Чотирнадцять років позбавлення волі — такий вирок виніс Апеляційний суд Чернігівської області Валерію Сташку, колишньому капітану міліції, дільничному інспектору Ріпкинського райвідділу внутрішніх справ, який 19 січня минулого року вбив військового пенсіонера, інваліда Олександра Івашова.
П'ятдесятидворічний чоловік був замордований дільничним інспектором до смерті на контрольно-пропускному пункті біля відселеного села Редьківка Ріпкинського району. П'яний кат у погонах намагався вибити у пенсіонера зізнання у злочині, до якого той не був причетний.
На жаль, сьогодні вбивством нікого вже не здивуєш, навіть якщо вбивця сам повинен боротися проти злочинності. Однак велику повагу викликають звичайні люди, які все ж не бояться кидати виклик системі, що покриває «вбивць у погонах», і добиваються справедливості, попри шалене протистояння правоохоронно-бюрократичного апарату. Справа загиблого Олександра Івашова — один з небагатьох таких прикладів.
Ця історія почалася з банальної крадіжки. У жителя Славутича Геннадія Хацкевича на дачі в кооперативі «Озерне» на початку січня 2003 року було вкрадено зварювальний апарат та інші речі. Перевірку за цим фактом було доручено дільничному інспектору Валерію Сташку. За пошуки викраденого і зловмисників інспектор узявся, як-то кажуть, завзято, майже через три тижні після отримання заяви. Для проведення «оперативно-розшукових заходів у неформальному режимі» він домовився з Хацкевичем, що той провезе його на власному автомобілі по довколишніх селах. 19 січня місцевий «аніскін», «прийнявши на груди» для хоробрості, поїхав на операцію. За показаннями свідків, окрім розшуків викраденого, дільничний інспектував місцевих «самогонщиків» і з профілактичною метою «дегустував» їхню продукцію. Зрештою в обід «розшуковці» дісталися до околиці села Мекшунівка, де розташовується дачний кооператив «Озерне». На дорозі біля села Сташко помітив місцевих жителів Валерія Голіна та Михайла Шоху, наказав зупинитися і посадив у машину.
Зараз уже важко сказати, чому Сташко вирішив навідатися на дачу до славутичанина Олександра Олексійовича Івашова. Можливо, фатальну роль відіграло те, що відставник і ліквідатор аварії на ЧАЕС постійно проживав на дачі, до того ж був відомий як майстер на всі руки і мав у себе багато інструментів.
У момент, коли до дачі Івашова приїхав Сташко, господар відпочивав у будинку. Вранці заходив сусід. Чоловіки з нагоди Водохреща трохи випили. Сусід пішов додому, а Івашов ліг спати. Тож дільничний підняв пенсіонера просто з постелі. Огляд господарських приміщень для місцевого «пінкертона» не приніс бажаних результатів, краденого він не побачив, а сам Івашов не хотів зізнаватися у злочині. Тож міліціонер почав бити пенсіонера, виштовхавши його в шию, з власного будинку. Не довго думаючи, дільничний вирішив розібратися одним махом з усім «криміналітетом» Мекшунівки. По дорозі він посадив у машину ще одного жителя села — Олександра Крещука. Затримані в салоні не вміщалися. І тому Сташко змусив Івашова лягти в багажник. Він не зважив на те, що забрав людину з хати лише в одній сорочці та штанях, а на вулиці був не травень. Однак ні міліціонер, ні сам обкрадений водій про це не думали. Навіть коли під час тривалої зупинки в с. Губичі Івашов почав стукати в багажнику, Хацкевич лише додав гучності у магнітолі.
Приблизно о 15-й годині автомобіль прибув на пост міліції охорони зони радіоактивного забруднення у селі Редьківка. Того дня тут чергував знайомий дільничного — старшина міліції Микола Решотко, і міліціонери перетворили службове приміщення КПП на катівню. Першими на тортури Сташко затягнув Івашова та Голіна — почав їх бити.
