Олександр Бондар: Боюся висоти, але люблю адреналін!

За словами Тамари Токмачової — головного тренера українських стрибунів у воду, які нещодавно повернулися зi світової першості, її підопічні в Шанхаї виступили чудово.

«Я давно не пам’ятаю такого, щоб у нашому доробку були й треті, й четверті, й п’яті, й шості місця. В цілому ми увійшли до вісімки найсильніших збірних. І це при тому, що не було Іллі Кваші, якому до Китаю не дозволили полетіти лікарі», — каже пані Токмачова. Наставниця українських «водних акробатів» розповіла «УМ», що самі змагання проходили важко — одна стрибкова серія тривала близько чотирьох годин, під пекучим сонцем та за умов високої вологості.

Однак, незважаючи на складну погоду й повне домінування господарів, вітчизняні спортсмени залишили слід на світовому п’єдесталі. Єдина нагорода, яку здобула українська збірна в Шанхаї, належить луганському дуету — 18–річному Олександрові Бондарю та 20–річному Олександру Горшковозову. З молодшим представником бронзового тандему, який, нагадаємо, минулого року виграв два «срібла» на I Молодіжних іграх у Сінгапурі, поспілкувався кореспондент «УМ». Телефонний дзвінок застав Сашка Бондаря в Ялті.

«Уже настрибалися, тепер можна й відпочити»

— Олександре, до Криму ти приїхав відпочивати чи тренуватися?

— У Ялті я відпочиваю, повністю віддалившись від спорту. Засмагаю під південним сонцем, розважаюся в аквапарку, катаюся на катамаранах. На це отримав тиждень, а потім буду готуватися до Універсіади.

— А як щодо попірнати з пірса? Чи на такі ризиковані заняття є тренерське табу?

— Такого бажання взагалі немає. Уже настрибалися — тепер можна й відпочити від стрибків.

— Відпустка, нехай і коротка, — хороший приз за якісно виконану роботу. Цікаво, як місцева влада Луганська привітала вас із Горшковозовим з «бронзою» планетарної першості?

— Після завершення чемпіонату світу в Луганську я був лише проїздом. Переночував і вирушив до Москви (на зустріч зі своєю дівчиною). Тож на жодних офіційних церемоніях не був. Хоча Сашко Горшковозов казав, що його зустрічали з телевізійниками, й таке інше. Для цих показів я навіть віддав йому свою медаль. Тепер лежить вона в нього вдома. Приїду — заберу.

— Яке твоє ставлення до дрес–коду — костюма та краватки, зазвичай потрібних на офіційних прийомах?

— Таких речей у мене немає. Не бачу сенсу їх купувати, аби одного разу десь одягти. Більш звичний для мене одяг — сорочка, джинси...

«Ось і вийшов невеличкий розсинхрон»

— Ваша з Горшковозовим «бронза», за словами головного тренера збірної Тамари Токмачової, стала для неї найкращим подарунком на день народження. Цікаво, чи ви попередньо планували зробити наставниці такий коштовний «презент»?

— Подарунок для Тамари Володимирівни ми готували всією командою. Скинулися й придбали парфумерний набір. А щодо нашої «бронзи», то тренер уже перед стартом сказала, що найкращим дарунком для неї стане завойована нами медаль.

— Упродовж сезону набір стрибків, як правило, не змінюється. А ось бали і місця, здобуті на змаганнях, різні. На чемпіонаті Європи ваш дует набрав 458 балів, встановивши особистий рекорд, а на чемпіонаті світу — 435. Що заважає постійно демонструвати стабільний результат?

— Ну, взагалі–то, в Шанхаї ми відпрацювали без збоїв. Лише один стрибок, що мав найнижчий коефіцієнт складності — 3,0, вийшов у нас не синхронний. Ми розлетілися: я далі, Сашко — ближче. А вдався б цей підхід — сума балів була б близькою до нашого рекорду. Тоді б могли й «срібло» взяти.

— А чому найпростіший стрибок вийшов досить невдалим?

— Я не добіг до краю вишки і «впав» вперед, щоб віддалитися від неї. А Горшковозов чітко наскочив. Ось і вийшов невеличкий розсинхрон.

«Перед кожною спробою борюся зі страхом»

— У кожного стрибуна з трампліна хочеться запитати рецепт безстрашності...

— А хто вам сказав, що я не боюся? У мене перед кожною спробою виникає страх.

Але боротьба з ним уже стала звичкою. Постійно прокручуєш усі деталі польоту в голові. Не буває такого моменту, щоб усе пройшло на автоматі.

— А чого боїшся найбільше перед виконанням стрибка?

— Невдалого входу в воду.

— Не дають спокою можливі больові наслідки від удару чи думка глядачів, які побачать «стрибуна–невдаху»?

— На думку оточуючих я не звертаю уваги. Більше хвилюєшся за результат, адже на змаганнях помилятися не можна, тому що оцінка буде низькою.

Зрештою, яким би не був професійний спортсмен, постійно стрибати ідеально він не може. У всіх бувають помилки. Навіть китайці помиляються! До речі, коли вони «завалювали» стрибки на чемпіонаті світу, глядачі в Шанхаї це сприймали гудінням. От від них, схоже, помилок не чекають зовсім. Рідко побачиш таке, особливо на змаганнях.

— Що є головною перешкодою для виконання чистого стрибка?

