Недавно минуло 25 рокiв жахливої техногенної катастрофи на Землi — аварiї на Чорнобильськiй АЕС. Потерпiлими вiд наслiдкiв аварiї є й тi, кого вiдселили з Полiсся у так званi «чистi зони», тобто переселенцi.
Нашi сiм’ї вiдселили з Чорнобильської зони в 1994 р. у с. Бурдiвка Єремiївської сiльської ради Роздiльнянського району Одеської областi, де за кошти держбюджету було збудовано 17 житлових будинкiв для переселенцiв, але одержали житло та нинi проживають тут усього двi сiм’ї. Та й для цих двох сiмей на всю сiльську раду (а це близько двох тисяч жителiв) не створено належних умов для проживання та трудової дiяльностi, хоча є вiдповiдний закон України. Але вiн для нашої мiсцевої влади не закон. Навiть таке просте питання, як забезпечення наших сiмей присадибними дiлянками в мiнiмальних розмiрах (0,25 га), досi не вирiшено, навпаки, мiсцева влада просто забрала видiленi при переселеннi земельнi дiлянки та передала (а може, й продала) iншим громадянам.
Нашi сусiди з прилеглої вулицi мають у користуваннi по 0,50—0,80 га, а для наших сiмей залишилося по 0,12 га разом iз житловими будинками, пiдсобними та господарськими будiвлями, навiть кiлька кущiв картоплi посадити нiде. І це тодi, коли Прем’єр–мiнiстр України Азаров пропонує всiм брати лопати та заробляти на життя. Лопати в нас є, а от землi немає, i це в Одеськiй областi, де землю розбазарюють налiво–направо. Із 20 сiмей, якi проживають на Чорнобильськiй вулицi, тiльки нашi двi сiм’ї мають земельнi дiлянки по 0,12 га, решта — значно бiльше. Куди ми тiльки не зверталися — до сiльради, райдержадмiнiстрацiї, облдержадмiнiстрацiї — вiдповiдi не отримали. А вiд односельцiв тiльки й чуємо: «Понаєхалi здєсь всякiє...» А ще й натякають: за землю треба платити, тобто дати хабара.
Право на земельнi дiлянки нам гарантувала держава, але все вирiшують мiсцевi князьки: хочу — дам, не хочу — не дам.
Крiм цього, з генплану села Бурдiвка зникли вулиця Чорнобильська та план вiдводу земельної дiлянки пiд її забудову. Виходить, що майже 18 рокiв ми живемо в будинках, збудованих без вiдповiдної документацiї, та ще й за бюджетнi чорнобильськi кошти.
Один iз нас, Смик Олексiй Адамович, так i не дочекався обiцяної землi, помер у вiцi 49 рокiв вiд страшної «чорнобильської» хвороби та моральної травми, коли сусiд самовiльно забрав частину його городу. Ось так «пiклуються» про переселенцiв–чорнобильцiв в Одеськiй областi. Якщо й далi до нас буде таке ставлення, то вимагатимемо вiд держави повернути нас назад, у Чорнобильську зону, в такiй «чистiй зонi» ми проживати не хочемо.
Сiм’ї МАКАРЧУКІВ та СМИКІВ
с. Бурдiвка, Роздiльнянський район,
Одеська область