Сімдесят років тому на схилах урочища Бабин Яр розігралася кривава трагедія. Ми добре пам’ятаємо, що ті звірства чинили фашисти. І забуваємо, що це все–таки були люди. Обмивши ввечері руки від крові, вони писали зворушливі листи додому, цілували в них своїх фрау і кіндерів. Вони не народилися професійними катами. «Це зробили не звірі. Це люди зробили з людьми. І ми маємо про це пам’ятати», — наголошує Анатолій Подольський, директор Українського центру вивчення історії Голокосту.
На конференції «Без пам’яті немає майбутнього», ініційованiй міжнародною асоціацією «Спільнота святого Егідія», якраз ішлося про те, які уроки ми маємо винести з трагедії Бабиного Яру. Адже пам’ятати — означає не тільки щороку ставити галочку за проведені офіційні заходи, а й робити відповідні висновки.
Директору Інституту філософії ім. Сковороди Мирославу Поповичу в 1941–му було 11 років. Тож він добре пам’ятає часи окупації, яку пережив у рідному містечку Ізяслав на Хмельниччині. «Для нас усіх було несподіванкою, що євреїв одразу відокремили, всі вони носили білі пов’язки з написом Jude, — згадує Мирослав Попович. — Ми жили на вулиці, якою пролягав шлях на Шепетівку. Ним давно ніхто не їздив, дорога навіть травою заросла. Пригадую, як побачив натовп єврейських жінок, які пололи ту траву. Позаду їх підганяв поліцай і примушував співати. Їхня робота була марною і нікому не потрібною. Жінки плакали від безглуздості своєї праці і від того, що цією роботою їх просто намагалися принизити. А поліцай, який за ними наглядав, до війни був учителем молодших класів. Він не народився таким, а сам обрав цю дорогу». Мирослав Попович каже, що побачені в дитинстві епізоди і досі викликають жах. «Найстрашніше в тому всьому було — втрата людської подоби. До євреїв ставилися, як до скотини. Але не євреї при цьому втрачали гідність, а ті поліцаї і кати, які дозволяли собі відповідне ставлення до інших людей, — каже пан Мирослав. — У 20–х роках минулого століття німецький математик і філософ Леонард Нельсон основною рисою людини визначив людську гідність. Отут, у Бабиному Яру, ми були на порозі знищення людського в людині. І ми маємо завчити: не можна принижувати людську гідність, інакше її втратить той, хто цю гідність нищив».
«Історія Бабиного яру — це складна історія, що складається із війни, із расистської ідеології, із машини масового знищення, а також із повсякденних вчинків багатьох нормальних людей, — додає Адріано Роккуччі, декан кафедри новітньої історії італійського Університету Roma Tre. — Деякі були організаторами і виконавцями масової бійні, другі стали їхніми спільниками, треті — доносчиками, а багато хто залишався байдужим. Усі ці вчинки — частина тієї історії. Пам’ять Бабиного Яру допомагає нам усвідомити просту істину: якщо ми погодимося з порушенням прав однієї людини тільки через її національність, неважливо, єврей це, українець чи африканець, завтра будуть порушені й наші права. Наше майбутнє — жити разом у суспільстві різних людей, інакше майбутнього не буде. Ось чому ми маємо прагнути до взаємного порозуміння».
Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>
Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>
У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>
На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>
Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>
Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>
