Під покровом «футбольної» Богоматері

Єврофутбольний креатив, що несподівано заструменів із розташованого неподалік Надвірної невеликого підгірського села Фитьків, де мешкає близько півтори тисячі осіб, у багатьох викликає непоясниме здивування. Якщо ім’я талановитого іконописця–самоука Василя Стефурака, корінного, з діда–прадіда, фитьківчанина, відоме принаймні в середовищі митців духовної «спеціалізації» («УМ» розповідала про нього чотири роки тому в матеріалі «Через горище — до Божественних вершин»), то звідки ж тут узявся грузин Рагулі Власідзе? Тим часом його проекти зі створення вболівальниками усіх країн–учасниць Євро–2012 килима розміром у футбольне поле та стилізованих в українському стилі булав із кулями у формі м’яча для VIP–персон неодмінно стануть родзинками довгоочікуваного свята європейського футболу.

Через Москву — в Україну

Рагулі — типовий грузин. Для нього, як і більшості співвітчизників, освоєння орфоепії інших народів схоже на муки міфічного царя Тантала. Неповторна суміш російських та українських слів, приправлена чистим грузинським акцентом, у виконанні Власідзе породжує неймовірний суржик, проте не створює жодних проблем для спілкування. Ідемо з Рагулі від центру села до його старенького «скиту» на околиці, і кожного стрічного фитьківчанина він вітає традиційним «Слава Ісусу Христу». У відповідь — доброзичливе «Навіки слава».

«Українці — я це зрозумів не відразу — дуже чуйний народ, але його на історичних шляхах спіткало дуже багато страждань, — ділиться спо­стереженнями мій 55–річний співрозмовник. — Це видно по їхніх очах. У них вони носять трагізм минулих часів. Мабуть, від цього — обережність і сум, доброзичливість і недовіра. Та коли когось приймають у своє середовище, ставляться, як до рідного. На собі відчув цю сердечність».

Рагулі — професійний режисер. Закінчив Тбіліський театральний інститут і встиг трохи попрацювати директором районного Будинку культури в рідному Сурамі, де колись лікувалася Леся Українка. У горбачовські часи навчався у Всесоюзному інституті кінематографії. Власне, з Москви його перед розпадом СРСР і запросили до себе тернополяни. Відтоді мешкає в Україні. Пише грузинською мовою. У перекладі на українську побачила світ його збірка «Провінційне пекло». Драми, що ввійшли до неї, за оцінкою Богдана Бенюка, «вражають реалістичністю життя, що сплітається з потойбіччям, проникаючи через серце у душу».

Містичний простір Фитькова

Старенька хата з невисокою стелею і дерев’яними сволоками — теперішнє Рагулеве пристанище. Тут він майже безвиїзно днює і ночує, хоча має помешкання в Києві. Сюди потрапив випадково. «Це, — каже, — мабуть, дарунок долі, бо Фитьків став для мене своєрідним містичним простором, у якому вдалося створити чимало цікавих драматичних творів. Чому так, залишається загадкою і для мене».

Кілька років тому він узявся ретельно вивчати архівні матеріали про національно–визвольну боротьбу українського народу в середині ХХ століття, аби написати драму про головного провідника ОУН Степана Бандеру. Тоді нагодився товариш Василь Бакота: «Що ти по готелях поневіряєшся? У мене в селі є будинок, де раніше жила мама. Тепер він вільний. Сподобається — живи і твори скільки завгодно». Згодом свої послуги запропонував молодий секретар місцевої сільради Дмитро Дмитрук — також дав ключі від нинішньої оселі без будь–яких фінансових зобов’язань.

Усамітнення — добра нагода з головою занурюватися у творчий процес, досягнути стану, коли зникає потреба контролювати час. «Іноді сплю годину–півтори на добу і переживаю, що це — забагато, — зізнається Рагулі. — Мої муки творчості бачить лише Матір Божа. Вона мене надихає і захищає. Тому неймовірно зрадів, коли Василь Стефурак намалював її ікону з футбольними атрибутами. Перед тим я дізнався, що у Фитькові мешкає талановитий іконописець. Запросив його на горнятко кави. Побачивши, що я вже встиг зробити до Євро–2012 і що планую, пан Василь через тиждень приніс ікону».

