він несподівано для самого себе потрапив у реанімацію з таким діагнозом, що навіть колеги в білих халатах оцінювали його шанси на виживання як дуже мізерні. Згодом уточнили: в таких ситуаціях зазвичай виживає один хворий iз мільйона. Оклигував, утративши у вазі 26 кілограмів, довго й виснажливо. З нетерпінням чекав, коли руки зможуть упевненіше тримати слюсарний інструмент, бо володіє ним так само вправно, як хірург–віртуоз скальпелем. Після тривалого лікування взявся за моделі, до яких не міг підступитися роками. І колекція поповнилася сімома новими копіями літаків.
«Для людей, далеких від моделювання, це — звичайні іграшки. Та нічим не можна виміряти рівень скрупульозності й терпіння, що супроводжують цей тривалий процес, як і ступінь задоволення кінцевим результатом, — каже 58–річний майстер. — До фабричних заготовок додаю третину, а то й більше, деталей, власноруч зроблених за кресленнями справжніх бойових літаків. Дружина, донька, дехто зі знайомих iз поблажливою усмішкою сприймають моє хобі, не розуміючи, яка це рятівна соломинка в морі щоденних проблем. Не уявляю, як би впродовж кількох останніх років я жив із глибокою зарубкою на серці і гнітючою думкою про те, що син Валентин уже ніколи не переступить поріг нашої оселі. Сідаю за моделювання, і цей важкий обруч довкола голови слабшає».
Трагедія сталася неподалік Львова. Автомобіль, за кермом якого перебував Валентин, успішний інженер, випускник Львівської політехніки, з нез’ясованих причин врізався в зустрічний легковик. Смерть настигла сина миттєво. І в один день батько став сивим...
Першу простеньку кордову модель Вікторів тато, вчитель трудового навчання, зробив невдовзі після того, як син пішов у перший клас. Та вже в дебютному польоті вона впала і розбилася. Тоді Віктор задумав створити досконаліший міні–літак. Задля цього в рідному Яремче й записався в авіамодельний гурток. Спершу був серед старшокласників білою вороною, проте швидко став серед них своїм, бо мав тямущу голову і вправні руки. Юні яремчанські конструктори з обласних змагань майже ніколи не поверталися без заслужених нагород.
Десь у глибині душі він мріяв сісти за штурвал надзвукового винищувача, проте армійська фортуна повернулася несподіваним боком — потрапив у навчальний центр ППО. Командир «учебки», дізнавшись із анкети, що призовник із Прикарпаття дуже любить авіацію, по–батьківськи підбадьорив: «Не переживай, синок, тепер ти будеш збивати літаки». Збивати, на щастя, не довелося, а ось помилуватися зблизька вишуканими бойовими літаками мав на військових летовищах не одну нагоду. Згодом, уже в зрілому віці, він таки став власником МІГ–29 — ідеально виготовленої своїми руками стендової моделі.
Нині в його колекції — понад двісті довершених літаків та гелікоптерів — представників Військово–Повітряних сил незалежної України, колишнього СРСР, гітлерівської Німеччини, фашистської Італії, мілітаристської Японії, США, Англії, Франції, Іспанії, Китаю та інших провідних держав світу.
Авіамоделювання, за твердим переконанням Віктора Калинюка, — це не тільки можливість на певний час відволіктися від щоденної суєти, а й безперервна потреба поповнювати знання з історії авіації, а отже, — й з історії людства. Він не брався за відтворення знаменитого «Мессершмітта–109», поки не придбав за чималі гроші книжку «Авіація фашистської Німеччини». Лише в ній знайшов точний опис деталей, на які не звернув увагу завод–виробник цієї авіамоделі. Любить читати художньо–документальну літературу про авіаторів, котрі зробили великі географічні відкриття, рятували життя відомим мандрівникам і дослідникам суворих заполярних територій.
