Монстри поміж нас

Західні люди мають гарну звичку: готуватися заздалегідь. До відпустки — за рік. До сезону подарунків — за кілька місяців. Є добра нагода долучитися до цивілізованої далекоглядності — наперед довідатися, що ж то за драконячий рік такий насувається? Пройдемося книгарнею.

Насамперед варто ознайомитися з оцією книжкою: Доктор Ернест Дрейк. Дракони. (К.: Махаон–Україна). Тим паче, підзаголовок — вичерпний: «Все про драконів». Її автор — двоюрідний брат жульвернівського натураліста Паганеля та прадід булгаківського професора Преображенського. Як знати, увесь цей рід наділений витонченим почуттям гумору, і саме ця фамільна риса робить книжку д–ра Дрейка привабливою для широкого кола читачів — так і зазначено у вихідних даних.

Звичайно, наш драконознавець аж ніяк не ставить під сумнів реальність драконів. Те, що їх мало хто бачив, пояснюється просто: вони тварини полохливі й обережні, а тому без терпіння та спеціального спорядження годі сподіватися на успіх. У похідному комплекті справжнього дослідника обов’язково має бути вогнетривкий плащ, щоби не перетворитися на купку попелу, та вогнестійкі ручка і чорнило, аби нотувати просто в польових умовах. І тоді у вашому робочому блокноті можуть з’явитися вельми цікаві записи, як–от: «Пальці» крил дракон використовує, коли дереться по прямовисних стінах ущелин (ну і, звісно, по стінах хмарочосів)… «Якщо дракон виконує фігури вищого пілотажу (скажімо, мертву петлю) — отже, він щасливий».

До речі, серед драконологів немає одностайності у поясненні причини, через яку дракони літають. Одні вважають, що це через газ метан, котрий виробляється в їхніх шлунках, — таку точку зору д–р Дрейк вважає невіглаською. І схиляється до простого пояснення–порівняння: чому нікого не дивує, що літаки літають, а драконам — зась?

У книжці подано ретельну класифікацію драконів, систематизовано місця їхнього проживання, описано типові розміри та традиційну поживу. Наприклад, африканські дракони–віверни харчуються слонами, гіпопотамами та бегемотами. Усе це прекрасно ілюстровано, а для переконливості між сторінками поміщено законвертовані у прозору плівку зразки драконячої шкіри, луски та чудодійного драконячого пилу. Словом, нудьгувати з цією книжкою не будете: ні під час читання, ані коли надумаєте вдатися до експериментів, що їх пропонує д–р Дрейк. Наприклад, «якщо тобі вдасться роздобути драконячі яйця, ти зможеш запросто вивести драконят за три роки… Для вирощування одного дитинчати дракона потрібно близько 16—20 гектарів землі та триста корів».

А ось інший довідник, автора якого видавці іменують, не перекладаючи: CIRUELO. Книга Дракона (Х.: Mikko). Коли попередній драконознавець повністю нехтує соціально–політичними характеристиками драконячого способу життя, то цей виносить на перший план саме соціологічні ознаки. На думку Ciruelo, цей спосіб життя — виразно олігархічний. Судіть самі: вгодовані плазуни з крилами–імітаціями, лише те й роблять, що накопичують скарби. Їм притаманна «надзвичайна пихатість і відсутність почуття гумору… Ніщо не викликає у цих тварин більшої люті, ніж глузування людей». Але, додає драконолог, лояльність можна здобути, якщо не ставити драконові нетактовних запитань, що їх так полюбляють нетолерантні журналісти.

Розмовляють дракони незрозумілою простому люду латиною, та коли політичний момент вимагає, то залюбки переходять на суржик: «Завдяки своїй кмітливості вони легко схоплюють діалекти місцевості свого перебування». Поспілкуватися із драконом наживо украй важко, бо він зазвичай «кружляє високо в небі, непомітний людському оку». Утім часто можна спостерігати побічні ефекти перелітання драконячих кортежів: «Цілком очевидно, що після таких польотів випадають кислотні дощі, які знищують дерева».

Як ми добре знаємо, життя олігархів тяжке, суворе і негативно позначається на здоров’ї. Виявляється, так само і у драконів. «Найпоширеніша хвороба Земних драконів — старечий маразм… На цю хворобу тварини страждають через понаднормове вживання м’яса… А от Водяні дракони страждають від гострих гастритів, бо харчуються тільки незаміжніми дівчатками».

Отаких ненудних спостережень — на цілу сотню сторінок; кожний факт візуалізовано майстерними малюнками самого автора. Є тут навіть карта світу з ареалом поширення різних типів драконів. Щоправда, на українських теренах нічого не позначено. Либонь, Змій Горинич був злісним опозиціонером і йому організували інформаційну блокаду.

