(Укрінформ.)
Правдивого політика можна порівняти з новозеландським папугою какапо — кілька цих надзвичайно рідкісних птахів у природі нібито ще існує, але їх майже ніхто ніколи не бачить. Олександра Волкова, на відміну від непомітного на тлі тропічної рослинності нелітаючого папуги, не побачити складно, хоча колишній «директор-розпорядник» Верховної Ради, за його словами, завжди каже тільки правду. Цей масивний у прямому сенсі слова нардеп завжди на виду і завжди в центрі уваги журналістів, які за те й люблять Олександра Михайловича, що від нього можна почути ТАКЕ, чого при тверезому розумі не скаже жоден інший політичний діяч. І йдеться не лише про слова, які на письмі прийнято позначати трикрапками, хоча без «міцного слівця» не обходиться фактично жодне його інтерв'ю. Звісно, до Волкова можна ставитися по-різному, але особисто поспілкувавшись із парламентським «важковаговиком», який не звик лицемірити й відмовлятися від старих друзів, його мимоволі починають поважати навіть найзатятіші опоненти.
Колись Олександра Волкова називали людиною, яка зробила Леоніда Кучму Президентом. А ще — єдиним, хто може на цього Президента вплинути. Ті часи давно минули, і тепер Олександр Михайлович скаржиться, що до глави держави його не допускає нинішнє гарантове оточення. Але при всій своїй нелюбові до тих, хто сьогодні поруч із Леонідом Даниловичем (тільки так — на ім'я та по-батькові — Волков називає Президента і навіть в інтерв'ю править випадково пропущене під час розмови «Кучма» на «Леонід Данилович), Самого не критикує. І навіть посилаючи на три літери абстрактних «їх» із «влади» або президентської адміністрації, каже, що підтримуватиме Л.Д. до кінця.
Щоправда, віднедавна Олександр Михайлович перебуває у незвично благодушному для себе настрої: у коментарях став обережнішим, нібито боїться когось образити. Недоброзичливці стверджують, що це все перед виборами — мовляв, позбавлений колишнього впливу політик просто очікує, до чийого табору прибитися, тому й не хоче ні з ким сваритися. І справді: якщо в розмовах із журналістами Волков може активно критикувати Віктора Януковича і його іміджмейкерів, стараннями яких уже навіть останній мешканець далекого хутора знає, що Прем'єр України двічі судимий, то в офіційних коментарях воліє цю тему оминати. У розмові з кореспондентом «УМ» Олександр Михайлович теж в оцінках був не надто різким і навіть правду-матку «різав» досить обережно. Але при цьому склалось враження, що причиною його умиротвореного настрою, швидше за все, є зовсім не вибори. Адже навіть найсерйозніші політичні гравці — теж люди, і у звичайному житті їм хочеться звичайного людського щастя. А 56-річний Волков незабаром утретє стане батьком...
— Олександре Михайловичу, після провалу політичної реформи півтора місяця тому ви назвали народних депутатів, ініціаторів проведення політичної реформи, політичними «імпотентами» і запропонували забути про внесення змін до Конституції, «якщо нічого не вийшло». Мовляв, у реформи немає шансів, бо скоро вибори, і жоден із потенційних кандидатів у президенти не захоче обмежувати свої майбутні повноваження. Тепер, коли виявилося, що ніщо не забуте, і «реформаторський» процес реанімовано, яка, на вашу думку, ймовірність доведення його до логічного завершення?
— Провал законопроекту 4105 був абсолютно логічним. Я вже не раз наголошував на тому, що він не мав шансів: по-перше, тому, що влада не знайшла спільної мови з мажоритарниками. Та ще й перед розглядом змін до Конституції проголосували за новий закон про вибори за пропорційною системою, яким мажоритарників конкретно викинули з політичних процесів. А їх усе-таки 225, і ніхто їм не дав якихось гарантій на їхнє політичне майбутнє... Звісно, багато обраних в одномандатних округах депутатів, зрештою, не підтримали зміни до Основного закону.
А по-друге, і це дуже важливо, для проведення політичної реформи влада вибрала собі не того партнера. Я ще рік-півтора тому казав, що без Ющенка нічого не вийде. Тоді це всі засоби масової інформації публікували! Але мене не послухалися. «Хтось» підказав Леонідові Даниловичу, що краще піти на співпрацю з «лівими», і ви самі бачите, що з того вийшло.