Нині, коли завдяки інтернету світ став відкритішим і ближчим, спілкування з колегами по захопленню не обмежується кордонами однієї країни. Хоча й у радянській залізній завісі Віктор Володимирович примудрявся знаходити шпарини. Приміром, Ярику, товаришу по листуванню з польського Щеціна, він порадив на коробці із заготовками літака «Хенкель» — гордості Люфтваффе — ретельно зафарбувати свастику, аби, не дай Боже, не засікли митники. Ідея спрацювала на всі сто, хоча її реалізація коштувала дорого: Віктор відправив у Польщу 40 наборів моделей, а отримав навзамін один «Хенкель», але це була заповітна мрія навіть дуже відомих на той час радянських колекціонерів.
Та що там сусідня Польща, Віктор Калинюк зумів «підкорити» Країну Східного Сонця. Знайшовши адресу авіамодельної фірми LS, написав туди листа з проханням надіслати хоча б одного з чотирьох відомих йому типів японських літаків, які брали участь у тихоокеанських бойових діях. Через деякий час звідти отримав радісну звістку про те, що як презент йому можуть вислати всі чотири моделі. «Це так переклала мені наша вчителька англійської мови. Я — на сьомому небі. Негайно відповів, що прийму з великою вдячністю. Та невдовзі разом із бандероллю прийшло повідомлення, аби сплатив за товар 56 американських доларів. Це відразу опустило мене на грішну землю. Та як людина чесна знову взявся за перо й пояснив своїм японським благодійникам, що в СРСР доларів у вільному обміні немає, тому можу запропонувати бартер. Так між нами зав’язалося тривале ділове листування. Секретарка фірми LS Сейко Ято не могла второпати, що таке бартер. Тоді я вислав їм гарні кольорові листівки з видами Москви і карпатських ґорґан. Пані Сейко відповіла, що працівники фірми у захваті від нашої природи. На тому й вдарили по руках, не доводячи справу до міжнародного конфлікту», — посміхається пан Віктор.
Він знає історію створення всіх представлених у своїй колекції літаків, долі їхніх конструкторів (інколи — трагічні) й, звісно ж, пілотів–асів, котрі часто змушені були дивитися один на одного через приціл авіаційного кулемета. Знаменитий Ла–7 тричі Героя Радянського Союзу Івана Кожедуба, котрий у 120 повітряних боях збив 66 літаків (iз них два американські винищувачі, що випадково сприйняли його літак за німецький) Віктор Володимирович виготовив у масштабі 1:72. Невеличка модель, трохи більша за долоню, — також точна копія справжнього бойового літака. Значно солідніше на тлі Ла–7 виглядає модель знаного у світі радянського штурмовика Су–25 (масштаб 1:48), на якій лише надписів із позначенням приладів та систем, команд на кшталт «Пристебнути ремені» — близько трьохсот. Над штурмовиком працював місяць, а потім подарував його відомому в Надвірнянському районі меценату Юрію Дерев’янку, котрий власним коштом придбав Битківській лікарській амбулаторії бінокулярний мікроскоп та інше дефіцитне медичне обладнання...
Справжнє хобі, зауважує мій співрозмовник, не терпить механічної роботи. Сам він бере в руки інструмент лише тоді, коли ідея до найменших дрібниць витримує «мозкову атаку» і «проситься в метал або пластмасу». Це — найкращий час для творчості. А без заняття для душі, яких би фахових висот і матеріального статку не досягнула людина, життя рано чи пізно стає прісним. Між іншим, дружина Віктора Володимировича, колишній педагог, захоплюється кімнатним квітникарством і робить симпатичні дитячі іграшки з підручних матеріалів; донька Тетяна, лікар–неонатолог, майстерно вишиває ікони. «Захопитися колекціонуванням, технічною або художньою творчістю, городництвом чи й навіть мандрівками за околиці міста ніколи не пізно, — переконує пан Віктор. — Спробуйте, хто ще не пережив подібного до моїх відчуттів блаженства. І тоді на цей складний світ ви подивитеся зовсім іншими очима».
Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>
30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>
Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>
Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>
Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>
Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>