Експресивний Василь Стефурак створив образ Богородиці з Ісусом, котра перстом правої руки вказує на стадіон, а лівою — на Сина Божого, нагадуючи про духовні пріоритети. Як і слід було очікувати, «футбольне» новаторство в іконографії неоднозначно сприйняло духовенство, хоча ієрархи УГКЦ та Київського патріархату із розумінням поставилися до ідеї фитьківських митців. «Єресі у цій картині не знайшов, тому прийшов благословити задум двох ініціативних людей, — резюмував єпископ Коломийсько–Чернівецький УГКЦ Миколай (Сімкайло). — Звичайно, для нас це є щось нове і привертає увагу, але в цілому задум проекту є добрий».

Булава як стимул

Тепер ікона фитьківської Богородиці висить над ліжком Рагулі в кімнаті–майстерні та надихає на нові єврофутбольні ініціативи. Нині митець власноруч завершує роботу над циклом футбольних керамічних булав, кожна з яких важить від п’яти до семи кілограмів. Їх уже два десятки. Серед тих, кому вони присвячені, — найвідоміші в Україні люди, і не тільки пов’язані з футболом. «Булави будуть урочисто вручені видатним особистостям, але не зберігатимуться в їхніх приватних колекціях чи коморах, — пояснює автор проекту. — Це — музейні експонати, і вони повинні заохочувати кожного українця брати приклад зi знаменитостей, котрі зробили щось значиме для цієї держави».

Серед «домінантів» — Олег Блохін, Андрій Шевченко, брати Клички, Альбіна Дерюгіна, Ліна Костенко, футбольні клуби донецький «Шахтар» та київське «Динамо». Особлива булава підготовлена для президента УЄФА Мішеля Платіні. На ній кожен шип відповідає якомусь символові української міфології, а на руків’ї зображений козак–характерник з атрибутами, що зміцнюють силу українського духу.

Булави Власідзе неповторні за задумом, проте однакові за технологією виготовлення. Ущільнити час не вдалося — у глини свої закони, тому від першого замісу до випалювання в печі та фінішного шліфування для кожної булави знадобилося щонайменше два місяці. Скрупульозна, схожа на ювелірну, робота вимагає терпіння і посидючості. Малорухомий спосіб життя не минув безслідно: Рагулі незчувся, як набрав 12 наднормових кілограмів ваги. Тепер зганятиме зайвий жирок — благо, що настає динамічний етап реалізації проекту.

Перший пас із Ватикану?

Вивчаючи психологію європейських уболівальників, Рагулі зробив висновок, що якраз через призму футболу вони найкраще можуть зрозуміти національні традиції українського народу. Тому до свого проекту залучив чимало талановитих майстрів народної творчості, передусім із Фитькова. Приміром, Оксана Бакота вже понад два роки вишиває оригінальні рушнички–шалики — народні сувеніри для гостей Євро–2012. На них — символіка чемпіонату в обрамленні заворожуючих гуцульських та бойківських візерунків.

Менш як за три місяці стануть відомі всі футбольні збірні, які візьмуть участь у Євро–2012. Тоді за м’яч — у прямому сенсі — візьметься Рагулі з однодумцями. «У всіх цих країнах, — ділиться планами, — ми хочемо провести фестивалі футболу під назвою «Великий м’яч». Його спеціально виготовили в Харкові, й читачі «України молодої» першими бачать цю унікальну шкіряну кулю. Об’єднати вболівальників, між якими не повинно бути ворожнечі, допоможе також величезний килим, розміром у класичне футбольне поле, який піднімуть над стадіоном під час відкриття європейської першості. Кожен бажаючий зможе зав’язати на ньому свій іменний вузлик. Усього їх буде 2 мільйони. Ми розробили програму для інтернету, і кожен учасник, маючи свій персональний номер, знатиме всіх близьких і далеких сусідів по килиму».

Перша гра «Великого м’яча» запланована у Ватикані, на площі Святого Петра — так драматург Рагулі Власідзе хвацько закрутив інтригу довкола міжнародного футбольного фестивалю. Між іншим, чимало його ідей уже підтримали урядовці, відповідальні за проведення в Україні Євро–2012.