— Але дехто пропонує знову повернутися до проекту 4105, за який тепер, мабуть, проголосує ще менше депутатів, ніж раніше.
— Так, є сьогодні такі розмови — реанімувати, переголосувати... Та я думаю, що 4105 реанімації вже не піддається. А якщо брати законопроект 4180, який нібито має найбільше шансів бути розглянутим, то треба діяти так, як і попереднього разу: створювати комісію, працювати... Хоча мені здається, що доля цього проекту буде такою самою, як і у випадку його попередника. Тому насамперед треба перегрупувати своє політичне бачення. І головне — змістити політичний центр з Адміністрації Президента до Верховної Ради, тільки тоді можна буде сподіватися на якийсь позитивний результат. Адже треба, щоб в обговоренні законопроекту брали участь не позапарламентські сили, які диктують волю народним депутатам, а парламентарії. Бо на кнопки, до речі, тиснутимуть саме вони.
Якщо ця умова буде виконана, проект №4180 може пройти. Тільки треба повикидати з нього всі дурниці, яких там чимало. Наприклад, особливий статус прокуратури, норму про імперативний мандат тощо. А для Президента — і для нинішнього, і для майбутнього, хто б ним не став — найголовніше, щоб за ним залишилися права розпуску парламенту, призначення і звільнення Генпрокурора та голови Служби безпеки. Все ж таки Президент є гарантом Конституції, тому, як на мене, він просто повинен мати такі повноваження. А формування уряду й призначення Прем’єр-міністра, звісно, треба доручити Верховній Раді, щоб вона разом з Кабінетом Міністрів брала на себе відповідальність за економічну і соціальну ситуацію в державі.
— Схоже, бажання «махнути рукою» на реформу у вас уже зникло. А як же твердження про те, що вже пізно і потенційні «президенти» переділяти свої ймовірні повноваження тепер не дозволять?
— Я абсолютно переконаний, що реформувати політичну ситуацію в Україні вкрай необхідно — не важливо, чи до, чи вже після виборів. Звісно, комусь із претендентів на президентство цього може дуже не хотітися, але громадськість, і особливо народні депутати, повинні наполягати на реформі системи влади. Бо ми вже дійшли до межі, і ту владу, яку має сьогодні в руках Президент, в жодному разі не можна передавати наступному главі держави.
— От ви все про Президента та про Президента... А проте складається таке враження, що основні владні важелі насправді контролює не він, а його Адміністрація. І це при тому, що в Конституції про неї взагалі не згадується.
— Точно. Президентська Адміністрація — це не конституційний, а дорадчий орган, який повинен просто готувати гарантові документи, потрібні для роботи, не більше того. Але ви ж розумієте, що сьогодні саме Президент є найсильнішим гравцем на політичній арені України, він наділений найбільшими владними повноваженнями і задає тон усім процесам, які відбуваються в нашому політикумі. Це я до того, що тільки Президент визначає, чим є його Адміністрація на даний момент. І АП є такою, якою вона є, тому що гарант так хоче.
— А як же розмови про те, що Кучма потрапив під вплив свого адміністратора, що його залишають осторонь від багатьох процесів, належно не інформують тощо? Принаймні при попередній Адміністрації ситуація була дещо іншою.
— Ні... Леонід Данилович — дуже сильна людина. А чому так склалося, що він потрапив під вплив... (замислюється). Я не можу сказати. Бо останнім часом зовсім не зустрічаюся з Президентом — мене до нього не допускають ті самі чиновники, про яких ви кажете. Я кажу правду, як воно є (з гіркотою в голосі).Так склалося...
— Олександре Михайловичу, ви свого часу були людиною, найкраще обізнаною з політичною «кухнею» Верховної Ради. І дивлячись на те, що ви й досі перебуваєте поза фракціями й групами, тоді як у парламентських лавах активно відбуваються міграційні й об’єднавчі процеси, дехто припускає: якщо Волков спостерігає за перегрупуванням збоку, значить, основні перестановки ще попереду...
