Дмитро Моторний у сiльському музеї. (Фото автора.)
Очолюваний двічі Героєм Соцпраці, Героєм України і депутатом Верховної Ради України двох скликань Дмитром Моторним кооператив «Зоря» в Херсонській області цього року зібрав рекордний урожай зернових, який склав третину врожаю всього району. «Ви розумієте: коли на столі є хліб — про це в хаті не йдеться, а коли немає, то ні про що не говорять — тільки про хліб, — переконаний Дмитро Моторний. — У нашому господарстві хліб стабільно є вже кілька десятиліть поспіль...»
Складно писати про Героїв. Перед поїздкою я багато перечитала про Дмитра Моторного. Є статті, схожі на монументи: такі ж великовагові, пишномовні, мов цитатник iз кодексу будівельника комунізму. Зустрічала статті, пронизані болем за рідний аграрний край. І все ж мені хотілося побачити за цим усiм Людину. Адже всі ми народжуємося маленькими, безпорадними, і так важко нам дається кожен крок. А ось як стають Героями?
...Шлях у Чорнобаївку з Херсона запам’ятався холодним похмурим небом і настороженими полями, застиглими в очікуванні дощу. У самій Чорнобаївці я не побачила розрухи і безнадії, як у багатьох інших українських селах. На головній площі дивним чином поєднується пам’ятник Леніну і великий Божий храм. До речі, в день мого приїзду біля церкви зібралося багато народу: люди прийшли подивитися, як встановлюватимуть золоті банi — загалом шість. Усі вони весело блищали на сонці, яке саме в цей час виглянуло з–за хмар.
— Так, ми не тільки зберегли все, що з таким трудом надбали за п’ятдесят років моєї роботи, а ще й церкві допомогли з будівництвом, — з гордістю розповідає Дмитро Костянтинович, — адже всі під Богом ходимо. Свого часу я, будучи «глибоко партійним» комуністом, потайки хрестив своїх дітей...
— Отже, можна вас назвати людиною віруючою? — цікавлюся я.
— Мені ще моя мати заповіла: вірити чи не вірити — це особиста справа кожного. Але оскверняти чужу віру не смій ніколи! Цим принципом я і керувався все життя, — усміхається Дмитро Костянтинович. — Може, саме завдяки цьому й збереглася наша Чорнобаївка після розпаду СРСР. Усе в нас добре: і Будинок культури — один iз найкращих на Херсонщині, і дитячий садочок — із басейном і зимовим садом. Але щоб усе це утримувати в порядку, щороку потрібно знаходити в нашому дірявому бюджеті не менше мільйона гривень. Тільки дивом можна назвати той факт, що нам це досі вдається.
Із подивом для себе помiчаю, що Чорнобаївка багато в чому не поступається обласному центру. А тутешній палац культури — справжня гордість для Дмитра Моторного. Саме тут проводить свої репетиції знаменитий місцевий народний хор «Калиновий цвіт». Співають, зокрема, й пісні, тексти для яких написав особисто Дмитро Костянтинович. Крім того, він очолює створену при кооперативі творчу групу інженерів «Пошук». У його домашній майстерні є кiлька верстатiв та величезний набір різних інструментів. У вільний час Моторний ремонтує будь–яку побутову техніку, електропроводку, водопровід.
— Коли тільки встигаєте? — дивуюся я. Адже не так давно мiй спiврозмовник відзначив своє 83–річчя. — У вашому роду, напевно, всі були довгожителями?
— Та ні, — зітхає Дмитро Костянтинович, — і батько, й мати прожили ледь більше 40 років. А моя доля склалася iнакше. Я для себе вивів формулу довголіття: тільки та людина справді щаслива, яка знайшла спосіб жити і працювати для інших. І знаєте, напевно, саме в цьому полягає все моє життя...
Справді, життєвий шлях Дмитра Моторного не був простим: у повоєнні роки доводилося йому і вагони розвантажувати, і на тракторі працювати. Проте скрізь, де б не працював Дмитро Костянтинович, намагався бути найкращим. І йому це вдавалося! У 1963 році Моторний став головою колгоспу в Чорнобаївці.
