Одні називають Євгенія Кисельова просто модератором політичного ток–шоу, інші — маніпулятором. (з сайту tv.net.ua.)
— Євгенію Олексійовичу як тележурналіст, що свого часу, у 1995–му, отримав у США премію «За свободу преси», як оцінюєте ситуацію зі свободою слова в Україні?
— За моєю оцінкою, рівень свободи слова в Україні досить високий. Можу говорити лише про власний досвід — ніяких суттєвих змін за кілька років роботи в Україні не відчув. Думаю, проблема українських засобів масової інформації — не відсутність свободи слова, а нестача журналістського професіоналізму.
— Уже майже два роки ви працюєте на каналі, який експерти часто називають провладним і проросійським. Ви погоджуєтеся з такими характеристиками стосовно «Інтера»?
— Я вважаю їх стереотипним штампом, якщо хочете, навіть пропагандистським. А будь–який штамп — не з великого розуму. І людей, які про це кажуть, я оцінюю відповідно.
Ще додам, що я працюю не на «Інтері», а для «Інтера». Я роблю свою програму за власним баченням, як вважаю за потрібне, а канал її ставить в ефір. Формально я співробітник не «Інтера», а продюсерської фірми, яка виробляє «Велику політику».
— Упродовж останнього часу в ефрі українських телеканалів з’явилося дуже багато російських ведучих і зірок. Дмитро Нагієв iз рекламних плакатів ще кілька місяців тому переконував «Усі свої», зараз iз телеекрана Філіп Кіркоров каже: «Шоу №1 на головному каналі країни». Чи не є це завуальованою пропагандою в Україні єдиної російсько–української країни?
— Я хочу відділити котлети від мух. Відразу зазначу, що за розважальним телебаченням не слідкую. Якщо там не вистає своїх ведучих, то запрошують російських. І причина не в прагненні створити «русский мир», яким дехто лякає маленьких дітей. А в тому, що український шоу–бізнес з різних причин слабкіший і не такий багаточисельний, як російський. Коли є Кіркоров, Земфіра, «Камеді клаб», численні співаки — інтертейнери, як їх називають на Заході, то конкурувати з ними надзвичайно складно. А менеджери і продюсери українських каналів ідуть шляхом найменшого спротиву. Бо запросити ведучим розкрученого російського співака — це гарантований успіх, а поставити свого — це ризик. Наприклад, в Оксани Марченко вийшло, але могло б і не вийти.
Не вважаю, що в Україні багато російських ведучих суспільно–політичних програм: лише я і Савік Шустер, якого складно назвати людиною з Росії, він тільки розмовляє російською і кілька років пропрацював у Москві. (Якщо згадати біографію Савіка, у Росії він опинився випадково. Литовський єврей, який з батьками ще малим емігрував у Канаду. Там отримав освіту, прийшов у журналістику. Працював, я б сказав, по інший бік фронту в Афганістані, куди приїхав як лікар, а потім став кореспондентом. Приїхав у Росію завідувачем російської служби радіо «Свобода», почав співробітничати з телебаченням. На НТВ, куди його запросили ведучим політичного ток–шоу після того, як з каналу пішли я і Світлана Сорокіна, відмовився від старої назви програми «Глас народу», і тому, можна вважати, створив «Свободу слова». Потім на російському ТБ Шустеру не знайшлося місця — і він приїхав в Україну).
А до багатьох з українських телеведучих суспільно–політичних і публіцистичних програм у мене є серйозні претензії стосовно професіоналізму. Професіоналом можу назвати Віталія Портнікова. Він хоч і киянин, але значну частину життя пропрацював у російських засобах масової інформації, і в Росії його сприймають як російського журналіста.
— Ви вважаєте, не слід шукати «руку Москви», у засиллi на телеекранах вітчизняних каналів російських зірок?
— Російським виборцям і навіть російським політикам загалом на Україну... наплювати. За винятком періодів електорального загострення. До речі, думаю, що чергове розігрування «української карти» цього сезону може виявитися невдалим. Тому що ситуація в Росії змінилася. Російських виборців значно більше хвилює економічна і соціальна ситуація у своїй країні. Люди, що звикли за «жирне» десятиліття нульових років до щорічного відчутного зростання добробуту, особливо у Москві та інших великих містах, після кризи 2008–го, дуже стурбовані зростанням цін, колосальною інфляцією, безробіттям, зростанням кiлькостi трудових мігрантів. Тому зараз для росіян заклики до єднання Росії й України не актуальні. Думаю, більшість думає: «Та нехай Україна вступає у Євросоюз, нам більше залишиться».
Особисто я ніколи не жалкував за Радянським Союзом і завжди щиро радів, що Україна є незалежною державою. До речі, привіт окремим глядачам, які у моєму коментарі у прем’єрному випуску нинішнього сезону програми «Велика політика» почули натяк на те, що я — як представник «старшого брата» посилаю сигнал українцям , можливо, навіть за чиїмось завданням — що доремно ви, друзі, відокремилися. Я казав, що, на превеликий жаль, iз часів розпаду Союзу і в Росії, і в Україні залишилося багато чого радянського.
