Роко–бароко

Цьогорічний триденний марафон «Мазепа–фесту», який завершився минулої неділі у Полтаві, вийшов найтихішим за всю історію фестивалю: безгрошів’я «вибило» з програми секцію рок–музики. Однак його почули, побачили і підтримали власною присутністю сотні полтавців. Передовсім тому, що цього разу фест «брав» не потужністю децибелів, а глибиною змісту.

Кіно по–українськи

Відкривали дійство два дні українського кіно — програму презентували Михайло Іллєнко та його учні: лауреат Канну Марина Врода, Дмитро Сухолиткий–Собчук та Юлія Гоголь. І якщо «Фучжоу» знаного майстра більшість присутніх уже бачили, то короткометражки згаданої молоді з суттєвим «доважком» інших робіт–лауреатів фестивалю «Відкрита ніч» стали справжнім одкровенням для глядачів. Власне, під час творчих зустрічей із кіномитцями йшлося, в основному, про пошуки «точок перетину» українського кіно з українським глядачем. На цих зустрічах був присутній і син нашого видатного режисера Юрія Іллєнка — Пилип (до слова, він заанонсував ретроспективу фільмів батька, що відбудеться у Полтаві). «Національний кінематограф є дзеркалом свідомості нації, — зазначив Пилип Іллєнко. — Та будь–яке дзеркало має сенс тільки тоді, коли в нього хтось дивиться. В іншому випадку воно залишається лише шматком скла». На думку пана Пилипа, вкрай важливо зруйнувати нав’язувані зовні міфи, один із яких переконує вітчизняних глядачів у тому, що українського кіно взагалі немає, а інший — кіномитців у відсутності тих–таки глядачів, які хотіли б дивитися їхні фільми.

Плоди із «Саду божественних пісень»

Тріумфом фестивалю став третій день, присвячений музиці українського бароко ХVІ — ХVІІІ ст. та сучасній співаній поезії. Відбувався він у щойно відреставрованій залі обласного Театру ім. Гоголя, яка була заповнена публікою майже вщерть. Виступи практично всіх виконавців глядачі супроводжували бурхливими оплесками й не хотіли відпускати артистів зі сцени. Тож з огляду на обмеженість часу, директору «Мазепа–фесту», народному депутату–«нашоукраїнцю» Миколі Кульчинському довелося виступити у невдячній ролі «виряджальника» артистів зі сцени...

Не хотіли глядачі прощатися і з бардом Едуардом Драчем та ансамблем під керівництвом Костянтина Чечені (до речі, пан Костянтин принагідно запросив усіх бажаючих у «Сад божественних пісень», дійство, що відбуватиметься у наступні вихідні у Харкові, де цей колектив разом із Ніною Матвієнко презентуватимуть пісні на вірші Григорія Сковороди, записані ними нещодавно на компакт–диск). Дуже тепло публіка сприйняла дует молодих харків’ян у складі Олега Олешка та Сергія Овчаренка, які виконували інтимну лірику. А їхні старші колеги — Ігор Якубовський та Сергій Мороз — свідомо відмовилися від виконання власних пісень, щоб донести до глядачів красу і силу поезії Володимира Сосюри, Олександра Олеся і Миколи Лукаша.

Та все ж найбільше глядацьких овацій дісталося ансамблю «Хореа козацька» з його незмінним солістом, невтомним популяризатором української музики і пісні доби Гетьманщини Тарасом Компаніченком, який водночас був і ведучим концерту. Дивовижне суголосся ансамблю доповнювалося автентичними музичними інструментами, вбранням тієї доби, перетворювало кожну пісню чи кант на яскравий міні–спектакль. Слухаючи їх, більшість глядачів, здається, мали одне запитання: чому цього досі не чув, не слухають рідні–знайомі? Чому з усіх «щілин» українського музично–пісенного простору лунає зовсім інше? А високе мистецтво, що розквітало за сприяння й прямої участі гетьмана Івана Мазепи, посунуто сьогодні на маргінес. Тож «Мазепа–фест» залишається одним із небагатьох винятків із цього сумного «правила».