Олександр Бережний: Методами Лобановського не користуюся

Футбольна доля мінлива: сьогодні ти — кумир мільйонів, а завтра про тебе можуть і не згадати. Щось подібне сталося і з Олександром Бережним — гравцем «Динамо» кінця 1970–х років. У тренері 15–річних футболістів київського клубу «Зірка» зараз мало хто впізнає гравця «основи» команди Лобановського, який уже в 20 років став чемпіоном та володарем Кубка СРСР. Саме з Бережним у складі динамівці вперше пробилися до півфіналу найпрестижнішого європейського клубного турніру — Кубка європейських чемпіонів. Сам гравець у Києві провів не надто багато часу. Травма, а ще, подейкують, конфлікт із тренером, поставили хрест на кар’єрі Бережного в «Динамо». А міг же спокійно ще разів кілька стати чемпіоном Союзу, бути серед тріумфаторів Кубка кубків 1986 року. Не склалося. «УМ» з’ясувала, чому саме.

«Заграв, та й усе»

— Олександре Миколайовичу, ви потрапили в «Динамо» у 1976 році, якщо не помиляюся?

— Це був кінець 1975–го. Тоді багато молоді з’явилося в команді — Безсонов, Лозинський, Хапсаліс, Балтача. Ми отримали нагоду зіграти в основному складі «Динамо» (провідні гравці клубу частину сезону були зайняті у збірній СРСР. — Авт.). А вже з 1977–го я був постійним гравцем «основи», став чемпіоном СРСР. У 1976–му дебютував у збірній СРСР. Тоді експериментальна команда була зібрана, Микита Симонян її тренував.

— Важко було у 18 років влитися у таку команду?

— Знаєте, я навіть якогось тиску не відчував. Заграв собі, та й усе. Просто робив на полі те, що вмію.

— Ви були лише правофланговим гравцем?

— Та де я тільки не грав. Переважно справа, але і захисником був, і півзахисником. Бувало, що Лобановський випускав і нападником. Ну це коли травми були в Блохіна чи Онищенка.

— Про тренування в Лобановського ходили легенди. Леонід Буряк у інтерв’ю згадував, що навіть був готовий утікати з команди після таких навантажень.

— Справді, було важкувато. Але той же Буряк трохи старший був, може, тому й важче навантаження переносив. А ми, молодші, якось простіше все сприймали. Навантаження були колосальні, хороші. Втягнешся — і потім нормально почуваєшся. Головне — у режимі постійно триматися.

— У тодішньому складі з ким ви найбільше товаришували?

— Безсонов, Лозинський. Ті, з ким я пришов до «Динамо». Переважно молодь.

— Таке поняття, як «дідівщина», в команді існувало?

— Такого не було. Сітки з м’ячами тягати не змушували. Для цього в нас адміністратори були.

«Після аварії в мене тут усе штучне стоїть»

— У Києві ви провели неповних п’ять сезонів, і про ваш відхід із «Динамо» було багато чуток. Про порушення режиму говорили, про конфлікт із Лобановським...

— У 1980–му, перед Олімпіадою, я «зламався». Зробили тоді операцію на коліні. До наступного року я ще був у «Динамо», а потім пішов у київський СКА — призвали мене в армію. Я ж іще не служив доти. Мабуть, коли травму отримав, то просто став непотрібний команді. Те, що від мене Лобановський очікував, я просто не міг показати, тож місце моє зайняли інші. А сенсу сидіти на лавці я не бачив: думаю, пограю ще трошки. А потім до «Таврії» перейшов, і там сталося нещастя: в аварію потрапили. Так моя кар’єра й закінчилась. 1985 був, здається.

— А яка травма була?

— Колінний суглоб і хребет. У мене тут усе штучне стоїть.

— Важко було пережити такий поворот долі? Багато хто в такому віці — 28 років — лише починає розкриватися на полі...

— Чогось такого особливого не було. Пробував себе далі у спорті. Провідником на поїзді працював (сміється). Але це тільки рахувалось, що провідником був. Я тоді грав за «Локомотив» київський трохи.

А тренувати почав років десять тому. Спочатку в мене були Плиски («Єдність» із села Плиски на Чернігівщині. — Авт.), є така команда. Ми її виводили в другу лігу. Але великого наставника з мене не вийшло. У чемпіонаті Київської області тренували «Білогородку». Із ЦСКА–3 працював, років із три це було. Із дітьми потім почав займатися, от і все.

—  Із дітьми де працювали?

— Спочатку в районі бульвару Лепсе, у нас був клуб «Відрадний». Потім на Нивки переїхали, там займалися на базі «Динамо». Ось тепер працюю із «Зіркою» на стадіоні «Темп».

«Система Лобановського» — такого ми зі Шкапенком не практикуємо»

— Володимиру Безсонову, із яким ви прийшли в «Динамо», приписують фразу на кшталт «я випив більше горілки, ніж ти борщу з’їв», сказану журналістові. То як, «загули» в «Динамо» вашого періоду траплялися?

— Усі не безгрішні. Але такі легенди деколи про нас ходили, що взагалі... Бувало, що й порушували режим. Усі порушували, і я, конкретно, теж порушував.

— У «самоволку» тікали з бази?

— Ні, такого не було. У нас режим суворий був. Два дні проводили на базі до гри, після матчу — знову на базу заїзд. Відновилися, попарилися — і на день додому. А далі знову тренування.

— Зараз, коли працюєте з дітьми, наводите своїм підопічним якісь приклади з минулого? Якісь слова Лобановського, наприклад...