— Валерій Хорошковський консультантом «Інтера» називає відомого російського політтехнолога Ігоря Шувалова, якому приписують просування в Україні «темників» для українських ЗМІ у 2004 році. Ви спілкуєтесь з Ігорем Шуваловим по роботі?
— З ким я тільки по роботі не спілкуюся! З Шуваловим знайомий, спілкуємося і стосовно роботи. Але «темників» і жодних команд я ні від кого не отримую.
— В одному з інтернет–видань ішлося про те, що через «Інтер» і безпосередньо «Велику політику» політтехнолог Ігор Шувалов «задає матрицю політичного життя», максимально сприяючи Віктору Януковичу з прицілом на майбутні вибори. Прокоментуйте, будь ласка.
— Я вам раджу, якомога рідше читайте українські засоби масової інформації. Бо більшість iз них просто переповідає чутки і стереотипи, які укорінилися у свідомості політично активних українців, — і нічим їх не зламати. У частини людей живе свята віра у те, що на телебаченні все роблять за командою «зверху», що у мене є десь тут під столом прямий телефонний зв’язок з кимось із власників чи керівництва каналу, хтось мені телефонує, я підскакую, виструнчуюсь і кажу: «Так! Ні! Слухаю! Буде зроблено!» Нічого такого немає.
— Ви самі казали на прес–конференції, що у 2009 році на «Інтер» вас запросив його власник Валерій Хорошковський. Після цього стосовно «Інтера», «Великої політики» ви спілкувалися з нинішнім головою СБУ?
— Дійсно, Валерій Хорошковський, коли я ще працював на TVi, зателефонував на мій мобільний, запропонував зустрітися, а при зустрічі запропонував робити програму для каналу. Відколи Валерій Іванович став головою СБУ, ми зустрічаємося дуже рідко. Остання зустріч була кілька місяців тому. В основному говоримо про життя, про політику, про усе, що відбувається в Україні і світі. Він завжди з цікавістю розпитує мене про те, що я думаю про життя в Україні, Росії, на міжнародній арені. Інколи перепитує, яким я бачу подальший розвиток каналу «Інтер».
— Коли ви прийшли на «Інтер», головою правління був Сергій Созановський, потім його місце зайняв Ярослав Порохняк. Близько року пропрацював генпродюсером Володимир Зеленський. Зміни топ–менеджменту якось впливали на «Велику політику»?
— Із усіма у мене взаєморозуміння, ніколи ніяких проблем не виникало. Стосунки з каналом вибудовуються на повній довірі, що я дуже ціную. Мені довіряють робити програму такою, якою я її бачу. У мене — карт–бланш. Інша справа, що повною свободою треба вміти користуватися. Свобода — це не анархія, свобода — це не бездоганний порядок. Людина вільна тоді, коли вона розуміє, яка межа її можливостей, яка ширина коридору, який перед нею відкривається.
— Чому ви часто в інтерв’ю, статтях гостро критикуєте нині прем’єра Росії Володимира Путіна, але не критикуєте нашого очільника держави — Віктора Януковича?
— Насправді я порушую журналістські канони, коли висловлююся суб’єктивно з приводу усього, що відбувається у Росії. Але це моя країна. Я не можу лишатися «над схваткой». Якби чинив так, напевно, працював би на якомусь iз російських каналів. Врешті–решт, до Володимира Володимировича Путіна у мене особиста претензія, бо він власноруч зруйнував моє улюблене дітище — НТВ. Не «Газпром», Альфред Кох, чи Міхаіл Лєсін, як розповідають. Остаточне рішення про долю НТВ приймав Путін. Із цього приводу у мене не виникають жодні сумніви.
В Україні я почуваюся надзвичайно комфортно ще й тому, що для мене українські політики — об’єкт дослідження. Ніяких особистих антипатій у мене немає: можливо, по–людськи хтось симпатизує трохи більше, хтось — менше. Я дотримуюся формули, яку придумав геніальний Йосип Бродський:
«Если выпало в Империи родиться,
лучше жить в глухой провинции, у моря.
И от Цезаря подальше, и от вьюги.
Лебезить не нужно, трусить, торопиться.
Говоришь, что все наместники — ворюги?
Но ворюга мне милей, чем кровопийца».
Євгеній Кисельов, 55 років. Народився у Москві. За освітою — історик–сходознавець.
На телебаченні — з 1987 року. У січні 1992 року відбувся дебют авторської програми «Итоги» на Першому каналі РДТРК «Останкiно», яка згодом виходила на каналах НТВ та ТВ–6.
1993 р. — Кисельов став співзасновником нової телекомпанії НТВ. Займає посади директора каналу, віце–президента телекомпанії, голови ради директорів. Із січня 2000–го — гендиректор НТВ.
У квітні 2001 року — після переходу НТВ під фактичний контроль держави в особі «Газпрому» — Кисельов iз більшою частиною журналістського колективу перейшов на ТВ–6. Телекомпанію закрили за рішенням суду у січні 2002 року.
