Історик, який узявся за вбивства

Після шкільного випускного перед ним стелилися три дороги з непростим вибором — стати професійним шахістом, правоохоронцем або вчителем історії. Перший шлях міг бути всіяний лаврами. На той час Андрій уже володів титулом шахового чемпіона Прикарпаття серед юнаків і мав у найінтелектуальнішій грі надійні родинні тили — тітка Раїса,татова рідна сестра, була майстром спорту міжнародного класу й неодноразовою призеркою чемпіонатів СРСР та Європи. Проте корона шахового короля її племінника не привабила. «Аби досягнути там максимальних результатів, — стверджує він, — треба щодня просиджувати над шахівницею щонайменше по три–чотири години і вести майже аскетичний спосіб життя. Для мене це було обтяжливо, хотілося чогось жвавішого».

Проби соціального дна

Начитавшись популярних серед хлопчаків детективів про кмітливого комісара Мегре та нишпорку Холмса з його універсальним методом дедукції, перспективний шахіст почав усерйоз замислюватися над знешкодженням шпигунів і рецидивістів. Та з цим сталася осічка. На здоров’я не скаржився, але прискіплива медкомісія несподівано перекрила йому шлях до інституту СБУ. Тоді обрав третій варіант — історичний факультет престижного Львівського державного університету. Там була військова кафедра, і хлопці–випускники разом iз цивільною професією отримували звання лейтенанта. Отже, з третього шляху з часом можна було повернути на другий і, зрештою, здійснити юнацьку мрію.

З університетським дипломом вчителював у львівській загальноосвітній школі №15 лише півроку — розшук таки взяв гору. Хоча після шестимісячних міліцейських курсів йому спершу довелося скуштувати нелегкого хліба дільничного інспектора міліції — із неджентльменським набором сімейних сварок, дворових бійок, вимушених контактів із п’яницями, наркоманами й бомжами. Та робота дільничного для правоохоронця — безцінний досвід, робить висновок Андрій, бо там певною мірою доводиться здавати тест на профпридатність: склав — рухайся далі, ні — вішай, так би мовити, кашкет із кокардою на цвях.

Слідами вбивці мольфара

Перша наша зустріч із 33–річним майором Редьком не відбулася через типові для його служби причини — в області сталося вбивство цілителя Нечая, резонансне на всю Україну. Як з’ясувалося, психічно хворий львів’янин чотирма ударами ножа в шию обірвав життя культового 81–річного карпатського мага. «Із точки зору оперативної роботи злочин не був складним, — резюмує Андрій. — Ми відразу встановили особу підозрюваного й зосередилися на якнайшвидшому його затриманні. Вирахували й силами верховинської міліції, бійців «Беркута» та нашого управління того ж липневого дня взяли в подвійне кільце лісовий масив поблизу Буковецького перевалу, за шість кілометрів від Верхнього Ясенова. Помітивши переслідувачів, зловмисник намагався втекти далі в гірський ліс, проте ми не дали йому жодного шансу».

Рідні та близькі Михайла Нечая згодом на адресу керівництва прикарпатської міліції надіслали письмову подяку за оперативне затримання вбивці цілителя і побажали, аби «Божа благодать завжди була над правоохоронцями».

Убивство верхньоясенівського мольфара, погоджується мій співрозмовник (хоча, й зауважує, що законодавче поле — не його компетенція), ще раз загострило проблему, з якою українське суспільство зіштовхується, рухаючись до світових стандартів дотримання прав людини та основоположних свобод. Тепер і в нас схильні до агресії психічно хворі вільно розгулюють на волі. Закон не дозволяє ізолювати їх у спеціальних лікувальних закладах без особистої на те згоди або без рішення суду. Такі правові норми діють у більшості цивілізованих держав, проте наші «передові» законодавці не взяли до уваги тамтешній рівень соціальної та медичної допомоги душевнохворим. Мабуть, тому навіть у криміногенно благополучному Івано–Франківську за короткий час сталося кілька специфічних резонансних злочинів. Найжорстокіший iз них — убивство молодої матері та доньки, котрі на вулиці випадково потрапили під гарячу руку психічно хворого молодика.

Хоча до службових обов’яз­ків майора Редька не входить узагальнення мотивів злочинів проти особи, він за час роботи в міліції, зокрема й на нинішній посаді заступника начальника управління карного розшуку Івано–Франківського УМВС, зробив висновок, що кожні три з чотирьох убивств на території Прикарпаття скоєні на побутовому ґрунті. Більшість — на п’яну голову.

Хто кого — з автозлодіями

У карний розшук, про що мріяв iз дитинства, він перейшов у 26–річному віці. Невдовзі почав спеціалізуватися на розкритті злочинів, пов’язаних iз викраденням автотранспорту. Робота — для міліцейських інтелектуалів, позаяк цим поширеним видом криміналу тоді зазвичай займалася організована злочинність. В її середовищі діяли чітко вибудувані структури, обертався великий капітал, забезпечувалося прикриття, юридичне зокрема. Кваліфіковані викрадачі за відпрацьованими схемами миттєво переправляли заздалегідь облюбовану «автоздобич» у законспіровані відстійники, тобто місця, де певний час переховували поцуплені авто. Стійкими організованими злочинними групами в ті часи, як правило, керували кримінальні «білі комірці», рідше — успадковані від радянського криміналітету злодії в законі. З останніми, посміхається Андрій, працювати простіше, бо їхні дії більш прогнозовані — дотримуються певних кримінальних традицій.

