Золоті Ворота міста Володимира — бліда копія київських.
Цієї статті могло б і не бути, якби на телемарафоні до Дня Незалежності один із гостей не сказав, що годі, врешті–решт, повторювати байду про те, що Україна — недавно народжена держава, яка не має давніх традицій державності. А й справді, скільки можна повторювати, мов мантри, вигадки сусідніх політтехнологів, вганяючи себе у комплекси меншовартості: мовляв, Україна як держава налічує якихось два десятки років. А високооплачувані політтехнологи при цьому ще й менторськи повчають нас, як нашою державою керувати.
Пригадалася книженція доктора політичних наук, професора МГІМО, депутата Держдуми РФ від «Єдиної Росії» Володимира Мединського «Особливості національного піару, або PRавдива історія Русі від Рюрика до Петра», яку я придбала, подорожуючи під час цьогорічної відпустки по Росії.
Дехто, вирушаючи в подорож, озброюється путівниками, картами і відомостями про визначні місця, які збирається відвідати. Хтось, навпаки, зацікавлений усім побаченим, уже приїхавши додому, починає вишукувати інформацію про звідані краї. У моєму випадку був крутий заміс двох цих варіантів, густо приправлений цитатами із др. Мединського.
Місто, яке колись було колискою демократії, місцем княжіння Ярослава Мудрого, нині — звичайний провінційний обласний центр Російської Федерації. Однак це ще й місце паломництва туристів, адже тут, у Новгородському дитинці, збереглася чудова пам’ятка історії та архітектури — Софійський собор, закладений у 1045 році сином Ярослава Мудрого та його дружини Інгігерди (в хрещенні — Ірини) новгородським князем Володимиром. Саме в цьому храмі, згідно з легендами, похована шведська принцеса, яка згодом стала київською княгинею Іриною і яку чомусь згаданий доктор, правда, не історичних, а політичних наук Мединський назвав у своїй книжці Єлизаветою.
А навпроти Софії Новгородської стоїть пам’ятник 1000–літтю Росії, збудований у 1862 році імператором Олександром ІІ. Споруда справді велична і високохудожня (згодом її автор, Михайло Мікешин, підтвердить свій талант у пам’ятнику Богданові Хмельницькому в Києві). Спочатку споруда була задумана у вигляді шапки Володимира Мономаха, але згодом її втілили у вигляді великої кулі — символу держави. Довкола неї розташовано групи історичних осіб, причетних до створення Російської імперії. Ось тут у туристів, які володіють деякою інформацією та цікавляться історією, можуть виникнути запитання. Ну щось на кшталт «на хлопський розум».
По–перше, про яке тисячоліття Росії йдеться, якщо нинішня Росія виникла на базі Московського князівства, згодом самопроголошеного царства (як відомо, ніхто Івана Грозного не вінчав на царство, як, скажімо, Данила Галицького)? Пригадується книжка Еви Томпсон «Трубадури імперії», в якій вона зазначає, що багатотомна праця Миколи Карамзіна «История государства Российского» була ні чим іншим, як замовною працею російського царя для прославляння імперії, по–нашому кажучи — піару. Тут–таки не можна не згадати пушкінські рядки з доволі їдкою іронією:
«В его «Истории» изящность, простота
Доказывают нам, без всякого пристрастья,
Необходимость самовластья
И прелести кнута».
Згодом Карамзін став парадигмою для наступних поколінь російських істориків, які писали свої «наукові» праці не посилаючись на історичні документи, а просто переписуючи його опуси.
Але повернімося до 1000–ліття: чому саме 1862 рік? Та тому що імперські історики вирішили, як пише Мединський, піарити Російську імперію завдяки бренду — імені Рюриків (уже на той час існувало ідолопоклонство перед усім «імпортним»!), котрі прийшли в 862 році нібито на запрошення слов’янських племен правити в Новгород, а згодом і в Київ. Чому «нібито»? Бо згадка про це в «Повісті временних літ», написаній кількома століттями пізніше згаданої події, не може слугувати доконаним фактом, а є лише версією.
Ще більший подив в українського туриста викликають постаті, розташовані кількома ярусами довкола кулі–держави. От, скажімо, до чого тут наш Петро Могила, митрополит Київський, Галицький і всієї Руси, засновник Київської академії, згодом названої на його честь Могилянською? Адже братська школа, започаткована в 1615 році, що стала базою для академії, ніякого відношення до Російської держави немає (так зване «возз’єднання» з Переяславською радою відбулося вже 1654 року). Може, тільки тому, що в Києві навчався свого часу світоч російської науки Михайло Ломоносов? Не аргумент. Та й Київська митрополія на той час ще не підкорялася російському патріарху.
По–друге. Серед визначних постатей на новгородському монументі — і князі Володимир Великий, Ярослав Мудрий, Володимир Мономах, княгиня Ольга, і церковні діячі Антоній Печерський, Феодосій Печерський, і засновник Острозького колегіуму Костянтин Острозький, — що, очевидно, мало би засвідчити тяглість російської історії від Київської Русі. В даному контексті не можу не привести цитату з уже згадуваного др. Мединського: «Нас у нашій книжці історична істина цікавить меншою мірою, оскільки ми пишемо не історію, а історію PR».
Цю цитату молодого, але дуже агресивного піарника панросійської ідеології можна підтвердити й іншими пам’ятниковими «цитатами».
Виникає ще одне запитання: якщо варяги майже одночасно прийшли «керувати» у Новгород і місто князя Кия, то чому подібного пам’ятника 1000–літтю державності немає у Києві? Може, ми самі збудуємо такий монумент на ознаменування 1000–ліття Руси–України і тим самим припинемо дискусії щодо віку Української держави?
