Пам’ятник Тетяні Маркус у Бабиному Яру. (Фото Юрія САПОЖНІКОВА.)
...Я добре пам’ятаю, як у 2009 році біля Бабиного Яру почали зводити пам’ятник Тетяні Маркус, адже щодня їздила тією дорогою на роботу. Коли ж тендітна бронзова постать з’явилася на розі вулиць Дорогожицької та Олени Теліги, її ім’я багатьом ні про що не говорило. Переконана, що й зараз мало хто знає, чому Таню Маркус удостоїли такої честі, і за що в 2006 році Президент України Віктор Ющенко присвоїв їй звання Героя України. В указі ж зазначено: «за особисту мужність і героїчну самопожертву, незламність духу». На пам’ятнику Тетяні Маркус викарбувані роки життя — 1921—1943. Мужність і самопожертва у 20 iз лишком років? Саме так, адже вона не зламалася там, де нерідко не витримували чоловіки...
21 вересня Тані Маркус виповнилося б 90 років. З нагоди ювілею пам’ять учасниці київського підпілля вшанували в Національному музеї історії Великої Вітчизняної війни 1941—1945 років, цього ж дня відбулося погашення іменної поштової марки. Пам’ять землячки вшанували також у Ромнах на Сумщині, де Таня народилася, але прожила лише п’ять місяців...
Війна застала Таню Маркус у Кишиневі, де вона працювала у трамвайно–тролейбусному депо. Дівчина повертається в Київ, де мешкала її родина. Сім’я Маркусів вирішує евакуюватися, на вокзалі чекали й Таню, але вона не прийшла. (Батько дівчини потім повернеться, щоб розшукати доньку, та так і залишиться в Києві, виконуватиме завдання підпільників і загине під час виконання одного з них). Коли в Київ увійшли німці, Таня та її коханий Жорж Левицький підготували ворогу «зустріч»: iз третього поверху поштамту (він стояв у районі сьогоднішнього готелю «Дніпро») кинули в колону ворогів, що крокували Хрещатиком, букет iз гранатою. Двоє німців загинуло, ще кількох було поранено. Розлючені цим нахабством фашисти відчайдухів так і не знайшли...
Її зброєю була врода. Друзі говорили про неї: «Бог зібрав усю красу і віддав Тані Маркус». Вродливій чорнявій дівчині вигадали легенду: вона грузинка, донька розстріляного більшовиками князя Маркусідзе, тож її без проблем узяли працювати в німецьку їдальню. Там не один офіцер залицявся до симпатичної «грузинки», її запрошували на побачення. Вона погоджувалася і приводили ворогів туди, де на них уже чекали підпільники. А ще підсипала отруту в їжу тим солдатам і офіцерам, які мали їхати на фронт, тож довгий час залишалася поза підозрою.
Історик і педагог Ілля Левітас, який давно вивчає життя підпільниці, каже, що завдяки Тані Маркус було знищено 33 фашистів, шістьох вона вбила особисто. Окрім того, дівчина брала участь у важливих диверсіях на стратегічних об’єктах — вибуху на Південно–Західній залізниці, в руйнуванні пошти. Ілля Левітас наголошує, що вона виконувала такі завдання, які були не під силу багатьом чоловікам, а їй же тоді було всього 20 років!
Її останньою жертвою став зрадник, агент гестапо Миронович. За ним підпільники полювали давно, але той постійно перебував під ретельною охороною. Лави підпільної групи на той час суттєво поріділи — загинули Жорж Левицький, керівник диверсійної групи Володимир Кудряшов, — тож завдання доручили Тані. Їй це вдалося — Миронович запросив дівчину в гості, де вона вбила його двома пострілами в голову. Підпільники на чолі з новим керівником групи Олександром Фальком (він замінив розстріляного Кудряшова) мали вивести Таню в безпечне місце. Недосвідчений у питаннях конспірації Фалько дорогою зайшов на квартиру своєї сестри і залишив записку: «Ми попливли до Остра» (містечка на Дніпрі). Ця записка якимось чином потрапила в руки гестапівців. Тож на березі в районі села Літки їх уже чекали...
Іллі Левітасу пощастило спілкуватися з молодшою сестрою підпільниці Люсею (на жаль, вона трагічно загинула), а також жінкою, яка перебувала з Маркус в одній камері німецького гестапо. «Я багато років вивчаю події минулої війни, і мені невідома доля іншої людини, яку стільки б катували в застінках гестапо, — каже Ілля Михайлович. — Наприклад, усім нам відому Зою Космодем’янську мучили одну ніч. Над Танею ж знущалися, вимагаючи видати інших підпільників, упродовж п’яти місяців! Щодня! Особливо фашисти озвіріли, коли дізналися, що вона не Маркусідзе, а єврейка. Її співкамерниця розповідала, що Таня майже весь час лежала на бетонній підлозі непритомна. Прийдуть, віділлють її водою: «Ну що, говоритимеш? Видай хоч одного і будеш жити!». Таня мовчала. Їй вирвали волосся, нігті, відрізали грудь... Таню затримали 22 серпня 1942 року, а розстріляли 29 січня 1943–го. Це вже була не людина, це було тіло, на якому не залишилося живого місця»... Історик розповідає, що труп замордованої підпільниці кинули в Бабин Яр, саме там тепер їй встановлено пам’ятник.
«Ми з 1956 до 2006 року постійно клопотали щодо відзначення Тані Маркус, — каже Ілля Левітас. — Допомагали нам у цьому й уже, на жаль, покійний академік Петро Тронько, й видатний історик Іван Курас. За ці 50 років ми 14 (!) разів подавали клопотання спочатку про присвоєння Тані Маркус звання Героя Радянського Союзу, потім — про звання Героя України. Апелювали, як бачите, і до радянської влади, і до української. У 2006–му нас нарешті почув Президент Віктор Ющенко, який підписав відповідний указ 21 вересня, в день 85–річчя Тетяни Маркус». Вона до сьогодні залишається єдиною жінкою, яка удостоїлася цього звання за участь у Великій Вітчизняній війні...
Присутній на пам’ятному заході в Музеї Великої Вітчизняної війни режисер, автор художнього фільму «Бабин Яр» Микола Засєєв–Руденко сказав, що хотів би зняти фільм про долю відважної підпільниці: «Це надзвичайна дівчинка з неймовірно трагічною долею. І вона заслуговує, щоб її життя перенести на плівку, зберегти на віки. Аби підростаюче покоління бачило і знало: все куплено дуже дорогою ціною. Ми можемо зараз сміятися, пити каву, ходити на побачення, але не маємо забувати, як дорого нам це все дісталося. Пройшло десять років, а я все ще знімаю свій «Бабин Яр». Часом прокидаюся, згадую, спогади дуже гіркі й тяжкі... Я знаю, хто зіграє роль Тані Маркус, хто напише музику. Я давно про це думаю. Але де взяти гроші? Коли згадую, скільки пройшов принижень, поки дістав гроші на «Бабин Яр», руки опускаються... На жаль, нашим кіном, як і українською культурою в цілому, заправляє Відкат Відкатович Відкат. На всілякі дурниці гроші є, а на серйозні фільми — нема. Духовний ґрунт нації вирваний з–під ніг молоді. Шкода, що це відбувається»...
Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>
Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>
У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>
На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>
Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>
Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>