Протистояти «модернізованим» злочинцям набагато складніше. Інколи це схоже на непередбачувану шахову партію, успіх якої передусім залежить від багатьох вдало прорахованих ходів свого суперника. Андрій часто виходив переможцем із цих двобоїв, хоча й потрапляв у неочікувані цейтноти. Нерідко позитивні напрацювання зводили нанівець суспільні стереотипи. Чимало власників викрадених авто після шантажу, не звертаючись по допомогу до правоохоронців, викуповували в злочинців свої легковики за третину оціночної вартості. До середини минулого десятиріччя це була звична практика, яка трималася на стійкому розголосі, поширюваному самими автозлодіями: мовляв, зв’яжешся з міліцією — не оберешся клопоту й машини не бачитимеш, як торішнього снігу.

Будні «убойного» відділу

Нинішній відділ, що неформальною міліцейською мовою зветься «убойний», тобто пов’язаний iз найтяжчими злочинами — вбивствами, зґвалтуваннями та розбоєм, Андрій очолив два з половиною роки тому. Під його началом працюють лише п’ять оперативників, котрі виїжджають на всі НП iз фатальними наслідками, що трапляються на території області. Якщо з розкриттям спонтанних побутових убивств, як правило, не виникає суттєвих проблем, то злочинці, котрі цілеспрямовано виношують криваві наміри, після яких ретельно замітають сліди, таки додають операм головного болю. «Іноді по кілька разів упродовж ночі встаю курити — нагадують про себе різні комбінації розкриття злочину, — зізнається Андрій. — Якось мій попередній начальник проговорився, що лише через рік після виходу на пенсію перестав схоплюватися з постелі».

Два тижні знадобилося Андрієві Редьку з колегами, аби розкрити вбивство Романова в Тисменицькому районі. Позбавивши його життя, злочинці вивезли труп у ліс, вкинули в яму й спалили разом із мобільними телефонами. Потім те місце загорнули й замаскували. Через півмісяця підозрювані в резонансній розправі над бізнесменом не могли втямити, як так швидко їх вирахували працівники карного розшуку. Не менше здивувався неочікуваному їхньому візиту і 59–річний мешканець Тязева, котрий у день виборів, коли увага правоохоронців була прикута до виборчих дільниць, порішив свою співмешканку.

Наслідки цієї жорстокої розправи першими побачили рибалки, батько з сином, які випадково у кущах на березі Бистириці наштовхнулися на рюкзак із частинами людського тіла — головою, руками та ногами. Тулуба не було. Про страхітливу знахідку негайно повідомили в міліцію. Підозрюваного шукали недовго. Хоча чоловік переконливо заперечував свою причетність до вбивства, проте мусив визнати провину, коли, зірвавши дерев’яну підлогу в його хаті, сищики виявили великі плями крові над місцем екзекуції та знайшли в саду прихований закривавлений килимок. Тоді вбивця розповів, як в алкогольному чаду розчленовував тіло запідозреної в зраді жінки, палив у печі речові докази та ховав обрубаний тулуб у занедбаній халупі, а рюкзак iз останками — на березі річки.

Щоправда, справедлива кара падає на голови не всіх зловмисників і не відразу. «Тривалий час, більше року, ми не могли розкрити зухвале вбивство літньої жінки в Снятинському районі, — пригадує пан майор. — На жаль, і таке трапляється. На перших етапах слідства були допущені дрібні прорахунки, котрі негативно вплинули на кінцевий результат. Групу, яка з особливою жорстокістю знущалася з людей похилого віку, вдалося взяти лише після ще одного вбивства та кількох розбійних нападів. Суми викрадених у такий спосіб грошей та матеріальних цінностей іноді були мізерні, проте нелюди закатовували пенсіонерів до смерті. На лаву підсудних сіло семеро осіб, в основному — вихідців зі Снятинського району. Нині справу розглядає апеляційний суд».

І любов на додачу

Нині мас–медіа рідко розповідають про міліцейських профі, орієнтуючись передусім на більш рейтинговіші сюжети про перевертнів у погонах, захланних даiшників та інший ментiвський «нестандарт». І плями від чужих знеславлених мундирів без розбору падають на всю міліцейську спільноту, хоча і в сучасних її рядах — чимало порядних правоохоронців найвищої кваліфікації.

Колеги по роботі вже не перший рік відзначають високий інтелект Андрія Редька та його розсудливість. Сходинками міліцейської кар’єри він, дипломований викладач історії, просувається впевнено і без сторонньої допомоги. А нещодавно ще й став лауреатом обласного цивільного конкурсу «Молодий лідер Прикарпаття–2011». Хоча вважає себе мало не ветераном. В карному розшуку, каже, рік служби зараховується за півтора. «За цією роботою не знаю, — жартує Андрій — як би й одружився. Допоміг щасливий збіг обставин: розмовляв iз товаришем біля крамниці і, випадково подивившись угору, побачив симпатичну дівчину на балконі другого поверху. Так виникла любов iз першого погляду. Напросився на чашку чаю — і прощай холостяцьке життя».

Тепер треба доганяти втрачене: синові Кості п’ятого серпня виповниться лише рік, а вони з дружиною Галею, майбутнім юристом, знову очікують у сім’ї поповнення.