У цій половині будинку на вулиці Пожежній Макух прожив одинадцять років.
Нещодавня сумна звістка про смерть відомої російської правозахисниці Лариси Богораз багатьом з нас нагадала про відважних дисидентів. За останні роки про їхні вчинки написано безліч статей, видано стоси книг. Шістьом звитяжцям (серед яких була і Лариса Богораз), які 1968 року в Москві відверто протестували проти введення радянських військ до Чехословаччини, навіть у час «негласності» приділяли особливу увагу. Їхній мужній вчинок оцінено. З огляду на це тим дивніше констатувати, що в Україні дотепер вціліла «біла пляма» з того ж пам’ятного 1968-го. Чи багато з нас знає про акт протесту на київському Хрещатику, біля будинку № 27? Із вчинком шістьох російських дисидентів аналогії тут можуть здатися некоректними. Адже українець у серці столиці себе привселюдно спалив. Про таке самоспалення Олекси Гірника на Шевченковій могилі преса розповіла, однак подібне у Києві увагою оминула. Хоч для світових телеграфних агентств то була подія дня: «Громадянин України Василь Макух, протестуючи проти комуністичного тоталітаризму, поневолення українського народу й агресії СРСР проти Чехословаччини, здійснив у Києві акт самоспалення. Перед мужнім вчинком українця схиляє голови світова спільнота».
У Дніпропетровську краєзнавці нічого не змогли розповісти про Макуха. Інформація ж, яку мені вдалося роздобути, базувалася на чутках. Вони й повели мене хибним шляхом, спровокованим одним iз друкованих видань української діаспори США, де розповідалося про акт самоспалення на Хрещатику вчителя з Чаплів Василя Макухи (прізвище теж переінакшили). З'їздив я до того селища під Дніпропетровськом та й повернувся ні з чим: там ніхто про «вчителя Макуху» не знав.
Подальше моє пізнання істини збіглося з нечуваною трагедією. Мені розповіли, що з вдовою Макуха спілкується історик Дмитро Куделя, відомий своїми дослідженнями діяльності ОУН — УПА на теренах Дніпропетровщини. Дмитро мене порадував: пообіцяв повідомити уточнену адресу Лідії Іванівни. Певна річ, його дзвінка я чекав з нетерпінням. Дмитро свого слова дотримав — назвав номер будинку по вулиці Пожежній. А ввечері того ж дня його не стало — хуліганський постріл обірвав життя 38-річного вченого, залишивши нездійсненими безліч ідей, серед яких увічнення пам'яті Василя Макуха. Тому на вулицю Пожежну я йшов із думкою про продовження справи приятеля. Достукуватися не довелося — господарка саме поралася на подвір'ї.
Як розповіла Лідія Іванівна, життя у неї від самого початку не було медом. Мати померла рано, батько одружився вдруге. Коли під час війни німці почали відступати, з Дніпропетровська погнали з собою й цивільних. Вони з мачухою теж опинилися серед інших. По дорозі здибалися з артистами чи то з Сімферополя, чи то з Мелітополя. Їхній режисер і залучив мачуху, яка добре співала, до агітбригади. Зокрема, у Чехословаччині виступали перед німцями та власовцями. Так побували в Голландії, Франції, Німеччині. Після війни, уже вдома, всю агітбригаду арештували. Ліду «забрали» з Дніпропетровська, судили за зраду Батьківщини. Дали, як і всім артистам, десять років таборів та ще п'ять — заслання.