— Я очолив колгосп ще за Хрущова. Починав практично з нуля: на рахунку у нас не було ні копійки грошей. Три роки ми вибивалися зі злиднів. Але як тільки на державному рівні збільшили закупівельні ціни на нашу продукцію — господарство просто розквітло.
— Тобто виходить, що три роки — цілком достатньо для виходу з кризової ситуації?
— Так! При розумному керівництві і при адекватній допомозі з боку держави — це цілком реально. А ми вже 20 років тупцюємо на місці. Ви знаєте, я — людина супернесучасна. Я не розумію цієї політичної вакханалії, що розхитує нашу країну з одного боку в інший. Якщо всім важко, то треба взятися за руки і добре працювати!
Так за розмовою ми обійшли з Дмитром Костянтиновичем всю центральну частину Чорнобаївки. Заглянули і в невеликий сiльський музей. Тільки переступила поріг — одразу відчула, що потрапила в зовсім іншу епоху. Це справжній «парк радянського періоду». У просторому темному залі з наглухо закритими вікнами — лише яскраве світло софітів. Гостро спрямовані промені світла вихоплюють з темряви окремі експонати: ось знамениті «колоски» і епоха колективізації, старі шинелі і листи–трикутники — пам’ять про війну. Далі — фотографії веселих колгоспниць і доярок, тих самих, які свого часу «надоїли і накосили в засіки Батьківщини» рекордні показники.
І раптом iз темряви виринає... величезне погруддя чоловіка з палаючим поглядом, в широкому одязі, з невгамовною копицею волосся ... У моїй голові вже зріє питання, що ж це за чолов’яга такий, для якого країна не пошкодувала 300 кг бронзи. І вчасно стримую себе, вловивши подібність у рисах обличчя монументального Героя і цієї скромної та дуже простої людини, що стоїть поруч зі мною. І тут же пригадала факт iз біографії Дмитра Моторного, що ще 50 років тому був встановлений бронзовий бюст на Батьківщині Героя Соціалістичної праці.
— Скажіть, що відчуваєте, коли дивитесь на бюст... — ледве підбираю слова. — Я намагаюся уявити себе на вашому місці.
Але обличчя справжнього, живого Героя залишається теплим і байдужим.
— Ось повірите — нічого. Ні радості, ні образи, нічого такого. Поставили — ну й добре. Робота ж хороша. Теж працювали люди. Мені тільки після перебудови довелося його прибрати подалі й поселити тут, у музеї. У лихі 90–ті що тільки не витворяли хулігани! Чув, в одному селі бронзовий пам’ятник вкрали на металобрухт. Десь ще був випадок: узагалі звалили його, обв’язали мотузкою і по землі тягали. А то ще моду взяли фарбою обливати та слова нехороші писати. Це такі зараз розваги...
Вийшовши з темного музею на яскраве сонечко, повертаюся до реальності:
— Нинішній рік був надзвичайно урожайний. Херсонщина — лідер за кількістю зібраних зернових культур. Ви задоволені результатами?
— Так, ми отримали найвищий урожай в районі, на площі 1800 гектарів пшениці по 46 центнерів iз кожного гектара. А всіх зернових (ячмінь, жито, овес) отримали по 43 центнери. Але ж до цього ми отримували врожай не нижче 50 центнерів з гектара. І в нинішньому році виявилися в передовиках лише завдяки вдалому збігу обставин. Чому ж так виходить? А тому, що сільському господарству повністю відмовили в дотаціях. Наприклад, раніше, якщо я купив техніку вітчизняного виробництва, а не імпортну, то 30 відсотків вартості бюджет нам повертав. Ми отримували дотацію на кожен кілограм живої ваги при здачі молодняку великої рогатої худоби на м’ясо. І це досить великі гроші: приблизно 478 тисяч гривень ми отримували по дотації. Але за уряду Тимошенко це все було знищено. Коли сталися зміни в нашій країні, ми дуже раділи, що тепер буде легше нам. Але Микола Янович, «спасибі» йому, нам і на молоко дотацію скасував...
