На представницькому українсько–російському форумі «Друга хвиля світової кризи. Перспектива українсько–російських відносин» (11.08.2011) академік НАНУ Юрiй Пахомов виступив із твердженням, що Україна не може йти в Європу,їй треба «зайнятися реалізацією на векторі російському». Цю свою нав’язливу ідею академік повторює майже у тих самих виразах, як мантру; він вважає («Час пик» №10, 14.03.2010), що «Росія могла б витягти Україну з ями». (Могла б, але поки вона туди її штовхає). Тоді ж Пахомов заявляв, що Україна (без Галичини) мусить увійти до складу РФ, наводячи висмоктані з пальця відсотки підтримки населення.

Незалежнiсть: яка вона? Постiйно ставлю собі це запитання, як i постiйно уточнюю вiдповiдi на нього. Незалежнiсть, воля, свобода — поняття фiлософськi, первiснi, тобто такi, якi не визначаються через iншi, вони, як аксiоми в геометрiї, приймаються без доведення, бо людина народжується, щоб бути вiльною, незалежною. Незалежнiсть усвiдомлюється i пiзнається через порiвняння її з її антиподом — залежнiстю. Конкретизацiя поняття проста i зрозумiла: проголосивши незалежнiсть своєї держави, український народ звiльнився вiд Сибiру, Мордовiї, Соловкiв, Колими та iнших невiльницьких мiсць. Ми також позбулися примусової служби у чужих армiях та необхiдностi воювати за чужi iнтереси. Ми звiльнилися вiд нацiонального гнiту, вiд знущань i безневинних жертв, вiд рiзного виду репресiй. Проголошенням незалежностi ми вибороли невiд’ємне право самостiйно розпоряджатися своїми нацiональними надбаннями та вирiшувати свої проблеми.

Я — пенсiонер, але люблю читати про спорт, особливо про футбол. Певна рiч, не пропускаю трансляцiї матчiв по телебаченню.