Бліц–підсумок замість планів на майбутнє

Зустріч з Юрієм Савчуком, головою Державної служби контролю за переміщенням культурних цінностей через державний кордон, я запланувала ще у Львові на церемонії передачі Національному музею імені Шептицького ікони «Покрова Богородиці», яку викрали 27 років тому. Мала надію не лише уточнити неафішовані подробиці сенсаційного повернення ікони вартістю у понад третину мільйона доларів — її, нагадаю, Україні передав російський колекціонер Ігор Возяков — а й розпитати про наступні реліквії, що можуть бути повернені найближчим часом... Переступивши поріг служби, я зрозуміла, що тональність розмови доведеться змінювати. Державна служба контролю за переміщенням культурних цінностей через державний кордон потрапила до переліку урядових органів, які, згідно з Указом Президента України від 9 грудня 2010 р. №1085 («Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади»), мають бути ліквідовані. Відповідна постанова Кабміну датована 28 березня, ліквідаційний процес, згідно з законодавством, має завершитися впродовж шести місяців. «Ми повинні передати справи, архів, звільнити людей, передати майно на баланс», — ділиться такими мало оптимістичними планами на найближче майбутнє Юрій Костянтинович. І додає, що функції Державної служби контролю за переміщенням культурних цінностей через державний кордон тепер будуть покладені на Мінкульт. Отож наша з ним розмова стала незапланованим фрагментарним підсумком роботи цієї інституції, зусиллями якої за 20 років незалежності до України було повернено понад півмільйона архівних документів, книжок, творів мистецтва, меморіальних пам’яток, предметів археології...

«Музейні, архівні колекції не мають строку давності»

— Юрію Костянтиновичу, на церемонії передачі ікони в Музеї історії ви випромінювали оптимізм і навіть говорили, що незабаром до Львівського музею мають повернути ще одну викрадену ікону. А тим часом, як виявляється, процес ліквідації служби був у самому розпалі...

— Ваші слова — найкращий комплімент і мені, і тому колективу, який я очолюю. Всі наші працівники — професіонали і справжні державні службовці. Ми працюємо і маємо цілу низку здобутків навіть у цей період ліквідації. Русло повернення культурних цінностей поділяється на дуже багато рукавів, кожен з яких — повернення, реституція, або ж коли Україна отримує той чи інший предмет у подарунок — це особливий процес. Тут по кожному пункту можна навести чимало прикладів, інтригуючих і захоплюючих історій, які інколи тривали роками... Що стосується повернення викрадених цінностей, то крадіжки з музеїв — це, як ви знаєте, явище світового масштабу, від якого не застраховані навіть найвідоміші музеї. Щодо України, то загальна тенденція невтішна, кількість викрадених речей зростає. Я це можу проілюструвати на прикладі видань нашої служби. Минулого року ми видали «Каталог культурних цінностей, викрадених iз державних музеїв, заповідників, установ та приватних колекцій», який охоплює останнє десятиліття. А перед тим Національна комісія, спадкоємницею якої є наша служба, презентувала аналогічний каталог за попередні п’ятнадцять років. І навіть візуально наш каталог є значно грубішим. Та подія, учасником якої ви були, бере початок у 1984 році, коли з Львівського художнього музею було викрадено 22 ікони. Дев’ять із них внаслідок пошуково–оперативної роботи було повернено, інші тринадцять довгий час перебували у розшуку. У 2004 році ще одна з них повернулася до музею. Її виявили на виставці у Німеччині, більше того, ця ікона, «В’їзд Христа в Єрусалим», була зображена на афіші цієї виставки. Символічно, що до цього вона була вміщена на титульній сторінці «Каталогу», де описані культурні цінності, викрадені з музеїв України. Було доведено, що цей твір належить Львівському музею, і німецький уряд повернув його Україні. Ікону «Покрова Богородиці» виявив російський колекціонер Ігор Возяков і ось зовсім нещодавно передав Україні. Такі випадки, звісно, трапляються дуже рідко. Але, мабуть, тут варто наголошувати не стільки на вартості твору, як на самому факті його повернення.

— Наскільки я знаю, зараз ідуть переговори про передачу Україні ще однієї ікони з тих, що були викрадені у Львові?

— Так, ми встановили місцеперебування третьої ікони, і вже є домовленість про її повернення, можливо, це трапиться вже у вересні. Я не хотів би поки що анонсувати цю подію ширше, оскільки фінальна стадія перемовин і юридичного забезпечення цього процесу ще триває. Факти повернення в Україну культурних цінностей мають потужний вплив на життя країни, і особливо — на моральне здоров’я нації. Музейні, архівні колекції зберігаються довічно, вони не мають строку давності. І народи повинні турбуватися про повернення втраченого, як давно б ці мистецькі твори не були вивезені з їхньої країни. Не залежно від того, у чиєму володінні перебувають культурні цінності, вони залишаються власністю народу, якому належали спочатку. І ці питанні держава зобов’язана порушувати завжди.

«Як тут виміряти вартість і цінність?»

— За час незалежності в Україну було повернуто понад 500 тисяч предметів культури та мистецтва, що були вивезені за кордон. На вашу думку, багато це чи мало?

