Висловлю свою думку щодо окремих результатiв соціологічних досліджень, якi засвiдчили: в українському суспільстві iснують настрої ностальгії за часами панування комуністів і просто за СРСР.
Кажуть, лише переважно молодь виступає за незалежність України, а люди старшого віку хочуть повернення часів, коли «ковбаса була по 2,20». Я за віком належу саме до цієї категорії населення, але категорично не хочу повернення тих часів, хоча виживати на пенсію, що мені платить держава, нелегко. Поясню, чому я проти.
Свідомо не посилаюся на такі цінності, як створення Української держави, відродження національної свідомості тощо, бо без помітного зростання матеріального добробуту вони залишаються для багатьох дещо абстрактними поняттями. Тому торкнуся майже винятково економіки.
Сякий–такий добробут та примарна стабільність у матеріальному становищі більшості населення досягалися неприродним способом. Спочатку існування більшовицької держави це була експропріація цінностей як приватних осіб, так і релігійних громад для підтримання економіки цієї держави. Це і «продразверстка», і насильне розкуркулення тощо. Водночас вiдбувалися репресії проти всякого інакомислення. А коли репресованих стало помітно багато, то експлуатація їхньої праці поряд iз практично безкоштовною працею зігнаних у колгоспи селян стала основою економічного розвитку держави. Індустріалізація, якою так пишаються нинішні комуністи, здiйснювалася на кошти, що були отримані за рахунок мільйонів померлих під час Голодомору (до речі, це визнають зараз навіть комуністи, які цинічно цим і виправдовують його). Страшні втрати під час війни стали наслідком не тільки злочинних прорахунків військового керівництва, а й свідомого ставлення більшовиків до народу як до «гарматного м’яса». Як колись написав радянський поет від імені більшовиків (мовою оригіналу): «Нас не надо жалеть, ведь и мы никого не жалели». А коли після смерті Сталіна зламалася система ГУЛАГу, то деякий час економіка існувала за інерцією, але вже майже відразу з’явилася потреба в штучних імпульсах для її підтримки — це насамперед цілина, а потім так звані «будови комунізму».
Усього цього виявилося замало для розвитку економіки, зокрема військового потенціалу. На щастя для керівництва СРСР, були виявлені величезні поклади нафти. За рахунок видобутку і продажу за кордон нафти кілька років iще підтримувалась економіка величезної імперії, а зараз завдяки цьому існує економіка Росії. Але дехто забуває, що дефіцит товарів був відчутний майже весь час існування радянської влади. Лише в деяких великих містах існував порiвняно достатній (на погляд радянської людини, а не сучасної людини цивілізованого світу) вибір найнеобхіднішого. Ті, хто працював на виробництві, пам’ятають, що дуже багато людей були зайняті тим, що «вибивали» сировину, комплектацію тощо, бо нездатність керування економікою згори ставала все помітнішою. Процвітала корупція на всіх рівнях. Усі «діставали» потрібне через «зв’язки», тобто знайомства в торгівлі, на підприємствах. А частина, так звана номенклатура, отримувала дефіцит через розподільники — породження викривленого суспільства. Тi, хто ними користувався, вважали себе вищою кастою стосовно решти, якiй цей вид організації розподілення був недоступний (до речі, частково це зберігається і зараз. Варто поглянути на рiвень медичного обслуговування абсолютної більшості населення і тих, хто користується «Феофанією»). Проблеми сучасної України можуть бути вирішені не через повернення до порядків часів влади більшовиків, а навпаки — через рішуче очищення від їхньої спадщини.
Висловлю i таку думку, з якою далеко не всі будуть згодні. Вважаю, що найбільшою проблемою України є те, що до влади приходять горлопани, які не в змозі організувати розвиток економіки держави, та просто хапуги, метою яких є не розвиток України, а можливість хапнути побільше. Я не економіст, ніколи не займався економікою і не знаю рецептів, як треба її розвивати. Але, на мою думку, в Україні є люди, здатні це робити, хоча досі їм не давали такої можливості. Якщо помітно полiпшиться становище більшості українців, зросте й число прихильників незалежності України. А «чистi ідеалісти», здатнi заради національної ідеї не зважати на матеріальні умови існування, не можуть становити більшiсть серед населення. З цим треба рахуватися. А повернення до минулого не повинно відбутися хоча б тому, що добробуту воно принести не може.
Анатолій ШЕФТАЛОВИЧ,
пенсiонер
Київ