«Клубний бізнес — справа стрьомна...»

«Гімн демократичної молоді» Серія Жадана ставили в Німеччині, у його рідному Харкові й ось нарешті цей твір презентували на театральній сцені Києва. З одного боку, вистава у постановці Юрія Одинокого належала до категорії найбільш очікуваних прем’єр театрального сезону, а з іншого — таїла в собі чимало ризиків. Часових, ментальних, психологічних... Поринати в недалеке минуле, в якому правлячою релігією був «бєспрєдєл», —для цього треба мати міцну психіку і... здорове почуття гумору. Як довела прем’єра «Гімну...» в столичному Театрі імені Франка, з цим в Одинокого все гаразд. Щоправда, це зовсім не означає, що у критиків до його вистави немає жодних претензій.

Битки, малинові піджаки, барсетки, комерційні тури до Польщі — у виставі всіх цих атрибутів iз минулого, про які пам’ятає кожен, хто застав ті «золоті» часи, було з надлишком. Естетику 90–х (художник — Віктор Шульга) обрали домінантою вистави (героя Володимира Ніколаєнка на сцену вивезли на візку, оскільки ноги його були в тазу, «залиті цементом» — з таким ось чорним гумором згадують автори спектаклю той період). Захопившись відеорядом, режисер мав пам’ятати про те, щоб серед цього виру характерів, жартів і думок, типових для історії, міцно прив’язаної до часу та місця, не загубилася Людина. Справжня, та, яка на всі часи. Вони може кохати до безтями, помилятися, сумніватися, прощати і вірити, що завтрашній день вартий того, аби за нього боротися. У виставі персонажів, які мають донести до глядача цю думку, — кілька. Сам герой Сан Санич (аби підкреслити його універсальність, позачасовість, Дмитра Рибалевського одягнули у чорне), комерсант–невдаха, який разом зі своїм товаришем, фахівцем iз гіпсокартону Георгієм Давидовичем (Олег Стальчук) зазнав фіаско при облаштуванні гей–клубу. Його кохана Марта (Ксенія Баша), дівчина, що взагалі не мала уявлення, як це лукавити, прикидатися, жити нещиро, нечесно, і вміла ловити миті щастя на своєму мопеді... Непосидючий арт–директор гей–клубу Славік (Остап Ступка у цій ролі — один із найяскравіших персонажів спектаклю, звісно, не тільки через строкате вбрання) — заради майбутнього, нехай і в першу чергу власного, він з ентузіазмом береться за будь–яку справу — чи то дозвілля геїв, чи гурток вишиваних рушничків... Та навіть пастор Джонсон (Олексій Богданович): покидаючи Україну, він зауважує, що «ви тут живете, наче комусь послугу робите»... Людина мусить бути сильнішою за обставини — такий лейтмотив «Гімну демократичної молоді». Навіть якщо життя дає тобі чергового ляпаса чи копняка, навіть коли воно відбирає у тебе найдорожче — кохання (мопед Марти розчавлює трамвай, вона, мов той метелик, летить на світло і зникає у темряві, особливу роль у цій сцені, та й у спектаклі в цілому, відіграє музичне оформлення Олексія Кітеля та Олексія Сікорського).

Серед приємних несподіванок вистави, в якій вистачає цікавих акторських робіт, — Людмила Смородіна у ролі культурної чиновниці. Шанувальники Театру Франка звикли бачити актрису в серйозних образах Марії Стюарт чи Емми Гамільтон. А тут вона зіграла колоритну культурну функціонерку Валентину Валентинівну настільки цікаво, що постає питання: чому актрису так мало запрошують на комедійні ролі?

Виставі, що триває понад три години, при всій її насиченості певний «монтаж» зовсім не завадить. Особливо у другій дії, коли подій–людей–учинків на сцені було значно більше, ніж того вимагали композиція і сюжет.