Це страшне слово — «політкоректність»

Усім відоме слово «політкоректність» в Україні поки що сприймається неоднозначно — хоч дітей ним лякай. «Уявляєте, — кажуть знавці, — на Заході негра вже не можна називати негром, чурку — чуркою, чучмека — чучмеком! Не дай Боже, і в нас таке запровадять...»

У чому ж полягає політкоректність? Що в ній такого страшного?

«Дикуни» з Галичини

1899 року в часописі Canadian Magazine такий собі Basil C. d’Easum опублікував оповідання «Галицьке весілля». Сюжет простий: українські іммігранти з Галичини просять англіканського священика їх повінчати. Під час весілля напиваються, виклянчують у пастора 50 центів і крадуть у нього люльку. Галичани в цій новелі показані брудними дикими алкоголіками. Автор навмисно вигадав українцеві екзотичне «галицьке» ім’я: Nikolai Szcheswa Pschitzchisoffsni (англійською — невимовна тарабарщина). Видно, що галичан він не знав анітрохи... але старанно поливав брудом.

Вам приємно було б прочитати таке оповідання? Та ще й у пресі? Мені — ні.

Ось тому й виникла політкоректність.

Автор «Галицького весілля» не думав, що робить щось погане. Галичани справді видавалися йому... екзотичними. Незвичний одяг, незрозуміла мова, чужий менталітет. Більшість новоприбулих до Канади були людьми неосвіченими. Якщо й говорили англійською, то ледь–ледь, та ще й зі страшним акцентом. Письменникові здавалося, що вони становлять для його країни загрозу. У Канаді тих часів поширювався міф, ніби українські іммігранти переповнюють в’язниці та психіатричні лікарні (у цьому, може, й була частка правди: люди опинилися у незвичному середовищі, у чужомовній країні та ще й майже без грошей — звісно, в декого міг «поїхати дах»; а хтось від стресу міг перехилити зайву чарку та влаштувати бійку).

Саме ж оповідання — не дуже завуальована критика імміграційної політики правлячої тоді Ліберальної партії Канади. Ліберали вважали, що східні європейці — українці, угорці, поляки тощо — теж люди, і від них країні буде користь. Їхні ж опоненти (зокрема й автор) ставилися до всіх цих іммігрантів як до дикунів, бандитів і взагалі «нижчої раси».

Тож письменник був переконаний, що діє в інтересах суспільства. Тим більше, мабуть, думав він, галичани про це ніколи й не дізнаються: вони ж не знають англійської, та й узагалі читати не вміють.

Тоді ніякої політкоректності не було — суцільна свобода слова!

Коли Марія — не Машка

Як ви відреагуєте, якщо на вулиці вас вилає незнайома людина? Відповісте? Полізете битися? Проігноруєте? А якщо ця людина обкладе вас лайкою в газеті, яка виходить багатотисячним накладом? Тут усе складніше. Особливо якщо образили не лише особисто вас, а й усю вашу сім’ю.

У деяких країнах за таке можна подати на газету до суду. Це — певне обмеження свободи слова і в якомусь сенсі — теж «політкоректність».

Але найгірше, коли принижують увесь твій народ. Тим паче, якщо він становить меншину в тій країні, де ти живеш. Щоб зрозуміти, наскільки це неприємно, треба самому хоч трохи побути в такій меншині. Коли хтось зазіхає на твоє походження — це значно гірше, ніж коли ображають тебе особисто. Вилаяти «на загал» народ, до якого належить людина — це все одно що зазіхнути на її матір, батька, дідусів, бабусь і, головне, дітей. Тобто на те, що для більшості людей є найдорожчим у світі.

Яку це може викликати реакцію? Тривалу образу, ненависть, стрес, бажання «дати здачі»...

У нормальній ситуації дер­жава має дбати про те, щоб суспільство жило по–людськи. А коли преса поливає брудом частину населення, а та або депресує, або мріє помститися — це вже не нормальна ситуація.

Тому суспільство й винайшло так звану «політкоректність». Усе дуже просто: не казати про інших те, що їх ображає. Принаймні не робити цього прилюдно.