Покуштувати міліцейських кулаків, гумового кийка довелося всім незаконно затриманим, а найбільше — колишньому офіцеру Олексію Івашову, який вперто «не хотів допомагати слідству» і зізнаватися у злочині, до якого не був причетний. Спочатку дільничний, «забивши» йому руки в наручники, почав вибивати свiдчення гумовим кийком, а коли Решотко відібрав у нього «демократизатор», почав «обробляти» чоловіка дерев'яним держаком від швабри. Врешті-решт Шоху, Голіна і Крещука близько дев'ятої вечора відпустили. Додому треба було йти 25 кілометрів по сiчневому морозу. На КПП залишився лише Івашов. Тортури тривали.
З обвинувального виступу прокурора Анатолія Лавріненка: «Продовжуючи тримати Івашова О. О. у зажатих наручниках та мордувати його, завдавати потерпілому численних ударів ногами, руками та дерев'яним києм по голові, тулубу, шиї та інших частинах тіла, усвідомлюючи при цьому, що завдає Івашову О. О. особливих фізичних страждань, мук та болю, бажаючи позбавити його життя, Сташко В. В. спричинив Івашову О. О. відкриту черепно-мозкову травму, закриту тупу травму шиї та перелом лівого великого ріжка під'язичної кістки, від яких настала механічна асфіксія та смерть потерпілого».
Більше живим Олександра Олексійовича ніхто не бачив. Старшина Решотко допоміг «колезі» замести сліди злочину і сховати труп убитого в погребі покинутого господарства в Редьківці. Звісно, він також, як і Сташко, про свою участь у злочині волів мовчати. Навіть під час суду.
Можливо, весь цей жах так би й залишився похованим у покинутому погребі відселеного села, якби не мужність та наполегливість рідних Олександра Івашова. Вони зробили все, щоб виправдати чесне ім'я загиблого і притягти злочинців до відповідальності. Для цього їм самим довелося стати слідчими...
У розмові з кореспондентом «УМ» прийомна донька Олександра Івашова — Інна Лебедєва — розповіла:
— Батько був порядною і чесною людиною. Кадровий офіцер, він прослужив 20 років на Байконурі, мав справу із секретною ракетною технікою. В 1981 році в Афганістані, куди його направили із секретними документами, був тяжко поранений. Брав участь у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. Після того як вийшов на пенсію, жив здебільшого не в Славутичі, а в Мекшунівці на дачі, яку збудував своїми руками. Моя мама влітку жила постійно з ним на дачі, а взимку приїздила туди регулярно на день-другий. 19 січня вона якраз була в Славутичі. Коли наступного дня вона приїхала на дачу, батька не було. Мама почала розпитувати сусідів. Вони розповіли, що бачили машину червоного кольору і міліціонера. Ми зателефонували в Ріпкинський райвідділ внутрішніх справ, але там ніхто нам не допоміг. І взагалі сказали, що ні про машину, ні про міліціонера, а тим більше про Івашова нічого не знають. Ситуація повторилася наступного дня. У райвідділі ніякої інформації для нас не було. А тим часом люди нам почали говорити, що в районі є міліціонер-садист. Нарешті 22 січня ми знайшли свідків, яких Сташко возив і бив разом з нашим батьком. Але що з ним сталося після того, як їх випустили з КПП, вони не знали. 23 січня ми приїхали на пост міліції в Редьківку, там якраз чергував старшина Решотко, він нам сказав, що нікого не бив, і взагалі Івашова відпустили. У той же день у райвідділі у нас прийняли заяву про зникнення Олександра Олексійовича. А її перевірку доручили... Валерію Сташку! Звісно, він її не проводив, адже сам сховав труп. Щоб замести сліди, він навіть написав заяву від імені іншої людини, яка бачила, що батько йшов уночі від Редьківки. У наступні дні ми самі перетворилися на слідчих, почали збирати інформацію про дільничного інспектора Сташка. Ми дізналися, що деякі міліціонери, в тому числі й він, вивозили і били людей на постах біля Чорнобильської зони, а потім лишали їх у відселених селах, зокрема в Редьківці. Так ми окреслили місце майбутніх пошуків. Я навіть сходила з фотографією до місцевої ворожки. Вона сказала, що батько вбитий і шукати його треба вниз по річці. 27 січня, у понеділок, коли не стало вже більше сил чекати, ми самі поїхали шукати батька. Перевіряли яри, криниці, балки на маршруті Сташка. У Редьківці почали шукати з найближчого до КПП двору. І тут, у покинутому дворі, в погребі ми знайшли скалічений труп батька. Двері погреба були акуратно прикриті і приперті палицею. Сліди на батьковому тілі красномовно свідчили, що його нещадно били. У нас був фотоапарат, ми зробили кілька знімків. Викликали міліцію. Години через дві приїхало аж вісім міліціонерів на чолі з начальником райвідділу. Однак виявилося, що опергрупа не може сфотографувати місце пригоди, нема камери...
