Згвалтування суржиком

      1    червня, в Молодому театрі відбувалося щось середнє між театралізованим видовищем, науковою дискусією, молодіжно-письменницькою акцією протесту та вечором гумору — мовна інквізиція XXI столітття «Суд над суржиком», організована асоціацією захисту української культури «Український світанок».

      Зал на 400 місць був заповнений ще до початку суду, а ті, хто запізнився, стояли у проходах. Небайдужими до мовного питання, виявилися веселі й гостроязикі студенти, україномовні поети та письменники (Євгенія Кононенко, Василь Шкляр, Олександр Ірванець, Роман Скиба, Андрій Кокотюха), професор Роман Веретельник, актриса Галина Стефанова, директор найкращого українського книжкового фестивалю — «Форуму видавців» у Львові Олександра Коваль (це ті, кого я встигла помітити із задніх рядів). Очевидно, що для російськомовних діячів культури в Україні поблема суржику не є нагальною.

      Присутнім роздавали жовтий та червоний бланки для голосування, на яких було написано «Геть суржик!» та «Хай живе суржик!». Стіни прикрашали саморобні плакати з афористичними висловлюваннями, на зразок «Суржик — це маячня мови в гарячці», «Суржик — мова для духовно бідних», «Краще суржик, ніж російська». А на сцені око глядачів тішили (чи навпаки засмучували) грати, за якими «сиділо» різнокольорове, навіть у чомусь симпатичне страшидло — персоніфікований Суржик. Суддею був Олесь Доній, прокурором — Юрій Покальчук, роль адвоката виконував Богдан Жолдак. Представники суду одяглися, як і належить, у мантії та лівреї. На сцену запросили 12 присяжних і суд розпочався.

      Щоби не вибиватися з новоукраїнської традиції судочинства, присутніх відразу попередили, що суд може бути куплений. Зал погодився з цією поправкою, згадавши київський Печерський та Мукачівський районні суди. Якщо гратися в український суд, то максимально наближено до життєвої ситуації, як, зрештою, і належить добрим акторам чи митцям. Тому серед присутніх було оголошено збір коштів на підкуп суду. Студенти із задоволенням кидали свої копійки у скриньку для збору коштів. Мені сама ідея підкупу була неприємна, тож гроші я, як-то кажуть суржиконосці, «зажала», але подумала, що подібний збір монеток є також акцією символічною, бо урядовці нашої держави боряться не з бідністю, а з бідними (а таким може вважатися кожен, хто має денний дохід менший ніж 2 у. о. на кожного члена родини), обдираючи їх офіційними та неофіційними податками, підвищенням цін на продукти, житло, бензин, освіту, медицину. Тож подібний збір коштів міг бути невеселою карикатурою на хабарників, яким твоя подарована-віддана кровна зарплата чи стипендія — «дрібниця, але приємно».

      Але повернімося до зали суду. Суржик звинувачували в тому, що він як явище може руйнувати підвалини української духовності, сприяти русифікації української нації та є продовженням багаторічного культурного етноциду, який проводився і проводиться Російською імперією та її видозміненими формами на території України. У зв'язку з цим Суржику інкримінували звинувачення за статтями Кримінального кодексу України останнього зразка — 2001 року. Ст. 111 ч. 4 — державна зрада; ст. 113 — диверсія; ст. 241 ч. 3 — забруднення атмосферного повітря; ст. 294 — заклик до масових заворушень; ст. 303 — проституція і розбещення неповнолітніх; ст. 190 ч. 4 — групове шахрайство і заклик до шахрайства; ст. 194 ч. 4 — хуліганство.

      Покурор пояснив статті звинувачень: «Чому проституція? Тому що на всі боки. Чому державна зрада? Бо мова — це теж батьківщина, тож той, хто користується цим покручем, зраджує свою державу. Наскільки ви знаєте, у Франції, Німеччині заборонено на державному рівні використовувати в місцях масового користування англомовні вивіски і навіть вживати англійські слова, коли існують рідні аналоги. Чому диверсія? Бо це поступова і завуальована русифікація, навівши як приклад відомого українського суржиконосія Вєрку Сердючку, який(яка), почавши з суржика, цілковито перейшов(ла) на російську мову з вкрапленнями українських слів. Ідеологія Радянського Союзу, яку не було замінено жодною іншою ідеологією в незалежній Україні, і тому вона продовжує діяти і надалі, передбачала інтернаціоналізацію народів колишнього СРСР до злиття їх в один «радянський» народ, що є фактичним знищенням народів, в тому числі й українського.

      Свідками з боку звинувачення виступили відомі філологи-науковці Олександр Пономарів, Анатолій Погрібний. З боку захисту — Олександр Ірванець,Олесь Ульяненко, Андрій Кокотюха, Микола Вересень.

      Під час судового засідання стало зрозуміло, що в країні з унікальним явищем, яким однозначно визнали суржик (адже він існує лише в українській та білоруській мовах) немає чітко визначеного наукового поняття «суржик». Саме тому суржик плутали з діалектизмами, інвективною лексикою, розмовним варіантом української мови. Так і не було вирішено, вважати суржиком лише україно-російський варіант української нелітературної мови чи також і україно-польський, україно-румунський варіанти, що існують на Західній Україні.

