Кожна знакова дата — привід озирнутися назад. Зараз вітчизняне телебачення — переважно реаліті, шоу, нескінченні російські ведучі і «зірки», маніпулятивна або розважальна інформація у новинах і різні «страшилки». Але було й по–іншому. Період, коли телепрограми намагалися робити соціально значущими, безперечно, прив’язаний до 24 серпня 1991року. Як усе було тоді, коли телебачення формувало у глядачів прагнення до демократичних змін і державницькі погляди?
Володимир КМЕТИК,
гендиректор супутникового каналу «Малятко–ТБ»,
1990—1995 роки — очолював «Українську кіностудію «Галичина–фільм»:
— За рік до проголошення Незалежності, 16 липня 1990 року, ухвалили Декларацію про державний суверенітет України. Але в цілому у країні нові процеси ще відбувалися у координатах старої дійсності. І центральне, і регіональне телебачення у цей період крутилося, на щастя, у напівтонах. Реально ситуація почала змінюватися лише після проведення референдуму 1 грудня 1991 року, у фантастичні результати голосування якого журналісти своєю попередньою роботою зробили дуже вагомий внесок. Але ще кілька років навіть розрахунки між банками України здійснювалися через Московський Центробанк. Щоб здобути реальну незалежність, зокрема, і в інформаційному просторі, потрібен був час, щоб створити власну фінансово–розрахункову систему.
Конкретні кроки щодо державної інформаційної політики у галузі телебачення і радіо були зроблені на початку 1995 року — Леонід Кучма тоді підписав відповідний указ. Починалася реорганізація, тому відбувалися дискусії про роль і місце журналістів у житті суспільства, про взаємовідносини держави і влади, журналістські та демократичні стандарти. Щоправда, спроби побудувати власний культурно–інформаційний простір тривали недовго, років три.
Зараз ми дійшли до стадії інформаційно–культурної російської колонії. Тобто нас колонізували, завоювали, як папуасів. З точки зору культурного й інформаційного ринків, Україна втратила суверенітет і всі здобутки, які напрацювала до 1997—1998 років. З усіма наслідками — мовними, культурними і світоглядними. Останнім часом у вітчизняному телеефірі спостерігаємо, на превеликий жаль, деградацію контенту.
Людмила ЛИСЕНКО,
ведуча програми «Плеяда»:
— Я прийшла на УТ–1 з аспірантури в «чорнобильський» рік. Готувала дисертацію, але зрозуміла, що бути академічним ученим — не моє. «Плеяда» — відеоканал із питань культурно–національного відродження — вийшов до ефіру в 1990–му. Чому відеоканал? Бо програма тривала 2,5 години, до і після випуску новин. (І нехай Савік Шустер розказує, що він першим почав робити кількагодинні прямі ефіри. Вірити цьому можна від незнання). Уже в першому випуску «Плеяди» у нашій студії звучало «Слава Україні!»
Назва програми «Плеяда» — від Лесі Українки, навіть студія мала інтер’єр кімнати письменниці. До речі, у нашій програмі вперше на телебаченні Ада Роговцева читала заборонені вірш «І ти колись боролась, мов Ізраіль, Україно моя...» Лесі Українки та драму «Бояриня». Взагалі, щотижня у студію ми запрошували сузір’я національної інтелігенції, говорили про літературу, театр, образотворчість, мову, етнографію тощо. У цей час організовувалися товариства: української мови, репресованих, творчі спілки. Усі, хто намагався відроджувати національну пам’ять і формувати громадянську свідомість, приходили до нас. Ми вперше тоді показали життя українців за кордоном: 14 сюжетів про діаспорян з Америки, трохи менше — з Канади. (Це був результат мого двомiсячного відрядження).
У нас у програмі працював перший в історії українського телебачення багатоканальний телефон. Не раз на номери «Плеяди» телефонували комуністи, обзивали мене «бендерівкою» і погрожували. (Не можу сказати, що про Бандеру чи Шухевича знала тоді багато).
В одній iз чотирьох будок приймав дзвінки тоді ще студент Вася Климчук. Коли сталися вільнюські події у січні 1991 року, центральне московське телебачення, зрозуміло, не дало для України відео, інформацію дізнавалися з випусків CNN. Я попросила Климчука: «Терміново потрібен матеріал iз Прибалтики. Ні грошей, ні техніки немає, але дістанеш кадри — зробиш собі ім’я». Яким чином Василь дістав те відео — не знаю, але він його привіз. Пустили сюжет в ефір через 4 дні після обстрілу вільнюського телецентру у першій частині «Плеяди», до новин. Коли мали показувати відео у другій частині програми, цього сюжету в програмного режисера вже не було. Тоді ми зі співвведучим Іваном Дзюбою переповідали побачене словами: вечір, площа, дерева, самотня вулиця, танк іде один, а потім розвертає своє жерло... на дві фігурки, які раптово з’явилися. Було враження, що величезний страшний дикий танк (а від ліхтаря йшли кола такі гарні) полював за тими двома постатями.