Олександра Івашова поховали 29 січня, а для його сім'ї «ходіння по муках» лише починалося. Вбивство, скоєне міліціонером, стало страшною НП для безпосереднього керівництва Сташка. Райвідділ та й, напевне, обласне управління МВС залихоманило. Міліціонер виявився злочинцем, та ще й убивцею. Така ситуація багатьом загрожувала втратою нагрітих крісел. Врешті-решт так і сталося. Улітку, коли причетність Сташка до вбивства стала очевидною, в Ріпках з посад було звільнено більш як десять міліціонерів на чолі з самим начальником райвідділу внутрішніх справ. Тож, за словами Інни Лебедєвої, у хід пішли всі важелі впливу — від фальсифікації документів, психічного та фізичного тиску на свідків до погроз і умовлянь, спроби підкупу. Спочатку пропонували 10 тисяч доларів. Потім — скільки скаже. Інна сказала: «Пам'яттю батька не торгую. Він завжди казав, що найстрашніше — це зрада». Тоді у хід пішли залякування. Міліцейські чини з Ріпкинського району почали натякати на те, що з жінками може трапитися нещасний випадок. Але й це не подіяло.
Тоді взялися за свідків: змушували Крещука взяти на себе вбивство, погрожували фізичною розправою. Але прості сільські чоловіки не піддалися. Лебедєвій довелося захищати себе і свідків. Вона добивалася, щоб їх охороняла міліція від... міліції.
При всій очевидності злочину кримінальна справа була порушена з грубим порушенням строків. І це при тому, що тілесні ушкодження на тілі батька — синці, гематоми, розсічені і видовбані рани на голові, підтверджували те, що він загинув насильницькою смертю. Але чомусь правоохоронці цього не помічали. Знадобився цілий вал публікацій у ЗМІ, звернень, скарг, починаючи від районної прокуратури аж до Генеральної, щоб передати справу на розслідування в прокуратуру області, а дружину вбитого, маму Інни, визнати потерпілою стороною. А рішення ж доходило до того, що просто на її очах слідчий районної прокуратури заднім числом писав відмову в порушенні кримінальної справи начебто за відсутністю складу злочину. А чого вартий висновок судмедексперта Дмитра Желєзняка! До речі, вдова отримала його лише 4 березня. Експерт дописався до того, що причиною смерті Івашова стало «загальне переохолодження організму».
— Щоб добитися ексгумації, повторної експертизи, — каже Інна Лебедєва, — і ретельнішого розслідування цієї справи, нам довелося стільки разів побувати в Києві в Генеральній прокуратурі, в Адміністрації Президента, у представника Верховної Ради з дотримання прав людини, написати стільки листів і звернень, пробити такі бюрократичні рогатки, що аж згадувати моторошно. В обласній прокуратурі чиновники взагалі стояли стіною. Мовляв, немає законних підстав для ексгумації і для повторної експертизи, вони нічого нового в справі не відкриють і таке інше.