— Ні, прикладами Лобановського ми з Пашею (Шкапенком. — Авт.) не користуємось. У нього був свій досвід, у мене — свій. Усе від себе: що знаємо, те й розповідаємо. Зазвичай орієнтуємося по набору дітей: хто на що здатний, який до кого підхід обрати. А якоїсь системи, як–от «система Лобановського», чи може ще когось, у нас немає.

— Із якого віку ви приймаєте дітей у команду?

— Із дев’яти років уже можна тренувати. І так до 16 років працювати з ними.

— Ваші вихованці зараз грають у якихось відомих клубах?

— Поки ще ні. У нас наступного року буде випуск. Подивимось, наскільки перспективні люди вийдуть, то будемо просувати їх у якісь команди. Може, в другу чи навіть першу лігу. Кілька людей із нинішніх вихованців всерйоз наміряються займатися футболом і надалі.

«Зараз люди більше люблять гроші»

— Чи можете порівняти футбол вашого часу із нинішнім?

— Нині й тоді — це різні часи. Ми по–своєму грали, теперішні гравці — по–своєму. Але в мої часи якось веселіше було. Навіть не можу пояснити, чому так. Любили футбол хлопці. Зараз же люблять гроші. Вони на першому плані, а за футбол ніхто й не думає.

— Тобто зараз очі можуть горіти тільки після «енної» суми?

— Щось таке. А колись люди жили футболом, спали, їли з ним. Весело було.

— А як оціните рівень нинішніх талантів?

— Якось так вийшло, що в нас із дітьми вийшов деякий прорахунок у певний момент. Через це не з’являються в тому ж «Динамо» перспективні молоді хлопці.

— Але ж є досить успішна молодіжна збірна...

— Вони вже на підході. Це хороші хлопці, перспективні. Я ж нижче беру, молодших. Схожих випусків я вже не бачу. Скількох зараз випускає те ж «Динамо» — а перспективних хлопців нема.

— А в чому проблема? Ніби кваліфіковані тренери, «урок футболу» в школі...

— Та робота ведеться, і теорія, і практика на рівні. Але по природі зараз нема дітей.

— Талантів нема?

— Ось це я і хотів сказати. А куди вони поділися — не знаю.

— Зараз багато говорять про шкоду від великих заробітків молодих гравців. Мовляв, тягар грошей і слави не кожен витримує. Як у ваші часи із цим було?

— У наш час про гроші взагалі не думали, чесно. Ми просто грали у футбол. А що нам платили, то тим і задовольнялися. А те, як зараз молодь ставиться до грошей, — це їх гнітить. Вони не про футбол думають, а про свої блага.

— Пам’ятаєте свою першу зарплату, яку отримали в основному складі?

— У нас ставка була десь 200 рублів. Це хороші гроші були. Плюс преміальні отримували за перемоги. У порівнянні з народом ми дуже добре жили. Машини нам забезпечували, але лише за свої гроші можна було їх придбати. Тобто це не якийсь там подарунок, а можливість купити авто без черги. Ось так нас заохочували.

«Найбільше згадую, як не забив «Спартаку»

— Який матч зі своєї кар’єри зараз найбільше згадуєте?

— Найпам’ятніший для мене матч — це гра 1979 року зі «Спартаком». Ми тоді могли стати чемпіонами, якби перемогли. В одному з моментів я вийшов сам на сам із Дассаєвим, але не забив. Програли 0:2 і втратили «золото».

— А як же матчі з «Боруссією» 1977–го? Ви ж уперше вийшли тоді до півфіналу Кубка чемпіонів.

— У Менхенгладбасі я теж міг забити, та не пощастило. Вдома тоді добре зіграли, на виїзді теж ніби непогано. Але ніжки трішки тремтіли. Не в молодих, а в «старичків». Якась така напруга була незрозуміла.

— Свого часу ж були гравцем «основи» «Динамо», але зараз інформації про вас дуже мало...

— Я просто не люблю афішуватися. Останній раз ще «Спортивна газета» про мене статтю написала. Я тоді в ЦСКА–3 працював, Хлус директором у нас був. І більше ніхто не згадував.

— Не образливо, що більше згадують інших колег по «Динамо»?

— А я до цього ставлюся спокійно. Не звертаю уваги.

— А з ким із колишніх партнерів спілкуєтесь?

— Дуже часто з Лозинським, на «Динамо» постійно перетинаємось. Із Безсоновим іноді, але не так часто. Дем’яненка вже й забув.

ДОСЬЄ «УМ»

Бережний Олександр Миколайович

Український футболіст і тренер.

Народився 8 грудня 1957 р. у м. Краснодон (Луганська обл.).

Вихованець ворошиловградського (луганського) спортінтернату. Ігрове амплуа — півзахисник.

Грав за команди «Зоря» (Ворошиловград), «Динамо», СКА й «Локомотив» (Київ), «Таврія» (Сімферополь), «Зірка» (Ворошиловград). Провів 14 матчів за збірну СРСР.

Чемпіон СРСР 1977 р., володар Кубка СРСР 1978 р. у складі «Динамо». Майстер спорту.

Працював у тренерських штабах клубів ЦСКА (Київ), «Єдність» (Плиски). Зараз — дитячий тренер у клубі «Зірка–2000» (Київ).

ОЦІНКА

Валерій Лобановський — про Олександра Бережного:

«Цей високообдарований, прекрасного фізичного складу футболіст занапастив себе сам. Скільки ж ми з ним морочилися, караючи за гріхи, прощаючи згодом, вірячи його обіцянкам, знову караючи. Зрештою, і мій терпець урвався: випадок виявився безнадійним».

Із книги «Нескінченний матч», 1989 р.