Останні півсотні сторінок — давні легенди, де фігурують дракони. Особливо активними вони були під час давньогрецьких міфів. Першим із потворою зіткнувся дід Геракла Персей. Військово–торговельна експедиція аргонавта Ясона також мала у кульмінації збройний конфлікт із драконом (існують дві версії перемоги: у відкритому двобої a la Ван Дамм, та за допомоги якогось сонного порошку на кшталт хлороформу, що дала Ясонові завбачлива коханка Медея). Не бракувало сутичок і в Середньовіччі: легенди про Тристана та Ізольду, про Нібелунгів та Беовульфа — з драконячого серіалу. А що кінематограф нещодавно заблокбастеризував ці історії — вони нині знайомі багатьом навіть краще, аніж давньогрецькі. Ну і, звичайно, є у книжці про християнських драконоборців: Святий Георгій та архангел Михаїл (нині почесний киянин).

Збіркою адаптованих легенд та казок є ще одна книжка із сьогоднішнього асортименту книгарень: Історії про драконів (К.: Країна мрій). Вона не так розкішно вималювана, як дві попередні, але у своїй ніші має ефектне співвідношення «ціна/якість». Упорядники не приховують, що деякі хрестоматійні оповіді мають різні сценарії розвитку. Узяти історію того ж таки Георгія. За однією версією він не вбив свого дракона, а притягнув, пораненого, до міста (як свого часу Ілля Муромець — Солов’я Розбійника, теж, за певними ознаками, давньоруського різновиду дракона). З часом звір оклигав і став охороняти місто, на яке колись зазіхнув. Інша версія — хоч і привів, але на догоду юрбі мусив стратити. І третя версія, що відгонить «теорією змови»: хоч Георгій і здолав Змія, та невдовзі місто, де все це відбувалося, перестало існувати — брати–дракони помстилися?

Казки, на відміну від легенд, — твори набагато химерніші. Зазвичай, у них багато доброї моралі, котра зводиться до неодмінної перемоги Добра над Злом. Але трапляються й дивні винятки, як–от: трьох солдатів–дезертирів надибує дракон, який понад усе полюбляє загадки. Замість з’їсти порушників присяги, він спокушає їх пожити на дармовому багатстві сім років, а тоді спробувати розгадати загадку. Зуміють — вільні, не зуміють — у довічне рабство. На дармових статках живеться весело, але ж термін «режиму найбільшого сприяння» добігає кінця. Скоробагатьки розшукують драконову бабцю й дізнаються від неї про майбутню загадку. Завдяки цій інсайдерській інформації вони виграють тендер на подальшу свободу. Дракон слова дотримує — відпускає, але й грошей–маєтностей позбавляє. Та замість дякувати долі, друзяки ще й образилися: «Востаннє я маю справу із драконом!». Ну просто–таки якась соціалістична мораль!

Ще одна варта уваги книжка — Едіт НЕСБІТ. Книга драконів (Л.: Видавництво Старого Лева). Ця англійська письменниця творила на початку ХХ століття. Оскільки тоді твори її сучасників — Керрола, Толкіна, Льюїса та Мілна — кваліфікували осібно, десь поміж дорослою та дитячою літературами, британській казкарці дісталися лаври засновниці пригодницького жанру. Тобто Едіт Несбіт — пряма попередниця Джоан Ролінґ, яка фактично здійснила мрію маленьких героїв сторічної давнини. Ті хотіли «не вчитися, а досліджувати», та знати насамперед «про те, що є насправді, але про що не вчать у школі». Тепер це просто — у чаклунській школі, яку скінчив Гаррі Поттер.

Едіт Несбіт — це вигадливі й теплі оповіді про зіткнення розуму і глупоти, щедрості та жадібності, відкритості світові й байдужості (у нас подібно до неї пише нині казкові історії Галина Пагутяк). Такі собі еко–казки — у широкому розумінні: не лише про любов до довкілля, а й про екологію душі. Авторський моральний механізм — на відміну від народного — збоїв не дає. Ось як завершується одна ситуація, схожа на вищеописану: «Всі отримали багатство, зовсім для цього не працюючи, — а ви знаєте, що це дуже неправильно».

В одній з історій «Книги драконів» є цікава деталь. Неслухняний принц знаходить у королівській бібліотеці магічну книгу про загадкових представників фауни. Лишень приглянешся пильно до гарного малюнка — і той персонаж оживає. Спочатку випурхнув і зник викопний велетенський метелик, з другої сторінки — райський птах. Прем’єр–міністр як узнав — вжахнувся: а що, як далі буде дракон, і він утече (так, ясна річ, і сталося)!? А що, як на останній сторінці з’явиться «навіть революціонер»!? Взагалі–то Е.Несбіт вважає нащадками драконів — котів. Та, виявляється, у драконячій популяції є і найнебезпечніша гілка — комуністи. І тут варто замислитися над фразою казкарки, гідної філософського трактату: «Дракони ніколи не здаються надто важливими, коли їх нема».