Саме в неволі доля звела Ліду з Василем Макухом. Хоч хлопців — латишів, естонців, західноукраїнців — на заслання привезли чимало, він серед інших здавався найвидатнішим. Українською розмовляв постійно, хоча пристойно володів і російською, і польською. Своєю ерудицією просто вражав. Зазнайомилися ж з Лідою не так швидко. Вона мешкала на засланні разом з подругою, він — з товаришем. Зазвичай збиралися разом. Як пригадує Лідія Іванівна, Василь їй сподобався відразу, але він на жінок спершу взагалі не звертав ніякої уваги. Навіть розмовляв мало — читав. Ліда ж була скромною та замкнутою. Лише через рік знайомства Василь почав її запрошувати на концерти. Так поступово й зблизилися, одне одного щиро покохавши. Разом шукали роботу. «А потім він накупить пряників, халви, ситра — і собі свято влаштовували», — пригадує Лідія Іванівна. Чи не найсерйозніше випробування їх спіткало тоді, коли Ліда захворіла сепсисом — зараженням крові. У хуртовину Василь поніс її до лікаря, благаючи врятувати. На щастя, диво сталося — Ліда вижила.
Згодом вийшов наказ про звільнення. Ліда отримала волю, а Василь залишався. Коли розставалися, плакали обоє. До Дніпропетровська він приїхав років через два. Поселилися у бабусиному будинку на вулиці Пожежній. Ані вікон у ньому, ані дверей — одні стіни стояли. Василь доводив будинок до пуття — робити міг усе. А Лідин батько, відомий у Дніпропетровську юрист, допоміг з вікнами і з дверима, завіз дошки — з них Василь зі своїм другом Миколою постелив підлогу. Попри ідилію у стосунках, Василь одружуватися не хотів. «Усе одно рано чи пізно віддам життя за волю України, тож навіщо сім'ю заводити?» — пояснював. Утім поселитися на Західній Україні не мав права. Тож із Дніпропетровська йому й подітися було нікуди. Тут вони з Лідою зрештою й розписалися. Згодом у них народилися двоє дітей — Ольга та Володимир.
Ліда працювала кухарем, а Василь влаштувався на шкідливе виробництво, до цеху вогнетривів. Почалися проблеми з тиском. «Йди звідти, мені потрібно, щоб у дітей був батько», — говорила Ліда. Він її послухав і став слюсарем — ходив по торговельних точках і ремонтував то електроплити, то ще щось... Намагався постійно навчатися. Закінчив дев'ятий та десятий класи, вступив до вузу. Якось прийшов схвильований: «Буду займатися самостійно... Мене відрахували — дізналися, що сидів у тюрмі...» Як згадує Лідія Іванівна, розмов на політичні теми він iз нею намагався не заводити. Хоча й не приховував свого несприйняття радянської влади. «Вони живуть, немов пани, а люди так бідують», — весь час говорив. Коли настав час здавати дітей до школи, то й з Лідою чимало сперечалися. «Вони мають навчатися українською мовою», — наполягав Василь. «Навіщо їм ходити бозна-куди, коли поруч російська школа? — не могла збагнути Ліда. — Та й подивися, коли вони українською починають розмовляти, з них сміються, бакланами називають...» — «Це все мине, Лідочко. Колись настане той час, коли Україна буде самостійною».
Частенько заходив до Василя приятель-дніпропетровець. Зачиняться було з ним у кімнаті і про щось розмовляють. Коли до них заходила — відразу переключалися на інше. «У вас від мене якісь таємниці?» — мимоволі ображалася. «Та ні, Лідочко, ми про своє», — виправдовувався Василь. Коли ж приїздили люди із Західної України, то, здавалося, місця собі не знаходив. «Лідочко, дорогенька, зроби бутербродики, ще щось, щоб мої гості не були голодні», — благав дружину. Використовував будь-яку можливість, щоб туди поїхати. Він народився 14 листопада 1927 року в селі Карів Рава-Руського району. З Українською Повстанською армією пов'язав свою долю ще з юних літ — насамперед під впливом батьків та згодом вельми відомих сусідів — братів Миколи та Петра Дужих. Часто виконував завдання, насамперед пов'язані з переходом на територію, що по війні перейшла до складу Польщі. Одного разу був важко поранений у ногу, яка після невдалого лікування залишилася коротшою. Арештували Василя, коли йому виповнилося всього 20. Мати носила синові передачі до в'язниці у Раві-Руській, щоразу долаючи пішки два десятки кілометрів. Енкаведисти ж їх не завжди приймали, над жінкою зазвичай знущалися, навіть били її. Василя засудили на 10 років каторги, яку відбував у Мордовії, а затим у Сибіру.