2002 — 2003 рр. — головний редактор телеканалу ТВС, який закрили за наказом Міністерства друку РФ у червні 2003 року.
У 2003 — 2005 рр. — головний редактор тижневика «Московские новости».
2005 — 2008 рр. — ведучий авторських програм на радіо «Эхо Москвы» і супутниковому телеканалі RTVi. З червня 2008–го — за сумісництвом головний редактор–консультант каналу ТВі (Україна).
З вересня 2009 року веде суспільно–політичне ток–шоу «Велика політика» на каналі «Інтер».
— Коли ви презентували «Велику політику» майже два роки тому, то казали, що не будете у студії «співати–танцювати». Уже другу програму поспіль ви то дістаєте предмети з чорного ящика, то стукаєте ногою футбольний м’яч. Чому вирішили міняти підходи наповнення проекту?
— Коли Савік Шустер шість років тому приїхав в Україну зі «Свободою слова» і вперше на каналі ICTV у прямому ефірі політики почали, образно кажучи, схрещувати шпаги у словесних дуелях, усі дивилися на це, годинами не відриваючись від телевізора. Нині, коли у черговий раз політик А лається з політиком Б, — це сотий рiмейк програми Шустера. Глядач просто втрачає інтерес і вимикає телевізор. Особливо зараз, коли спостерігаємо «сезонний» спад інтересу до політики. До речі, поглиблює глядацьку апатію й те, що кожна політична сила має лише кількох спікерів, і тільки вони беруть участь у ток–шоу. Трапляється й таке, що та чи інша політична партія просто не хоче обговорювати тему — і ніхто не приходить на ефір: не тому, що їх не запросили, а тому, що їм, щоб не розгублювати електорат, невигідно озвучувати позицію стосовно, скажімо, подій у Львові 9 травня. Я б повністю відмовився від таких політичних дебатів, але хочеться зберегти прямі ефіри, бо без полеміки наживо телебачення починає «загинатися».
Вводячи у проект елементи інфотейменту, я пробую відійти від традиційного кількагодинного словесного бою, інтерес до якого зберігається лише у маргінальної частини суспільства. Мені б хотілося, щоб аудиторія «Великої політики» зростала за рахунок думаючих людей, молоді. Тому експериментуємо.
— У «Велику політику» ви часто вводите сюжети, інтерв’ю, пов’язані з історією. Чи не думали створити виокремлену історичну програму?
— Якби була можливість, я б плавно трансформував «Велику політику» у програму, що за суттю була б, як мої старі добрі «Итоги», а за формою — щось сучасніше, з елементами інфотейменту.
Щодо історії, то я її полюбив iще зі школи. Під час показу історичних сюжетів у «Великій політиці» ми маємо вищі рейтингові показники. Щось робити виокремлене? У мене є такі плани, але поки що говорити про це зарано.
— Ніяк не наважуся говорити українською. Бо, по–перше, мова насправді складна. По–друге, я не люблю говорити будь–якою іноземною мовою з помилками. Особливо складно вчити, якщо знаєш близьку мову. Як людина, що вчила, а потім деякий час викладала перську мову, можу сказати, що таджику неможливо навчитися говорити правильно на іранському діалекті перської мови. Й азербайджанцю дуже складно навчитися чистої турецької мови.
Хто не знає Сашка Лірника? Виявляється, є такі. Та з кожним новим днем незнайків стає все менше: то книга з Лірниковими казками до рук потрапить, то диск хтось перепише й дасть послухати, то на телебаченні Лірникову вечірню казочку тато з мамою увімкнуть. Казкар постійно спілкується з читачами, слухачами й глядачами, їздить з волонтерською місією на Донбас, а також за кордон, до українців діаспори. >>
Професійна мандрівниця Ольга Котлицька цього тижня у Києві збирає друзів, щоб нагадати: телепроекту про подорожі, автором і ведучою якого вона є, уже 20. Спочатку був «На перший погляд», потім він трансформувався у «Не перший погляд». >>
Навіть якщо комедії не ваш улюблений кіножанр, варто подивитися на неперевершений талант однієї з найсмішніших сучасних коміків — американської акторки Меліси Маккарті у новій стрічці «Леді бос», що цього тижня виходить у прокат в Україні. >>
Телеведучий Дмитро Комаров на каналі «1+1» показав Камбоджу, Індію, Кубу, Болівію та інші країни такими, як ніхто не здогадувався. Він «вивертає» світ і показує його з вражаючих сторін. У кабінеті Дмитра в офісі «Плюсів», де ми ведемо розмову, ніби зібрані шматочки екзотичних країн, у деталях. >>
Упродовж останніх років вибагливі телеглядачі, які цінують свій час, усе частіше відмовляються від перегляду ефірів так званих великих каналів, де навіть у новиннєвих блоках орієнтуються на «інформацію розваг» — інфотеймент. >>
У Донецьк прибула група з 20 представників російських ЗМІ, перед якими поставлено завдання «фіксації обстрілів мирного населення українськими військовими», а також «консультацій» з організації провокацій, — повідомили в групі «Інформаційний спротив». >>