Можна критикувати окремого депутата, посадовця, політичну партію. Але ображати цілий народ чи соціальну групу — це вже за межею.

У мене є знайома Марія, яка ображається, коли її називають «Машка». Тож її друзі ніколи її так не називають. Так і з народами. Наприклад, виявилося, що назва «ескімос» є образливою для представників цього народу. Самі себе вони називають інуїтами. Тож ЗМІ та науковці почали вживати слово «інуїти», а поняття «ескімоси» залишилося хіба що в історичних текстах.

Щось подібне сталося зі словом «негр». На початку воно було цілком нормальним (negro іспанською «чорний»). Але з часом у багатьох країнах набуло негативного змісту. Якщо звичайне колись слово перетворилося на лайку, то навіщо й надалі його вживати? Зрештою, слова «хохол» чи «кацап» теж не були колись лайливими.

Матюки колись теж були «цензурними»...

Хтось заперечить, що такий підхід штучно змінює мову. Але мова ж усе одно змінюється. Скажімо, деякі із сучасних матюків колись вживалися під час релігійних обрядів. А «нецензурні» назви статевих органів були такими ж нормативними, як латинське слово «вагіна». Це, одначе, не причина, щоб і тепер уживати їх при дітях чи у пресі.

Є своя логіка і в «гендерних» нормах. Комусь здається смішним, що в англомовних країнах слово Fireman замінили на Firefighter — адже, мовляв, пожежником (чи радше пожежницею) може бути й жінка. Або ж коли в англомовних підручниках постійно пишуть he/she (наприклад, manager is responsible for his/her team — «менеджер відповідальний(а) за його/її команду»). Але, з іншого боку, хіба не смішно, коли «генеральний директор вийшла з кімнати» або «молода лейтенант міліції взяла слово»?

Багато хто вважає, що політкоректність — це винятково прояв гуманності. Але така думка хибна. Політкоректність — це свого роду інструмент.

Усе дуже просто: якщо людині постійно повторювати, що вона свиня — вона зрештою зарохкає. Якби у канадських чи американських газетах постійно писали, що всі українці — алкоголіки, бандити або дурні, як би себе почували наші іммігранти? Чи легко їм було б інтегруватися в суспільство? Чи відчували б вони хоч якусь лояльність до такої держави? І що думали б про канадців чи американців?

Коли дитина з чорної сім’ї постійно чує, що вона «нігер», і що єдиний її шлях — брудна робота за копійки, то не слід дивуватися, якщо вона піде в бандити — кому ж хочеться жити у злиднях. (Зазначимо в дужках, що чутки, ніби «на Заході негрів усюди беруть, а білих дискримінують» — повна нісенітниця. Насправді чорних дискримінують дуже часто. Багато порядних, розумних людей із доброю освітою залишаються без роботи лише через своє «небіле» походження. Є державні норми, за якими великі компанії мають взяти на кваліфіковану роботу хоч кілька не–білих. Виникли вони тому, що більшість фірм автоматично відкидала темношкірих кандидатів, незалежно від їхньої освіти чи особистих якостей. Проте чимало організацій і досі знаходять шлях обійти ці норми).

Якщо «некорінній» людині постійно повторювати, що вона «чужинець», «зрадник», «ворог», «злодій», «жебрак» — нічого доброго з цього не вийде.

Ось для чого потрібна політкоректність.

* * *

Життя виходить за рамки стереотипів. Скажімо, чимало канадських аборигенів (індіанців) живуть бідно. Серед них не бракує бомжів і дрібних злодіїв. Але є багато індіанців з чудовою освітою, які працюють на кваліфікованих посадах за добрі гроші. Їх суспільство не помічає: народові важливіші стереотипи. Якщо писати в газетах, що індіанці «погані» — це вдарить по тисячах людей індіанського походження: інженерів, юристів, менеджерів, учених, лікарів. Чи буде від того хоч якась користь для суспільства? Швидше, навпаки.

Тому політкоректність — це не лицемірство і не гіпертрофована гуманність, а елементарна норма виживання суспільства, гарант продуктивної співпраці.

Євген ЛАКІНСЬКИЙ