— І даремно. Бо я якраз вважаю, що перегрупування сил вже давно відбулося й завершилося. Я ще два роки тому казав, що основні гравці, тобто потенційні кандидати у президенти, перебувають у Верховній Раді. Це і Віктор Ющенко, і Олександр Мороз, і Петро Симоненко, і, фактично, навіть Віктор Янукович. Бо Прем’єр-міністр хоча й не є членом парламенту, але представлений у ньому великою й потужною фракцією. А перегрупування, власне, полягало в чому? От, наприклад, є фракція СДПУ(о). У них був свій лідер, який начебто теж збирався на президентські вибори. Але коли він від цього відмовився, його фракція опинилася в ситуації, коли їй довелося шукати своє місце в парламенті. Тобто насправді проблема, до кого приткнутися, стояла тільки перед СДПУ(о), і, зрештою, вони, як ми бачимо, поставили на підтримку Прем’єр-міністра. Виходу не було... Ось і все, більше ніяких перерозподілів нема, бо глобальних змін у Верховній Раді насправді не відбувається.
— А як же роз’єднання-об’єднання різних «трудовиків» та «промисловців і підприємців», створення фракції «Центр»?
— Я казав і кажу, що не треба було ображати мажоритарників. Що їм тепер робити після того, як ухвалили «пропорційний» закон про вибори? От вони й висловили таким чином свій протест — створивши власну групу.
— Значить, із припущенням багатьох експертів щодо того, що ближче до осені депутати почнуть потроху перебігати до табору Віктора Ющенка, ви теж не згодні?
— Я не думаю, що почнуть перебігати. Давайте дивитися правді в очі: на сьогодні стовідсоткової гарантії того, що переможе Ющенко, так само як і Янукович, немає. Це 50/50. По-перше, ще не сказала свого слова Юля. А якщо вона піде на вибори, то, я абсолютно переконаний, не виграє, але електорат Віктора Андрійовича «понадкусує». До того ж Олександр Мороз уже вирішив балотуватися самостійно. І це правильно, бо якщо лідер соціалістів не піде на ці вибори, Соцпартія може програти парламентські вибори 2006-го року. Саме це і є метою участі Мороза в президентській кампанії...
— А вам не здається, що якщо такий рейтинговий у минулому кандидат цього разу набере значно менше голосів, це піде і йому, і партії радше на шкоду, ніж на користь?
— Розумієте, Мороз, скільки б він не набрав, залишається Морозом. Він безальтернативний лідер СПУ, і якщо сьогодні він зійде з політичної арени, то у 2006-му про Соцпартію можна буде забути. Тому в нього іншого виходу немає — доводиться постійно бути на виду. Можна провести аналогії з «Нашою Україною»: у них лідером є Віктор Ющенко, і, нікуди правди діти, на виборах до Верховної Ради люди голосували переважно не за політичну силу, а за Ющенка. Щось таке виходить і в соціалістів — від лідера залежить дуже й дуже багато.
— Олександре Михайловичу, ви на президентських виборах, можна сказати, з’їли не одного, а цілу зграю собак. Тому попри те, що стовідсотково гарантувати якийсь результат, як ви кажете, наразі неможливо, можете дати бодай маленький прогнозик для читачів «УМ»?
— Прогнозик у мене такий: якщо не буде ніякого глобального перерозподілу кандидатів — а Леонід Кучма ще не сказав свого останнього слова...
— Це ви про те, що він можетаки піти на третій термін?
— Ну давайте все-таки так: свого останнього слова. Можливо, про третій термін, а можливо, і про іншого кандидата... Це вже його справа. Так от, якщо у складі основних претендентів нічого не зміниться, то я скажу так: на сьогодні — я маю на увазі саме на цю хвилину — економічна ситуація в Україні складається не на користь уряду. Чого варта сама тільки бензинова криза, яка обов’язково потягне за собою підвищення цін на всі, абсолютно на всі, продукти. І я особисто не бачу в уряді резерву, який міг би цю кризу погасити — тепер уже йдеться про те, щоб її хоча б стримати. Але тоді треба шукати додаткові кошти, аби компенсувати людям витрати, яких вони під час цієї кризи зазнають. А кошти, як відомо, нізвідки не беруться. Тому я й кажу, що для Віктора Януковича зараз далеко не найкращі часи. Тим паче що... Розумієте, збоку ж воно видніше. А я дуже добре — ДУЖЕ добре — знаю Леоніда Даниловича, все-таки 12 років пліч-о-пліч ішли. І я вас запевняю, що ніколи не бачив такого збудження, не чув від нього у присутності преси таких слів, які Президент недавно висловив на адресу Прем’єр-міністра. Тому й кажу, що останнього слова Леонід Данилович ще не сказав. Але якщо після того, як він його скаже, розклади все-таки залишаться нинішніми, у другому турі виборів змагатимуться два Віктори: Ющенко і Янукович. І там уже, як-то кажуть, «на чий ... муха сяде»
— Особливого ентузіазму щодо перспектив Віктора Януковича у ваших словах не відчувається. Цікаво, ви вже визначилися з тим, кого підтримуватимете на виборах?
