Чотири ходки Сергія Бортнікова (остання — на 50 000)

Про книжки Сергія Бортнікова писали «Україна молода», «День», «Дзеркало тижня», «Киевские ведомости», «Вечірні вісті», «Факти», колись — «Книжникreview» і навіть — «Податковий вісник». І ось нова нагода зустрітися: відоме московське видавництво «Вече» видало роман «Право на убийство». Ця річ добре знайома українцям, але під іншими назвами. У «Романгазеті» братів Капранових — «В овечій шкурі»; в альманаху «Детективи» — «Полювання на кілера». Та й у Москві це вже друге видання. Перше відбулося понад десять років тому в знаменитій серії «Чорная кошка» видавництва «ЭКСМО».

— Сергію, тоді роман назвали «Первая ходка». Тепер — знову інакше…

— Авторський варіант — «Пензлем і пером», — мабуть, здався видавцям не таким касовим. Але він якнайкраще передає сутність сюжету. Якщо пам’ятаєте, там двоє агентів­нелегалів з різних спецслужб протистоять бандитам. Один — під маскою письменника, інший — художника.

— Загальний наклад цього твору вже близько 50 тисяч. Солідно.

— Це сьогодні. А колись великими вважали тиражі в сотні тисяч чи навіть у мільйони примірників. На початку дев’яностих минулого століття луцьке видавництво «Надстир’я» випустило одна за одною чотири мої книги «Осічка. Ловля на живця», «Повертатися в минуле — небезпечно», «Новорічний детектив», «Підозрюються всі». Кожну — накладом у 15 000 примірників. Вже за місяць вони були продані, а остання навіть не потрапила до мого рідного Луцька — весь наклад просто з друкарні забрала «Рівнекнига».

— Може, ви вже мільйонер після таких тиражів?

— Ну, гонорари у Москві сплачують гарантовано. Пригадую, свого часу мій роман «К.А.Р» «підписало» відоме видавництво «Терра». Так і не знаю, чи вийшла та книга. Але гроші я отримав сповна. До слова, така практика в радянські часи була звичайною. 50% по укладанні угоди, 50 — коли вийде книга. 1991 року мали побачити світ дві мої збірки — у «Каменярі» і в «Молоді». Вийшла лише одна (причина вагома — розвал Союзу), а от гроші були виплачені вчасно. До того ж чималі — близько тисячі повноцінних радянських карбованців за кожною з угод. Нинішні видавці не те що гонорарів, відповідей не дають!

— Усе так погано?

— Аби ви могли збагнути глибину проблеми, розповім про один епізод з історії мого спілкування з українськими видавцями з Харкова. Там відразу натякнули, що не будуть розмовляти, допоки рецензенти не нададуть схвальні відгуки на мої твори. На несміливі заперечення, мовляв, їх уже рецензували і Андрій Кокотюха, і Нонна Стефвнова, і Костянтин Родик, — море обурення: ми довіряємо лише своїм експертам! Робити нічого — надсилаю цілий стос готової продукції. Ефект той самий — жодної відповіді. Дзвоню. «Ви знаєте, хоч як дивно, але всі рецензії — позитивні, та друкувати не будемо, адже наші реалізатори переконані, що ці книжки не матимуть комерційного успіху, бо вони українською мовою». Сміх та й годі! Далекого 1987го на Всесоюзному семінарі молодих письменників, що працюють у пригодницьких жанрах, у Юрмалі я — чистокровний москаль! — був єдиним з­поміж 40 радянських фантастів і представників детективного жанру, хто писав не російською мовою. І ось тепер після 20 років незалежности із фінансових міркувань не можу послуговуватися мовою, що стала мені за рідну!

— А як у Москві?

— Там ставлення до авторів — трепетне і ніжне. Мою новустару книжку до Москви привіз особисто секретар правління Спілки письменників Росії Віталій Піщенко. Ви уявляєте, щоб якийсь пригодницький твір презентував за кордоном Яворівський чи хтось із його заступників?

— То що: остаточно вирішили повернутися на російський ринок?

— Мабуть, що так. В Україні моїми творами вже було відкрито три серії: «СУД» (Сучасний український детектив), «СБУ» (Сучасний бестселер України) і «ДПА» (Детективи. Пригоди. Архіви). Остання — (під псевдонімом Георгій Вісник) — 2009 року стала Книгою місяця в Україні. А роман «Карателі» очолив (щоправда, в алфавітному порядку) ТОПдесятку українських детективів за всю історію незалежності за версією авторитетного сайту «Буквоїд». І що з того? Володимир Лис виграв «Коронацію Коронацій», за таким автором мають полювати всі видавництва України, а як це відобразилося на його добробуті? Аж ніяк!

— Отже, головне мірило популярности — гроші?

— Звичайно. Хоча я не такий меркантильний, як вам здається. Нещодавно написав книгу «Афганістан. Волинський рахунок», а від винагороди відмовився — не гоже брати гроші з людей, які проливали кров. А ось чому українські видавництва, які майже всі приватні, мають письменників за альтруїстів — чи то пак лохів, — збагнути не можу. І через те — літературні мізки утікають за східний кордон. Наприклад, хто знає в Україні луцького письменника Миколу Дмитрієва? Ніхто. А минулого року в нього вийшло дві книжки у Москві і зараз готується третя. А в нас усіх душить звичайна «жаба»: всіляких «членів­лавреатів» ніхто не хоче видавати, а під якихось «пригодницьких» Бортнікових—Дмитрієвих створюють цілі серії за кордоном...

— Знаю, що ваш іще не опублікований новий роман «Восточная миссия» присвячений історії бельгійського бронедивізіону в українській історії Першої світової війни. На яких даних він базується?

— Я, мій друг Сергій Ткачов, інші члени благодійного фонду «Останній солдат» за власні кошти почали архівні та польові дослідження. Та коли у перебігу роботи стали приводити до ладу могили російських вояків, озвірілі «нацики» організували справжню травлю в інтернеті. Ми — не комуняки і не прибічники імперії, і так само впорядковуємо могили німців чи австрійців, які воювали з іншого боку. Але — тих можна вшановувати, а росіян — ні?! Нещодавно ми провели нову акцію — встановили у Рожище, де під час Брусилівського прориву стояв штаб корпусу Хана Нахічеванського, меморіальної плиту. Ліворуч на ній — сам Хан, праворуч — останній гетьман України Павло Скоропадський, котрий тоді командував дивізією. Таким чином ми вшанували дружбу трьох народів: українського, російського, азербайджанського... До речі, мер Рожище Афган Алієв — азербайджанець, голова нашої облдержадміністрації Борис Климчук — тривалий час був послом України в цій державі; цікаві паралелі — чи не так?

— У вашому доробку близько двох десятків великих прозових творів — романів, повістей. А у списку членів НСПУ вас досі немає.

— Ця організація фактично втратила свій вплив на літературний процес. Раніше в Луцьку було всього декілька майстрів слова: впливових, авторитетних, справжніх. Олександр Богачук, Петро Мах, Василь Гей... Люди здалеку віталися з ними, перешіптувалися: «О, письменник пішов!» На жаль, такого високого рівня не досяг ніхто з літераторів середнього покоління. Хіба що Василь Слапчук, та це радше — виняток (2004го року пан Василь отримав Шевченківську премію) А молодших я ні в обличчя, ні за прізвищами не знаю. Є, правда, один оригінальний автор — Валерій Гнатюк, — та йому на всіх рівнях ставлять перепони. Графомани, які засіли у спілках і асоціаціях, бачать у літературі тільки себе і не прагнуть «плодити» конкурентів...