А тепер подумайте, як я можу компенсувати дірку, що утворилася в нашому бюджеті? Є три виходи: не платити людям зарплату, збирати борги за електроенергію (а вона сьогодні для нас майже золота — по одній гривні за кіловат) або не вносити в землю мінеральні добрива. От скажіть, що мені вибрати?
Сьогодні у нас на елеваторі лежить вісім тисяч тонн пшениці. Здавалося б, про що ще можна мріяти? Але нам рекомендують продавати врожай максимум по 1670 гривень за тонну пшениці третього класу. І це при тому, що тільки оренда техніки, задіяної у збиранні врожаю, обійшлася нам у 300 гривень за кожну зібрану тонну пшениці. А зарплати, а паливно–мастильні матеріали, добрива та інші витрати? Ось і виходить, що віддавати врожай менш ніж за дві тисячі гривень за тонну — це значить просто працювати у збиток собі!
...На прощання я з великою гордістю і повагою тисну цю натруджену руку людини, яка стала справжньою легендою для нашої країни. І твердо обіцяю, що повернуся сюди ще не один раз. І правда, ця енергія щасливого життя, повного роботи для людей, нікого не залишає байдужим. І як все просто: світанки та заходи, та спів птахів і непомітна щоденна праця до сьомого поту. Ось він — рецепт довгого, щасливого життя, про який ми, раби телевізорів, просто забули...
— Так, бачив уже їх на своєму віку... Кучма був у нас в господарстві багато разів. Любив він на свята до нас приїжджати та на тлі золотих снопів пшениці фотографуватися. А от для аграріїв період його правління став фатальним. Те розпаювання землі, яке при ньому відбулося, — це була справжня технологія руйнування держави. Для нас це обернулося розрухою. Я не думаю, що це було свідоме руйнування. Просто це показник того, чим можуть обернутися експерименти в галузі економічного управління сільським господарством, нав’язані нам закордонними «консультантами». Тоді, пам’ятаю, величезні гроші отримали закордонні контори, які давали нам «добрі поради», як різати на клаптики нашу землю. А в підсумку нас просто поставили на коліна...
А от Віктора Януковича знав ще з часів його прем’єрства. Мені здалося, що він справжній господарник. З ним можна було легко вирішувати наші наболілі питання. Але все ж тут йдеться про поодинокі якісь проблеми, в «ручному режимі управління». А ось так щоб у масштабах країни були якісь зміни — про це ми ще тільки мріємо.
Ніхто до сьогодні не знає ні її точної дати народження, ні приблизного року смерті, ні місця поховання. Не дійшло до нашого часу і жодної фотографії чи портрета письменниці, оскільки вона не мала власних дітей і внуків, які могли б зберегти для історії подібні свідчення. >>
Тарас Шевченко прожив коротке і тяжке життя. Він помер у 47 років, з яких 24 припали на кріпацтво, 10 — на заслання і лише 13 років поет був порівняно вільною людиною. >>
Наближається 155-та річниця з дня народження мецената Євгена Чикаленка. Чикаленко п’ять років добивався дозволу царської цензури на видання своїх україномовних книжок, оплачував гонорари Бориса Грінченка і допомагав хворому Іванові Франку, уже сам бідуючи. >>
Королеві Великої Британії Єлизаветі ІІ 21 квітня виповнюється 90 років. За традицією, день народження королеви святкується двічі на рік, тому майже увесь 2016-й у Британії вважається ювілейним. Без сумніву, Єлизавета ІІ на цей час є найвідомішим монархом світу. >>
Нещодавно в Музеї шістдесятництва відкрилася виставка «Він бачив крізь час», присвячена видатному історику, культурологу, філософу, археологу, громадському діячеві — Михайлу Юліановичу Брайчевському. Лише найближче оточення вченого знало його ще й як неабиякого поета та художника. >>
Жива легенда стверджує — допоки Оранта молитиметься за Україну в Софії Київській — незнищенним буде український дух, український народ. Тому й, певно, жодна нація цього світу не має такого сузір’я видатних жіночих постатей, які творили національну та світову історію, зупиняли світове зло, ставали символами незламності людського духу та проривного пасіонарного чину в найкритичніших для народу буревіях історії… >>