      Сторона захисту вважала твори Сковороди, Котляревського прикладами «красивого і літературно вартісного суржику», сторона ж звинувачення з обуренням відкидала таке припущення, кажучи, що твори Сковороди написані з використанням давньої української книжної мови. Подібне явище, коли книжна та розмовна мови більшою чи меншою мірою різнилися, є практично в усіх народів. А твір, з якого починається нова українська література, «Енеїда» Котляревського, написаний з використанням величезного мовного багатства — полтавсько-київського діалекту.

      Олександр Пономарів навів приклад «справжнього суржику» — це вирази «благодарю вам» та «дякую вас», калька з російської «я рахую» (коли йшлося не про підрахунки, а про власну думку), це коли хлопець після армії питає: «Мамо, а чого у вас так длінно вариться борщ?», це розповсюджене «ти пойняв?» та «не надо». Як віртуоза суржику, до участі в судовому засіданні було запрошено Леся Подерв'янського, але він, на жаль, напередодні виїхав до Німеччини. Відому(ого) за межами України Вєрку Сердючку запросити не змогли — виходець з народу зараз з його представниками практично не спілкується, координати артиста(ки) не розголошують. Можливо, саме тому захист суржику виглядав трохи недолуго, і найбільшим аргументом невинності цього явища було те, що «раз вже так сталося, то хіба ми можемо щось змінювати, не утиснувши нікого в його законних правах»?

      Саме тому, щоб ніхто не почувався ображеним і «поза законом», свідок з боку захисту суржику Олександр Ірванець запропонував провести всеукраїнський перепис населення за критеріями «україномовний», «суржикомовний» та «російськомовний». Зважаючи на те, що український варіант російської в Росії фактично не сприймають, називаючи переважну більшість носіїв російської мови, спотвореної українською, «хохлами» (не плутати з українцями!), тому можна передбачити, що, за результатами перепису, суржик може претендувати на статус «другої державної мови». Тим більше що прецендент його вживання найвищими посадовими особами нашої держави — президентами, нинішнім і попереднім, народними депутатами, суддями, прокурорами — вже є.

      Науковці зауважили, що відсутність культури в деяких посадових осіб, ще не є причиною узаконення безкультур'я у країні. На думку Анатолія Погрібного, суржик також не можна засуджувати, бо це — тяжко виліковна хвороба на зразок раку, наслідок привитого комплексу меншовартості й малоросійськості. «Запитувати: «Ви за рак чи проти раку?» — безглуздо. Але ще більше безглуздя визнати, що ти — за рак. Це означає, що ти не лише невиліковно хворий, а й дурний», — сказав Погрібний.

      На жаль, не було доведено, чи може бути суржик перехідною формою від російської до української. Доказом того, що суржик виступає перехідною формою від української до російської, є поступова і неухильна суржикізація, а далі й русифікація колись цілковито україномовних сіл, яка посувається зі сходу України на захід. Відсутність повноцінного українського теле- та радіоефіру, достатньої кількості україномовних газет, журналів та книжок активно сприяють цьому процесу.

      З боку захисту також було висунуто зауваження, що вживання російських слів не є русифікацією, а лише поверненням до свого коріння. Адже існують мовознавчі теорії, згідно з якими, так званою «давньоруською розмовною» мовою була українська, її збіднений і оболгарений варіант, званий «давньоруською книжною мовою», взяли за основу північні сусіди Русі — московити. Отже, згідно з цією теорією, сучасна російська мова походить від української, що анітрохи не зменшує культурної вартості жодної мови.

      Під час обговорення присутні в залі могли голосувати, кидаючи до скриньки один із бюлетенів «Геть суржик!» або «Хай живе суржик!». Після виступу всіх свідків присяжні підрахували голоси.

      Суржик як явище підтримали 188 чоловік, засудили — 223. Укинуті 2 саморобні бюлетені не було враховано. У скриньці знайшли 184 підкинутих бюлетні офіційного зразка на користь суржику. Те, що вони трохи відрізнялися своїм кольором (були виготовлені на білому папері), враховано не було. Громадськість починає потроху звикати до того, що офіційно підроблені документи приймають повноправну участь у голосуванні, тож присутні в залі були змушені визнати легітимність цих бюлетнів. Отже, остаточне голосування показало: «за» суржик — 372, «проти» — 223.

      Заслухавши обидві сторони, прийнявши до уваги громадську думку, суд вирішив визнати суржик винним за статтями 117.1 — згвалтування мови, 196 — підривна антидержавна діяльність, забруднення навколишнього мовного середовища, 117. 3 розтління малолітніх патріотів, а також за статтями «промивання мізків» та «вимивання мізків». Суд ухвалив: 1. Вважати суржик мовним покручем, інспірованим сусідніми державами для духовного нищення українського народу. 2. Заборонити до вживання суржик українським патріотам та тим, хто їм співчуває».

      Після того, як суддя проглянув скриньку з написом «на підкуп суду», суд вніс деякі корективи. А саме: «Визнати суржик абсолютно безневинним мовним покручем, інспірованим сусідніми державами. І тому вважати вживання суржику особистим правом кожного суржиконосця».

      Кажуть, що самовдосконалення — одне з найскладніших для людини завдань. Смітити на вулиці чи в мовному середовищі простіше, ніж слідкувати за собою. А потребу в цьому, тобто культурний рівень кожної людини, визначає — що? Так, сім'я, школа, а ще трохи телевізор, бульварна преса, покетбуки, покемони, американська мрія, імперська ідея та ще багато різних факторів, звертати на які увагу представники ані законодавчої, ані виконавчої влади нашої держави не мають ні часу, ані бажання. Тому плекайте цей смітник, тут пишний яр, а не сумне провалля.