— Знаєте, як не прикро, та партія, в якій я сьогодні перебуваю («Демократичний союз» — Авт.), і наш фонд, який блискуче провів вибори Президента у 1999 році, сьогодні не потрібні ні одному, ні іншому кандидатові. Я неодноразово зустрічався з Віктором (Януковичем), і він мені постійно каже, що «ще не час», «потім», «ми повернемося до цього питання пізніше»... І з Віктором Андрійовичем я теж зустрічався, теж на цю тему розмовляли. Я йому нічого не пропонував — просто вели бесіду на тему політичної ситуації в Україні: як я її бачу, як він її бачить, не більше. Тож не буду казати про себе, а в нашої команди на сьогодні пропозицій нема. Тому ми поки що не визначилися й вирішили трохи зачекати, відпочити. А взагалі, до нас чомусь звертаються тільки тоді, коли вже погано. Почекаємо, кому з них буде гірше (усміхається).
— А якщо Кучма все-таки вирішить балотуватися особисто, ви його підтримаєте?
— Однозначно.
— Тобто помилкою з його боку висунення на третє президентство ви не вважаєте?
— Вважаю. Але справа не в тому, що це буде третій термін, а в тому, щоб виграти. А виграти в нього... будемо казати так: шансів дуже мало, але сьогодні, після нищівної критики Кабінету Міністрів і Прем’єра особисто, в Леоніда Кучми і у Віктора Януковича ці шанси абсолютно однакові.
— А як же негативне ставлення до ймовірного балотування Кучми з боку міжнародної спільноти?
— Узагалі, ми не повинні щоразу на когось кивати — ми українці, ми виросли на своїй землі, і самі повинні керувати своїм життям. Бо як зробити добре, нам ніхто не підкаже. Зате як потрапити до когось у залежність — чи економічну, чи політичну — «підкажуть» радо.
— Олександре Михайловичу, зараз у сесійній залі саме виступають «силовики» з інформацією по «мукачівських подіях» (інтерв'ю відбувалося минулого вівторка. — Авт.). А ви з цього приводу яку позицію займаєте?
— Я минулого разу голосував за відставку Івана Різака (голови Закарпатської облдержадміністрації. — Авт.) і начальника Управління внутрішніх справ Закарпаття — після того, що робилося в Мукачеві, вони просто зобов’язані піти. Але не керівник МВС. Бо Микола Білоконь — це нормальна, поважна людина, я його підтримував і підтримую, як і голову СБУ Ігоря Смєшка. Я категорично проти їхньої відставки.
— А Віктор Медведчук? Коли півтора місяця тому в залі голосувалася постанова з рекомендацією Президентові його звільнити, ви саме давали інтерв’ю інтернет-виданню «Главред» і участі в голосуванні взяти не встигли. Якщо такий проект розглядатимуть знову, ви його підтримаєте?
— А зараз, між іншим, ситуація може повторитися — ми тут з вами стоїмо, а там Мукачів обговорюють (усміхається). Але (серйозно) я казав і можу вам повторити: за відставку Медведчука я голосуватиму. Бо і для нього, і для Президента сьогодні найкращий вихід — якщо Віктор Володимирович знайде собі іншу роботу.
— А вам не здається, що той «бєспрєдел», який відбувався в Мукачеві, є свідченням такої собі агонії лідера есдеків, прагнення хоч якось втримати владу? Адже хто б не став Президентом, Віктор Медведчук на своєму нинішньому місці точно не залишиться.
— Знаєте, я б не хотів про це говорити.
— Про перспективи Медведчука?
— Та ні, чому про перспективи... Я вважаю Віктора Володимировича дуже розумною людиною, фахівцем своєї справи. Але при цьому я абсолютно переконаний, що він чогось не дорахувався, так би мовити, «перегнув палицю» своїх можливостей. Та будемо сподіватися на краще — час іще є, може, Медведчук ще й схаменеться...