За «офіційною» версією, засновником міста Кострома вважають Юрія Долгорукого, сина Володимира Мономаха, який усе життя прагнув зайняти київський престол (двічі йому це вдавалося завдяки своїм ростово–суздальським воїнам), проте більшу частину свого княжіння провів в удільних володіннях, заснував міста Переславль–Залеський, Дубна, а також Москву. Вдячні нащадки поставили йому пам’ятник у центрі Костроми — правда, ні напису, кому цей монумент, ні інших опізнавальних знаків немає, тож і стоїть князь сиротиною посеред свого міста. Хоча похований князь у Києво–Печерській лаврі.
За радянських часів до 800–річчя заснування Москви Сталін дав розпорядження встановити у столиці СРСР пам’ятник Долгорукому, князю, який нічим особливим не прославив себе, та й прізвисько мав не найповажніше — Долгорукий, вважай, Злодійкуватий, той, який тягне все, що погано лежить. Проте авторитарному вождю важливо було показати, що не Київ, а вже Москва — мати міст руських, чи то пак російських.
Ота плутанина — «руський» чи «російський» — і донині призводить до анекдотичних випадків. У тій же Костромі, в музейних палатах Романових, що в Іпатіївському монастирі, побачила підпис під експонатом «Равноапостольная россійская княгіня Ольга». Саме так — не «руська», скажімо, чи просто «київська», а «російська». Хоча це не анекдот, а, швидше, агресивний піар...
Якось так пасивно ми «віддали м’яч» на чужу половину поля разом із шапкою Мономаха (та й навіщо вона нам здалася, не було ж кого вінчати нею на царство), золотом скіфів, іншими визначними духовними цінностями, як–от іконою Божої Матері, яка тепер зветься «Владімірской» і перебуває в Успенському соборі Кремля у Москві. А історія її «мандрівок» майже детективна.
Росіяни називають це місто Владімір, проте автору більше імпонує історична назва, адже це місто хоч і не було засноване київським князем Володимиром Мономахом (поселення існувало і до нього), проте саме на його честь назване, ним розбудоване і при ньому стало центром Володимиро–Суздальського князівства. Його онук — Андрій Боголюбський — згідно з волею батька Юрія Долгорукого, мав би посісти київський престол, проте його не приваблювали чвари довкола нього, і він вирушає до Володимира. Тут будує розкішний Успенський собор, Золоті ворота, тим самим роблячи свою резиденцію маленькою копією столиці Русі — Києва.
І сьогодні екскурсоводи в Успенському соборі розповідають, як місцеві князі разом зі священиками намагалися випросити у Київського патріарха Володимирську митрополію. А саме нинішнього літа в Києві святкували чергову річницю Хрещення Руси, де «першу скрипку» грав московський гість — патріарх Кирил. А було ж усе з точністю до навпаки. Іронія долі, чи не так?
Та повернімося до історії з іконою. Саме Андрій Боголюбський у 1155 році вивіз (дехто з істориків вважає, що викрав) її з вишгородського Дівочого монастиря під Києвом. Цю реліквію прислали князю Мстиславу з Константинополя в 1131 році, а написав її, кажуть, сам євангеліст Лука. Довгий час ікона висіла у володимирському Успенському соборі, доки її не забрали в Москву — доля знову зробила зигзаг. От і називають Вишгородську Богородицю нині «Владімірской».
Місто Муром настільки древнє, що про нього є навіть згадка в «Повісті временних літ», воно було частиною Чернігівського князівства, його історія пов’язана з князюванням Ярослава Мудрого. У самому місті збереглося чимало історичних пам’яток. Та навіть це не пересилило почуття відрази перед історичною неправдою та плагіатом: без будь–якого обгрунтування у місті поставили пам’ятник Іллі Муромцю, нібито легендарному уродженцю тих місць, а за «сумісництвом» — билинному російському (!) богатирю. І нікого з місцевих патріотів не зачепив той факт, що справжній, а не вигаданий у билинах, герой похований у печерах Києво–Печерської лаври як мужній оборонець та монах цієї обителі. А й родом Ілля з чернігівського Моровська, який колись називався Муровськ.
Місця, якими я мандрувала цього року, у масштабах історії ще не так давно належали Київській Русі. І я шкодувала, що не прихопила з собою оберемка віночків із синьо–жовтою символікою — на знак того, щоб пам’ятали — це була земля руська. Мабуть, таки слід проводити екскурсії й для наших дітей, розповідаючи, що колись славне естонське місто Тарту, до того — німецький Дерпт, було Юр’ївом, і засноване воно Ярославом Мудрим, назване його християнським ім’ям — Юрій. А в Пскові народилася наша рівноапостольна княгиня Ольга, де їй поставили за наших часів аж два пам’ятники (мабуть, щоб «застовпити» приналежність саме до Псковської землі). І ще багато інших нині російських міст були колись, ще до імперських часів, руськими, тобто нашими. Та й на запитання «Чьіх будєтє?» гордо відповідали: «Рюриковичі ми!»
А ще варто було б відправити одного нашого міністра, який страждає «PRовалами пам’яті» й піарить ворожу українцям ідеологію «трубадурів імперії», помандрувати сусідніми землями і з’ясувати, що до чого. Щоб не виникало бажання переписувати те, що закарбоване на скрижалях всесвітньої історії.
Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>
Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>
У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>
На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>
Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>
Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>