Ще до 24 серпня 1991 року на УТ–1 руського Хрюшу замінили українською казочкою для дітей. У редакції літературно–драматичного мовлення ми робили постановки — політично–соціальні мініатюри і показували їх у «Плеяді». А 25 серпня ми були єдиною передачею в ефірі, в якій розказали глядачам своє бачення того, що сталося напередодні. Усі інші програми були паралізовані, не знали, що і як казати, бо більшість журналістів і всі керівники були з партквитками.
Володимир НЕЧИПОРУК,
редактор головної редакції програм для молоді Держтелерадіо УРСР,
нині генпродюсер Українського тижня моди:
— Я закінчив факультет журналістики у 1986 році, коли починалися перебудова і гласність. (Навчалися ми цікаво, жартували поміж собою: п’ятирічку — за 4 генсека, бо вступали за Брежнєва, а випускалися за Горбачова). Спочатку працював на радіостанції «Молода гвардія», а потім мій друг у 1988–му запросив мене у молодіжну редакцію на телебачення. Молодіжна студія «Гарт», якою керував покійний Вадик Бойко, виходила вже з елементами прямого ефіру, щочетверга по годині до і після новин.
Якщо для загалу спрацьовує вислів: «Не дай нам, Боже, жити у часи змін», то для журналістів період змін — найцікавіший. Були молодими і завзятими. Здавалося, що все можна. Ми не були зашорені попередньою роботою у партійних медіа. Це дозволяло нам робити те, чого раніше в ефірі не було. Говорили про події у Литві, у Баку, в Грузії. Допомагав режим «наживо». Наприклад, з Литви нам передавали матеріали, ми їх майже підпільно монтували і ставили в прямий ефір. Часи змінилися і дати команду «Розстріляти!» керівництво вже не могло, але наступного дня, у п’ятницю, нас викликали «на килим». Це були часи голодування студентів «На граніті». Після того, як по наметовому містечку пішла чутка, що «Гарт» закриють, на Хрещатику з’явилися гасла «Гарт» — в ефір». Насправді нас не збиралися забороняти, але було приємно, що нас поважають. (Серед ведучих «Гарту» були Василь Яцура, Ігор Слісаренко, Саша Ткаченко, які спочатку прийшли до нас на практику).
Добре пам’ятаю 19 серпня 1991 року. Ми вдосвіта припливли з відрядження з Одеси. Забігає режисер, галасуючи: «Ви тут спите, нічого не знаєте! У країні заколот. Горбачов уже не Горбачов. Введено надзвичайний стан». Ми відразу з Подолу побігли на Хрещатик, 26. Там усі були перелякані і розгублені. На телебаченні була «тарілка» і мали можливість дивитися CNN і розуміти, що відбувається у Москві.
Найвідповідальнішими випусками «Гарту» я вважаю ті, що виходили перед референдумом 1 грудня 1991 року. Тоді кожному журналісту хотілося бути причетним до процесу переконання людей у тому, що незалежність нам необхідна.
До проголошення Незалежності «гартівців» постійно шпиняли за націоналізм. Одного разу мене на загальній студійній «летючці» сильно «взували» за те, що я вийшов в ефір у жовтій футболці і джинсовій, синій, куртці. Згодом настрої особливо вищого керівництва так різко змінилися, що, по–моєму, дехто без жовто–синього паперу не ходив, вибачте, у туалет. Нам почали закидати, що нам бракує національної самосвідомості. Це було образливо. І 8 грудня 1992 року в ефірі я попрощався iз глядачами. Тоді звільнилося одночасно кілька людей.
Валерій СТЕПАНЮК,
журналіст, нині — приватний підприємець:
— Я впевнений, що нове українське телебачення почалося у Львові. У 1988—1989–му місто просто вирувало. На так званій «Клумбі» — приблизно там, де зараз стоїть пам’ятник Шевченку, якогось дня з’явився камінь iз написом: «Тут стоятиме пам’ятник Шевченкові», а поруч встановили синьо–жовтий прапор. Міліція тихцем серед ночі вивезла і камінь, і прапор, але це підняло людей на спротив, і демонстрації вже не вщухали.
Ми тоді робили інформаційну програму «З Високого Замку» на обласному телебаченні, були єдиними на той час в Україні, хто отримав можливість говорити відверто — тож, попри допотопну техніку, рейтинги передачі були безпрецедентними навіть у порівнянні з проектами нинішнього телебачення.