— Статистика, звісно, річ важлива, але все пізнається в порівнянні... Один з найвідоміших українських музеїв — Національний музей історії України. Він заснований 110 років тому і за цей час накопичив у своїх сховищах близько восьмисот тисяч одиниць зберігання основного фонду. Служба наша працювала десять років, нашим попередником була Національна комісія з питань повернення в Україну культурних цінностей, яка також проіснувала десять років. Протягом цього двадцятиріччя було повернуто півмільйона культурних цінностей. Звісно, не всі з цих п’ятисот тисяч є творами мистецтва. (Адже у нас які асоціації? Якщо це культурна цінність — то срібна ваза або дорога картина). Йдеться і про архівні матеріали, документи... Як тут виміряти вартість і цінність? Сьогодні ми цей документ бачимо таким, а через десятиліття він набуде зовсім іншої ваги. Ці речі також потрібно враховувати. Принагідно наголошу, що у нас за шатним розкладом увесь час працювало 14 осіб із прибиральницею включно.

— На ваш погляд, які з документів, що були повернуті в Україну, сьогодні набули особливої ваги?

— У 2006 році до України зі США були повернуті предмети шевченкіани. Це документи неймовірної цінності... Серед них — і записка людини, що першою прийшла на квартиру Тараса Григоровича Шевченка і першою дізналася, що той помер. Вона складалася всього з кількох слів, на невеличкому аркушику виведено: «Сегодня умер Шевченко». Тримаючи у руках цю записку, я сам переймався емоціями тієї людини, що довідалася про трагедію. Дуже цікава і самобутня історія повернення цієї шевченкіани. Вона була вивезена німцями у 1943 році з музею
Т. Г. Шевченка на Козиному болоті — зараз це музей на майдані Незалежності. Опинилася у Європі, потім потрапила в США і через 63 роки повернулася на Батьківщину вже з–за океану. На тих документах навіть збереглися музейні інвентарні номери.

— А за що Україні дякували іноземні уряди? Наскільки сумлінно ми дотримуємося міжнародного законодавства, що регламентує повернення культурних цінностей?

— За час свого керівництва службою, а днями минуло три роки, як я обіймаю цю посаду, можу пригадати два такі досить резонансні випадки. У листопаді минулого року Україна повернула Росії вазу ХІХ сторіччя, викрадену з «Ермітажу». Також були повернуті цінні музейні предмети до Польської республіки... Тут наша країна намагається «тримати обличчя» і дотримуватися міжнародного права.

«Перемовини можуть тривати роками»

— Наскільки точно встановлена кількість предметів, що були вивезені з України під час війни? Як просувається робота зі створення реєстру втрачених культурних цінностей за цей період?

— Відомо про 300 тисяч музейних експонатів, 46 мільйонів архівних справ, 51 мільйон книг — це колосальні втрати... Є такий вислів «Рукописи не горять». Але у цьому випадку він не діє. Ми розуміємо, що значну частину цих предметів знищено, пошкоджено, втрачено. Але ж і збереглося чимало. Я думаю, що наша держава мусить обов’язково активізувати свою роботу над їх поверненням. До речі, з найсвіжіших прикладів реституції (повернення творів, вивезених під час війни. — Авт.) я можу назвати 210 писанок, які навесні Україні передала Німеччина. У колекції Музею народного декоративного мистецтва — близько чотирьох тисяч писанок...

— То можна було ті залишити Німеччині — наші писанки популяризували б Україну за кордоном...

— Такі думки звучали. Але коли ті писанки привезли і музейники їх оглянули, то з’ясувалося, що їм близько ста років і більшість із них не мають аналогів в Україні. Серед успішних прикладів реституції можу назвати повернення з «Ермітажу» фресок Михайлівського золотоверхого собору... Два роки тому з Австрії було передано цінну колекцію татарського шитва, золотого і срібного. Музею Великої Вітчизняної війни були передані невідправлені листи фронтовиків.

— Чи завжди вдається переконати власника раніше вкрадених предметів повернути їх на історичну батьківщину? Закон законом, але ж і приватну власність ніхто не скасовував. А черги з бажаючих наслідувати приклад того ж Ігоря Возянова щось не видно...

— Перемовини можуть тривати роками. Одного разу італійці з гордістю репрезентували кілька викрадених предметів археології, за повернення яких боролися понад сорок років. Переговори у кожному випадку дуже індивідуальні, треба опинитися в потрібний час у потрібному місці. Звісно, є право, міжнародні конвенції...І в правових державах вони є вирішальними. Десь вирішальну роль може зіграти талант дипломата, вміння домовлятися і переконувати. Процес передачі фресок Михайлівського золотоверхого почався за кілька років до того дня, як вони перетнули кордон України. На початку заперечувалася будь–яка можливість такого повернення. Та в результаті копіткої пошукової роботи, належного документального підтвердження та правового підґрунтя ми таки повернули ці фрески. Але, повторюся, це дуже індивідуальний процес. Загальної схеми не існує.

P. S. Про причини і наслідки ліквідації державних служб, якими опікувався Мінкульт, читайте в одному з найближчих номерів «УМ».