Дмитро Білодід мріє привернути українців до невивченого Григорія Сковороди. (Фото автора.)
Коли Дмитрові Білодіду в київському Будинку художника вручали Міжнародну літературно–мистецьку премію імені Григорія Сковороди, стереотипи тріщали по швах. Бо чим, за усталеною логікою уявлень, переймається український селянин? Город, господарство, хліб насущний, урожай... Чи має він право на хобі? Чому б і ні, якщо в одвічному колообігу проблем викроїть для цього час. Яке хобі селянина здатна допустити цензура стереотипів? Риболовля, гриби, шахи, вишивка гладдю? Проте навряд чи в цей перелік потраплять праці великого Григорія Сковороди. Власне, для Дмитра Білодіда із села Стрітівка Кагарлицького району на Київщині вчення мандрівного українського філософа значно більше, ніж віддушина для дозвілля. «Разом із Сковородою» пан Дмитро і день починає, і справи господарчі ладнає, і над долею держави і людини міркує. І мріє про той час, коли праці філософа будуть належно оцінені нащадками. Бо в них, вважає, відповіді чи не на всі насущні питання.
Хата Дмитра Білодіда — на околиці села. Надвечірнє повітря пахне яблуками і ледве вловимим димком. Дружина Дмитра Івановича пані Надія пригощає грушами і просить господаря не втомлювати розмовами — «Бачиш, людина з дороги». Заспокоюю, що за тим і приїхала, аби поговорити. А втому тут, на природі, як рукою знімає. Стрітівка — мальовниче село: ставки, пагорби й долини, і все потопає в зелені.
— Ви ж звідси родом, Дмитре Івановичу?
— Тут народився, тут, на батьківському подвір’ї, і живу, — розповідає господар. — Хату, правда, з дружиною вже нову збудували. 1943 року у Стрітівці фронт проходив, тож усіх вигнали з села. Мати зі мною, немовлям, у сусідніх Зікрачах заховалася — чужі люди прихистили. Якось заходить німецький офіцер — і до колиски. У мами подих перехопило, а в німця очі зволожились. «У мене, — показує на мигах, — вдома п’ятеро кіндерів. Взяти б Гітлера зі Сталіном — та лобами, лобами...» Були, бачте, й серед них люди...
Дмитро Білодід пригадує найкращу пору в житті — коли був пастухом. Від світанку до вечора на природі — повна свобода... «Тоді ніхто не читав, — посміхається. — Більше думали, як курити навчитись або в сусідній баштан залізти. Кринички чистили, ставки гатили. Хоча вчитися я любив».
Коли 1961 року Дмитро поїхав до Києва по вищу освіту, то збагнув: в омріяний Політехнічний інститут дорога закрита. Відтак потрапив до електромеханічного технікуму. Потім призвали до війська. Служив у штабі радянських військ у Німеччині. У розвідуправлінні дослужився до секретаря комсомольської організації. «Багато чого дізнався для себе, особливо з ідеології. І розчарувався. Тому й у партію вступати відмовився. Хоча міг зробити кар’єру».
Уперше про Григорія Сковороду він почув у школі. Ходив, мовляв, дивак iз торбою, ховався від світу. «У підсвідомості думка лишилась, що це людина незвичайна, тож коли 1973 року вийшов двотомник Сковороди, купив не вагаючись. Почав читати і майже нічого не збагнув, — розводить руками співрозмовник. — І зараз розумію чому: наша гуманітарна освіта не дозволяє виміряти душу людини. Ми обмежені фізичним світом і трьома його координатами, а у фізичні координати душа людська не входить. Вона складає четвертий вимір — вектор духовності.
Ми й досі не зрозуміли, що таке духовність, бо не виконали заповідей «пізнай себе», «знайди себе», «стань людиною», яких Григорій Сковорода нарахував у Біблії близько двадцяти. «О, християнине! Охрещений ти плоттю, та не вмитий смислом», — говорить він. Уся цінність філософії Григорія Сковороди в тому, що вона вийшла за межі фізичного світу».
Духовність, як перевесло, перев’язує емоції і формує людину, певен пан Дмитро. Наріжним каменем духовності є совість. Наш філософ писав: «Немає совісті — немає духовності. Немає духовності — немає людини. Залишається бездуховна особистість. Особистість мертва. Самі у гробах сидять і мене туди тягнуть, а я ніколи мертвим не був».
Докопатися до основ Сковороди Дмитру Білодіду допоміг... Далекий Схід, де він 16 років працював у Комсомольську–на–Амурі. «Там багато чого усвідомив. Східні люди інакше сприймають життя. Вони живуть духовним світом. А для нас, людей Заходу, ближчий світ фізичний».
— Ми так і не зрозуміли нашого філософа, — провадить далі. — Сьогодні Григорій Сковорода є голосом волаючого в пустелі — пустелі бездуховності. Його спадщина — то цілина, якої плуг ще й не торкався. Тут потрібен плуг мудрості, бо плуг знань її не бере.
В одному з творів Джека Лондона є такий епізод. Представника індіанського племені з півночі Канади примхлива доля закинула до великого міста. Проживши там 25 років, він повернувся до земляків. Зимовий вечір, багаття серед вігваму. Запечена оленина піднімає настрій і схиляє до розмови. «Ось скажи, ти жив серед білих. Які в них вігвами?». Як міг пояснити їм одноплемінник, що таке багатоповерхові будинки? Тож сказав: «Вігвами у білих — це сто наших вігвамів, поставлених один на одного». «Ну й дурниці ти верзеш. Вони ж упадуть», — розсміялися одноплемінники.