— Думаю, багато що залежить від характеру. Хоча найбільше вибиває з колії хвилювання. Дивишся на суперників і починаєш себе накручувати — він стрибнув добре, і мені слід зробити роботу не гірше. Від цього й виникають усі проблеми.

«Вишка мені подобається, бо в крові грає адреналін»

— Сашку, як вважаєш, чому у світі зараз ніхто не може на рівних змагатися з китайськими стрибунами у воду? У чому тут справа?

— Мені здається, що в Китаї дуже великий вибір спортсменів. У країні з мільярдним населенням без проблем можна знайти обдарованих дітей, які б стабільно й без помилок стрибали у воду. Кількість людей в КНР і справді вражає.

— Цікаво, вам не складно було орієнтуватися поміж 25–мільйонного населення Шанхаю?

— Як на мене, то всі китайці на вигляд однакові (посміхається).

— А своїх суперників із КНР не плутаєш?

— Ні, вони відрізняються. У першу чергу, статурою. Ті, хто стрибають з вишки, — дрібні, а «трампліністи» — масивні, з мускулястими ногами для кращого відштовхування.

— А ти, коли обирав вишку, теж керувався своїми фізичними параметрами?

— Напевно, так. Для трампліна в мене не було маси ще з самого дитин­ства. До того ж, коли почав стрибати з вишки, відразу з’явилися результати. Власне, десятиметрова висота мені подобається — у крові грає адреналін.

— А випробувати нерви, стрибнувши з моста у прірву на мотузці (банджи–джампінг), чи позмагатися у стрибках у воду з 26–метрової скелі, не намагався?

— Не стрибав, але бажання є. Думаю, що зміг би це зробити. Хоча треба оцінити обстановку на місці. Можливо, там би й передумав.

— На що міг би проміняти свій вид спорту?

— Я не замислювався над цим, адже з п’яти років у спорті. Тому інших думок у мене просто немає.

«У синхронних стрибках конкуренція менша»

— Сашку, ти сказав, що плануєш взяти участь в Універсіаді. Чого чекаєш від цих стартів? Зазвичай провідні спортсмени інших держав там не з’являються...

— Для мене головне завдання — захистити честь інституту, в якому я навчаюся. З іншого боку, дуже хочеться побувати на такому масштабному заході. Кажуть, дуже цікаво. Практично на всіх турнірах я був, а на Універсіаді — ні. Хоча, втім, і на дорослу Олімпіаду ще не їздив.

— Тренер Токмачова сказала, що за олімпійські ліцензії (не іменні), які ви здобули в Шанхаї, слід ще поборотися на внутрішніх змаганнях. Чи не впливає боротьба за перепустки на Олімпіаду на стосунки між членами збірної?

— Поза зоною басейну ніяких суперечностей не виникає. Але на змаганнях налаштовуєшся лише на перемогу, говориш собі, що потрібно «порвати» всіх.

— На чемпіонаті світу в Китаї ти здобув медаль у другий день змагань. Чи відчував додаткову відповідальність за підтримання бойового духу в колективі? Адже за відсутності титулованого Іллі Кваші тебе, напевно, вважали лідером збірної.

— На мою думку, лідерські якості слід демонструвати безпосередньо на змаганнях, на вишці. У нашому виді роль лідера всього колективу не настільки важлива, як в інших дисциплінах.

— Які стрибки тобі більше до вподоби — синхронні чи індивідуальні?

— Перевагу віддаю індивідуальним стрибкам, адже тут сподіваєшся лише на себе й більше ні на кого. А в «синхроні» потрібно думати ще й про партнера, підлаштовуватися під нього.

— А чим тоді можеш пояснити те, що твої найкращі результати досягнуті саме в «синхроні»?

— У синхронних стрибках конкуренція менша. Скажімо, в парному турнірі змагаються 18 дуетів, тоді як в особистому заліку — 40.

— Олександре, поміж інших юних дарувань України тебе називають «олімпійською надією Лондона». Відповідальність за результат на тебе не тисне?

— Ні, ніякого пресу не відчуваю. Попереду ще рік підготовки, тому збираюся працювати, працювати й ще раз працювати.

— А чого бракує для повноцінної підготовки?

— Не вистачає басейнів, сучасних тренувальних баз. Зокрема, повітряна подушка, де відпрацьовуються нові стрибки, є лише в одному місті. А в Луганську, скажімо, вишка настільки вузька, що «синхрон» на ній і не потренуєш.

— Відчувається, що ти — людина оптимістична й життєрадісна. Що приносить тобі радість в житті?

— Одне слово «життя» мене вже радує. Загалом, люблю пограти в більярд та боулінг. Можу поспівати в караоке — навіть якщо не знаю пісні, все одно співаю (посміхається).

ДОСЬЄ «УМ»

Олександр Бондар

Майстер спорту міжнародного класу зі стрибків у воду

Народився 25 жовтня 1993 р. в Луганську.

Бронзовий призер чемпіонату світу з водних видів 2011 р. (у синхронних стрибках із вишки), срібний (синхрон, 10 м) та бронзовий (10 м) призер чемпіонату Європи 2011 зі стрибків у воду. Володар двох срібних нагород (на трампліні та вишці) I Молодіжних ігор в Сінгапурі в 2008 році.

Навчається в Луганському педагогічному університеті ім. Т. Шевченка, факультет олімпійських видів спорту.

Перший тренер — Лідія Бобильова. Тренер — Тамара Токмачова.

Зріст — 171 см, вага — 62 кг

Хобі — більярд, боулінг, караоке.

Неодружений.