Та все ж титанічні зусилля рідних убитого чоловіка змусили «систему» відступити. І ексгумація тіла Івашова, і повторна судово-медична експертиза, проведена фахівцями з Києва, принесли просто приголомшливі результати.
Перелом основи черепа зi зміщенням на 4,5 сантиметра, переломи шийного хребця і під'язичної кістки, численні крововиливи внутрішніх органів — усі ці ушкодження, як визначили київські експерти, і в сукупності, і окремо були смертельними. З цього дослідження стало зрозуміло, що експерт Желєзняк не проводив ретельного дослідження ні внутрішніх органів, ні шийного відділу хребта Івашова. Тобто все, що він писав у своєму висновку, не відповідало дійсності. На допитах Желєзняк заявляв, що просто не помітив цих ушкоджень. І при цьому він примудрився дуже точно описати ділянку основи черепа, шийний відділ і навіть визначити точну товщину і довжину цих кісток. Однак прокуратура міста відмовила в порушенні проти нього кримінальної справи за відсутністю складу злочину.
Можна було б ще довго розповідати про ті кола пекла, які довелося подолати рідним і близьким закатованої людини, про ті «особливості національного правосуддя», з якими їм довелося боротися, щоб врешті-решт слідство було проведено об'єктивно і вбивця сів на лаву підсудних.
В ім'я справедливості
За вироком у цій справі, винесеним у грудні минулого року Апеляційним судом Чернігівської області, Валерій Сташко визнаний винним у вбивстві і позбавлений волі на 14 років, а Микола Решотко — винним у зловживанні службовим становищем і засуджений до 5 років позбавлення волі з випробувальним терміном 3 роки. За весь цей час жоден з підсудних не те що не розкаявся, навіть не попросив вибачення у рідних убитого. Сташко взагалі вважав, що позбавив життя бомжа і що йому все зійде з рук. До речі, за рік до описуваних подій Сташку вже довелося сидіти у залі засідань обласного суду. Однак тоді він перебував з іншого боку клітки. Розглядалася справа про напад на нього та його дружину озброєного злочинця. Дільничний з дружиною були тяжко поранені. Можливо, у цьому криється така жорстокість міліціонера.
Нещодавно Верховний Суд залишив вирок без змін. Зараз порушено кримінальну справу за фактом тиску на свідків та кримінальну справу за фактом зловживання службовим становищем судмедексперта.
— Усе, що ми зробили, було зроблено заради чесного імені мого батька, — сказала Інна Лебедєва. — Я прагну не помсти, а справедливості.
Бурхливі політичні пристрасті розгорілися у районному центрі Карлівка, що на Полтавщині, перед обранням голови районної ради. Коаліція у складі депутатів від «Батьківщини», «Блоку Петра Порошенка» та «Свободи» висунула тоді кандидатуру Петра Світлика. >>
Бійця АТО, який приїхав додому на реабілітацію після поранення в зоні бойових дій, уже з новими численними травмами голови госпіталізували до реанімації. За його життя борються лікарі у Вінницькому військово-медичному центрі. >>
Батькам школярів добре відома ситуація, коли син чи дочка приходять зі школи і скаржаться на однокласників — той б’ється, той обзивається, а той і взагалі проходу не дає. >>
Про тривалу відсутність мешканки Вінницького району заява в поліцію надійшла від брата зниклої лише 10 жовтня, оскільки той сам намагався знайти сестру й до останнього не вірив, що її немає серед живих. >>
Відомо, що 55-річний підприємець із Туреччини займався вантажними перевезеннями різних товарів та у справах часто відвідував Миколаїв. Саме в цьому південному місті йому влаштували справжню пастку, знаючи про його підвищену пристрасть до молоденьких дівчат. >>
Дачники стверджують, що бачили їх за цим заняттям і навіть знають в обличчя. Правоохоронці ж у листах повідомляють, що ведуть слідчо-розшукові дії. Ця історія майже анекдотична. І з неї можна було б посміятися, якби все не було так сумно. >>