Так і ми — не змогли поставити вігвам на вігвам і не зрозуміли нашого філософа. Коли у твоїй хаті заховано скарб, а ти про те не відаєш, це все одно, що його немає. Недарма Григорій Сковорода говорив: «Дурний не той, хто не знає, а той, хто не хоче знати».
Найулюбленіше заняття Дмитра Івановича — розмірковувати про життя. Вранці за косу — і на луг. Свіжі покоси лягають рівненькими смужками, а нові думки зринають одна за другою. Увечері узагальнює їх і занотовує. Іноді поєднує міркування різних українських мислителів.
«Хто ти?» — запитує Олесь Бердник у своєму романі. «Цвіт осінніх гарбузів, які цвітуть, але не дають плоду», — відказує Григір Тютюнник. Постає питання, чому ми перетворилися на пустоцвіт? Відповідь дає Григорій Сковорода: «Початок вічного відчуття залежить від того, щоб спершу пізнати самого себе, прозріти заховану у тілі своєму вічність і наче іскру у попелі своєму викопати».
У селі Дмитра Білодіда поза очі називають «філософом». Іноді запрошують до школи — прочитати лекцію про Сковороду. А коли з односельцями заводить філософські розмови, ті, зазвичай, швидко «сходять iз дистанції».
— Мене турбує питання — чому вимирає Україна? Напевне тому, що у нас мало освічених людей. Фактично сьогодні педагогічна освіта втратила вплив на молодь. Це від того, що наша наука не вийшла у четвертий вимір — вимір духовності. Наша гуманітарна сфера — це спляча наука без крил і вітрил. У чому проблема становлення людини? Особистість не реалізувала до кінця свого призначення. У нас совість випала, як зайва деталь у горе–механіка. А саме завдяки їй формується духовність.
Після часів Григорія Сковороди освіта розділилася на гуманітарну і технічну. Технічна освіта пішла вперед, а гуманітарна залишилася у найкращому разі без змін. Недолік технічної освіти — бездуховність. Схоже, чим вищий технічний прогрес, тим нижчий гуманітарний. Ми, на жаль, сьогодні ще не готові масово виховувати Людину.
Слід розрізняти капіталізм влади і капіталізм економіки, переконаний Дмитро Білодід. У першому випадку товаром є влада. А в другому — людина, точніше — її здібності. «В Україні панує капіталізм першого типу. У нас головний товар — влада, яка купується і продається. У тому числі й місця у Верховній Раді чи уряді. А вибори перетворилися на аукціон: хто більше заплатить. І ціна місця зростає від виборів до виборів. А держава занепадає, бо людина не цінується. Погляньте: у світі процвітають ті держави, де шанують людину — Японія, Велика Британія, Німеччина. Це країни, які не мають великих природних ресурсів, однак людина у них на першому місці. Там виконують настанову Григорія Савовича: «Копай всередині себе колодязь тієї води, яка зросить і твій дім, і сусідські».
Наші проблеми ще й від того, що не закладено наріжний камінь підвалин державної доктрини. А звідки їй взятися, якщо ми власної філософії не маємо? Ми зазираємо в чужі вікна, а власного уроку не засвоїли. Тому сьогодні у нас духовний колапс та ідеологічний вакуум. Ми совість втратили, замінивши її на доцільність — економічну, політичну... Сформували багатовекторну мораль. Мораль буває різна, а совість для всіх одна.
Його день починається з клопотів. Тільки–но сонце з–за обрію — час вставати. «Вистачає турбот. Тому Григорієм Савовичем я займаюся більше взимку. Мене ж у селі диваком вважали. Дружина часто дорікала: не чіпляйся до людей, воно їм не потрібне. А коли з нагородою до села повернувся, іншими очима подивилась. Мабуть, каже, не просто балаканиною займаєшся, якщо люди оцінили».
Запитую, як сприйняв новину про лауреатство. «Для мене дивно було, що стягнули з печі, і до столиці запросили, — сміється. — Коли премію вручали, сказав словами Григорія Сковороди, що мета людини — освоїти надра душі. Душа людини ще не повністю сформована. Все багатство сутності ще не виявлено».
Сучасна наука, міркує Дмитро Іванович, пробує проникнути в надра душі. А вони не терплять брехні. Саме на цій основі побудовано детектор брехні. Душа здригається, коли людина говорить неправду.
Свідомість людини — на трьох рівнях. Перший рівень — знання, другий — розуміння, а третій — прозріння. Ми зупинилися в розвитку, залишившись на рівні знання, переконаний пан Дмитро. Погналися за знаннями, а втратили розуміння. Старі люди старалися отримати розуміння — тоді ти бачиш план Господній, його сліди. А вони проявляються всюди. Коли людина уміє читати план Божий, до неї приходить прозріння. Приклад — таблиця Менделєєва. Вчений мав знання і розуміння, а його знаменита таблиця — це вже прозріння.
— Ми не відкрили для себе мікрокосмосу, який пізнав Сковорода. А сутність людська — в мікрокосмосі, — наголошує пан Дмитро. — Наш розум забезпечується життям та інформацією з мікрокосмосу, нам недоступного. «Людина, ходячи по землі, має поселення на небесах», — говорив наш філософ і пояснював: «Увесь світ складається з двох натур: одна — видима, інша — невидима. Невидима натура, або Бог, усе пронизує. Наприклад, тіло людське видиме, але розум, що пронизує його, невидимий. В усі віки всі народи вірили, що є таємнича сила, яка по всьому розлита й усім володіє».
Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>
30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>
Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>
Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>
Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>
Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>