Побував Василь на Львівщині й напередодні своєї загибелі. Як розповідає його племінниця Ярослава Осмиловська, він запально говорив батькам про безчинства «москалів» у Дніпропетровську, антиукраїнську політику влади і заявляв, що готовий пожертвувати собою в ім'я України. У цей час писав багато листів друзям із Києва, Дніпропетровська, Нікополя... Усі вони закінчувалися закличним «Слава Україні!». Ярославі ж, яка навчалася у десятому класі, радив прочитати «Собор» Олеся Гончара, «Неопалиму купину» Плачинди — Колісниченка, «Яничари» Іваничука... Село залишив якось несподівано. Навіть батьків, які поїхали на базар до Рави-Руської, не став чекати. Не взяв і валізи зі своїми речами — поклав до сітки кілька яблук та трилітрову банку, обгорнуту папером. «То сусідка дала в дорогу соку», — пояснив допитливій Ярославі (згодом батько помітить, що у коморі не стало банки з бензином). Ярослава разом з господинею, у якої мешкала на квартирі, та односельцем провела тоді дядька до самого Львова. На пероні він стояв з ними до останньої миті, а потім довго махав з вагона рукою на прощання... А вже 7 листопада до Каріва нагрянули кадебісти. Найбільше дісталося Василевій сестрі, мамі Ярослави. Після двох днів спілкування з кадебістами в Сокалі вона повернулася до села вкрай змучена, почала хворіти, протягом декількох років плювала кров'ю, аж доки не померла.
Неабияк був уражений надзвичайною подією і Київ. 5 листопада столиця вже вдягалася у червоні кольори, готуючись до чергової річниці жовтневого перевороту в Росії. А неофіційно готувалася маніфестація протесту: вторгнення радянських військ до Чехословаччини неабияк збудило національну свідомість. Однак хтось продав організаторів. Отож Василь Макух виявився одинаком... «Тоді як офіційна пропаганда провадила черговий святковий бум, нагадуючи нам настійно про наш «святковий настрій» і рекламуючи «розквіт вільної щасливої Радянської України», від оповитої вогнем постаті на Хрещатику неслися слова: «Геть колонізаторів!», «Хай живе вільна Україна!». З тими словами людина впала на землю. Через два дні в лікарні при втраті свідомості Макух помер (де його поховано, ніхто не знає), ще при свідомості він вів розмову з кадебістами і лікарями. На закид «Вы же осиротили детей» В. Макух спокійно заперечив: «Вони ще будуть пишатися батьком. Всі ми сироти — Україна сиротою стала», — повідомляв анонімний самвидав. «Живий факел палає серед людей, і люди — одні німіють, другі голосять від жаху, — пригадує інший очевидець. — Кричить і сам факел — без слів і заклинань — своїм жагучим полум'ям, скорченим від неймовірних фізичних страждань живим ще тілом. Міліціонери і сексоти в цивільному, якими завжди нашпигований Хрещатик, намагаються погасити вогонь, а надто — приховати від сотень очей це безпрецедентне ЧП, котре не зуміли «прєсєчь». 70 відсотків обгорілого тіла шансів на життя не залишили. Хоч кадебісти, як розповідали, вимагали від лікарів зробити все можливе для запобігання смерті Макуха. Зовсім не з гуманності — хотілося викрити «націоналістичну антирадянську групу», а від мертвого хіба чогось доб'єшся?