Очолював Львівський обласний комітет пан Борис Шайдецький. Як на мене, найрозумніший і найфаховіший керівник за всю історію обласного ТБ. Він вдавав, що нічого не відбувається, і тихцем «прикривав» нас від партійних бонз. А ми тим часом продукували сюжети про мітинги, розкопки жертв НКВС, відродження меморіалу Січових стрільців на горі Маківка у Карпатах... Команда з чотирьох–п’яти журналістів щодня вискіпувала найцікавіше з життя області, щоб увечері розкрити перед глядачами ще одну тему, яку раніше замовчували. Ці ж журналісти по черзі ставали ведучими. Повірте, ніхто на Львівщині не лягав спати, не подивившись «З Високого Замку». Сьогодні навіть бій Кличків має лише свою цільову аудиторію. Нас дивилися всі — і друзі, і недруги, і старі, і малі. Ба, більше — до Львова приїздили з Києва, Сімферополя, Запоріжжя, Одеси і ще багатьох міст і сіл, щоб переписати програму, яка вже у записах поширювалася Україною.
Із часом раніше заборонена, потроху інформація зі Львова почала просочуватися і до решти глядачів України. На УТ–1 у ті роки йшов цикл програм «У неділю вранці», які по черзі готували обласні телекомпанії. Ми заявляли тему. Саме вона проходила цензуру, натомість до самого телесюжету чиновники вже не чіплялися. Завдяки цьому в загальнодержавному ефірі вперше прозвучала зі Львова правда про УПА, операцію «Вісла», масову депортацію українців до Сибіру і ще багато такого, про що мовчали партійні ЗМІ або подавали у спотвореному вигляді.
Однією з тем програми «У неділю вранці» стало святкування у 1990 році 500–річчя Запорізької Січі. Подібного я не бачив за все життя журналіста. Під синьо–жовтими знаменами з’їхалася до Капулівки вся Україна. Мій сюжет про цю подію показали у програмі «У неділю вранці». Здається, що саме тоді, на початку осені 1990 року, на українському телебаченні вперше на всю державу прозвучав гімн «Ще не вмерла Україна!»: на завершення сюжету, коли показували підбірку найцікавіших кадрів зi святкування. Після цього з Києва негайно прийшла чергова депеша. Шайдецький мусив удати, що тепер уже остаточно вижене мене з роботи.
До речі, діставалося від нас не лише комуністам. Коли ще до проголошення Незалежності в області прийшов до влади Чорновіл — він розсадив на чільні посади своїх колег і колежанок, більшість яких, як і він сам, не мали поняття про адміністративну роботу. І результати не забарилися: обласна «господарка» почала розвалюватися на очах. Ми і про це не мовчали. У відповідь на мою особливо в’їдливу програму Чорновіл навіть збирався зі мною судитися.
Під час ГКЧП ми, львівські телевізійники, на повному серйозі очікували, що на територію телекомпанії ось–ось введуть військо, щоб затулити нам рота.
Хто не знає Сашка Лірника? Виявляється, є такі. Та з кожним новим днем незнайків стає все менше: то книга з Лірниковими казками до рук потрапить, то диск хтось перепише й дасть послухати, то на телебаченні Лірникову вечірню казочку тато з мамою увімкнуть. Казкар постійно спілкується з читачами, слухачами й глядачами, їздить з волонтерською місією на Донбас, а також за кордон, до українців діаспори. >>
Професійна мандрівниця Ольга Котлицька цього тижня у Києві збирає друзів, щоб нагадати: телепроекту про подорожі, автором і ведучою якого вона є, уже 20. Спочатку був «На перший погляд», потім він трансформувався у «Не перший погляд». >>
Навіть якщо комедії не ваш улюблений кіножанр, варто подивитися на неперевершений талант однієї з найсмішніших сучасних коміків — американської акторки Меліси Маккарті у новій стрічці «Леді бос», що цього тижня виходить у прокат в Україні. >>
Телеведучий Дмитро Комаров на каналі «1+1» показав Камбоджу, Індію, Кубу, Болівію та інші країни такими, як ніхто не здогадувався. Він «вивертає» світ і показує його з вражаючих сторін. У кабінеті Дмитра в офісі «Плюсів», де ми ведемо розмову, ніби зібрані шматочки екзотичних країн, у деталях. >>
Упродовж останніх років вибагливі телеглядачі, які цінують свій час, усе частіше відмовляються від перегляду ефірів так званих великих каналів, де навіть у новиннєвих блоках орієнтуються на «інформацію розваг» — інфотеймент. >>
У Донецьк прибула група з 20 представників російських ЗМІ, перед якими поставлено завдання «фіксації обстрілів мирного населення українськими військовими», а також «консультацій» з організації провокацій, — повідомили в групі «Інформаційний спротив». >>