Львів, який неофіційно називають культурною столицею України, уже не один рік виборює право називатися і Різдвяною столицею. До всіх різдвяних сюрпризів цього року долучиться іще один — пасажирів львівських трамваїв та тролейбусів протягом свят будуть тішити популярні різдвяні мелодії у виконанні улюбленців не лише львів’ян, а й усіх українців — «Піккардійської терції» та Павла Табакова. >>
Перший сесійний тиждень Верховної Ради після літніх канікул почався напрочуд мирно: без бійок, без блокувань, без фізичних ексцесів і морального тиску у форматі «опозиція vs влада». Депутатів примирила Європа. Точніше, євроінтеграційний напрям, що ним крокує Україна. >>
Представляти Віру Іванівну, певно, зайве. Її ім'я й по батькові (саме так — без прізвища) говорить саме за себе ще з тих часів, коли вона була першою помічницею Віктора Ющенка на початку століття. Навіть листи до неї, як розповідає сама Ульянченко, підписують просто: «Вірі Іванівні». І доходять.
Про те, якою впливовою вона є, як поважає її думку сам В.Ю. і як запросто вона спілкується з найбагатшими людьми України, ходять легенди. Коли глава держави призначив Віру Ульянченко керівником Київської обласної держадміністрації, багато хто сприйняв це скептично: одні висловлювали сумніви в умінні Віри Іванівни «перекваліфікуватися» з «няньки Ющенка» в «губернатори», інші іронізували, називаючи це призначення «почесним засланням» подалі від Банкової. Відтоді минув понад рік, і голоси скептиків стихли. А легенди про впливовість Віри Іванівни анітрохи не потьмяніли.
І ще ремарка: напередодні виборів брати інтерв'ю у партійного керівника області завжди складно — воно в будь-якому разі виглядатиме «піарним». Але, зрештою, коли ж владі й звітувати про свої успіхи, як не перед виборами? Як каже правдоруб Віра Іванівна, «виборець сам повинен у всьому розібратися». До речі, найулюбленіше її слово — «безперечно». >>
«В «України молодої» диктофони добре пишуть?» — запитав Кириленко, щойно кореспондент «УМ» переступив поріг його кабінету в партійному офісі «Нашої України». «А що, — питаю, — ви зірвали голос?». Кириленко підморгує: «Почався виборчий тур».
Наша розмова відбулася наступного дня після того, як десант «НУНС» повернувся з першого етапу виборчого туру, який проліг через Сумщину, Полтавщину та Кіровоградщину. А днем по тому «нашоукраїнці-самбісти» мали вирушити на Дніпропетровщину. Власне, наша розмова з Кириленком і почалася з того, як він оцінює старт виборчих турне. >>
Якщо «Наша Україна» до останніх передз'їздівських днів тримала інтригу з виборчим списком, то Блок Тимошенко «вистрелив» іншим. «Списочники» БЮТ лишились у своєму попередньому складі, зате присутність з-поміж 103 депутатів V скликання (яких Юлія Володимирівна за відданість і стійкість залишила при кандидатській надії) особливого гостя — президента Європейської народної партії Вілфреда Мартенса — привернула загальну увагу. Мартенс приїхав не просто так — він запросив «Батьківщину» приєднатися до клубу ЄНП. Ця подія відразу потягнула за собою обговорення ідеологічного керунку, в якому рухатиметься БЮТ, відсунувши на другий план ініціативи, з якими виступала на з'їзді Тимошенко, не кажучи вже про інший актуальний аспект — стосунки БЮТ з колегами від «Нашої України — Народної самооборони». Втім на все свій час. Час підписувати спільні угоди і час їх виконувати. Або не виконувати. Наразі помаранчеві демократи обіцяють триматися разом, а що з того вийде — побачимо після 30 вересня. Поки що про внутрішні процеси всередині Блоку Тимошенко з «УМ» говорить депутат IV—V скликань, 14-й номер у виборчому списку БЮТ Андрій Шкіль. >>
Учора глава держави спілкувався з журналістами, в тому числi вже традиційно — у прямому ефірі двох національних телеканалів. Президент вкотре відійшов від офіціозу, а заодно і похмурих владних кабінетів — зустріч з представниками ЗМІ знову проходила на «зеленій галявині» секретаріату. >>