Як пригадує Лідія Іванівна, Василя в ту поїздку відпускати не хотіла. Та й син до нього тулився: «Татку, коли повернешся?». Він його тільки підбадьорив: «Будь мужчиною». На прощання тільки й сказав: «Якщо зі мною щось трапиться, знайте — я вас усіх дуже люблю!». По від'їзді ще надіслав два напрочуд ласкаві листи зі Львівщини. Напередодні Лідії Іванівні приснився сон. Начебто їх з Василем у церкві священик освячує до шлюбу, а глянула в дзеркало — фата у неї чорна. Ледь прокинулася, у вікно постукали двоє: «Ваш чоловік горів на Хрещатику...» Один пішов зателефонувати, повернувся. «Він уже помер...» — повідомив, опустивши очі.
До Києва за тілом поїхала з кумом Іваном Ципухом. У столиці їх відразу оточив конвой, немов злочинців. Цілу ніч протримали на стільцях у холодному приміщенні, а на ранок доставили до моргу. Глянула Ліда на свого Василя — він весь чорний. Тільки волосся залишилося таким же — вочевидь, горів у кашкеті.
Коли Василя проводжали в останню дорогу, труну з його тілом поставили у дворі їхнього будинку на вулиці Пожежній. Зійшлося чимало людей, але шастали незнайомці в цивільному, які весь час фотографували присутніх. Родичі спершу пропонували поховати покійного в Західній Україні, але Ліда наполягла на Дніпропетровську. Мовляв, тут у нього діти залишилися, та й сама вона за могилою хоче доглядати. Отож вищезгаданий анонімний автор самвидаву помилявся, говорячи про те, що місце поховання Василя Макуха не відоме. Знайшов він свій останній прихисток на відомому багатьом у Дніпропетровську цвинтарі на житловому масиві Клочко. Його могила — без будь-яких ознак приналежності людині, котра у 1968 році таки сколихнула світ.
Лідії Іванівні загибель чоловіка додала страждань. Дотепер вона дивується, як самотужки змогла поставити на ноги дітей. Ледь Василя поховала, засмикали викликами до слідчого. Усе допитувалися, чи знала вона, що він — бандерівець, чи хтось до них приходив... Вперто твердила, що знала тільки одне: він був чудовою людиною, прекрасним сім'янином і чоловіком. Ще один удар долі — негласний наказ відібрати у Ліди навіть роботу кухаря. Керівниця, яка до неї дотепер ставилася добре та й Василя поважала, сказала відверто: «Не можу тебе, рідненька, більше тримати». Спершу то масла передавала, то борошна, потім перестала. Отож Ліда мусила продавати все, що було в хаті. Та ще й захворіла. Тепер дуже вдячна тітці, маминій сестрі, яка годувала дітей. Тільки з роками змогла влаштуватися кухарем до ресторану на вокзалі. Тепер мешкає на тій же Пожежній одна-однісінька. На скромну пенсію не розігнатися — одна оплата за газ майже всю її з'їдає. Діти, щоправда, намагаються допомагати, але i їхні можливості скромні.
За іронією долі, йдучи на Пожежну, я прочитав оголошення про вшанування ветеранів Амур-Нижньодніпровського району з врученням продовольчих пайків. «Мене на такі заходи жодного разу не кликали», — хитає головою Лідія Іванівна. Її чоловік — ветеран «не той». Можна до вчинку Василя Макуха ставитися по-різному. Мовляв, чи варто було свою родину прирікати на такі страждання? Але чому тоді чехи свого співвітчизника Яна Валаха, який теж спалив себе на знак протесту проти введення радянських військ на територію своєї держави, беззаперечно вважають національним героєм? То, може, й нам звернутися до них, щоб вшанували Макуха, і його багатостраждальну вдову помітили, і гідний звитяжця пам'ятник на його могилі встановили? Адже Василь Омелянович пожертвував собою передусім в ім'я України.
Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>
Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>
У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>
На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>
Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>
Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>
