Жанрові одкровення

Реклама наполегливо утовкмачує в масову свідомість, що усе нове — краще за попереднє. Не так у літературі: новий роман далеко не завжди претендує на письменницьку вершину. Та це не означає, що новий твір — гірший за більш ранні. Літературний рух відбувається не лише по вертикалі, а й по горизонталі. Відтак, нова книжка для автора — це передовсім захоплення додаткових формальних і сенсових плацдармів, опанування інакших способів письма. А може бути навіть простим «тренувальним майданчиком», де фітнесують прозаїчні м’язи.

Спогади про майбутнє

Саме таким «тренувальним» романом виглядає нова книжка Володимира Єшкілєва «Побачити Алькор» (Х.: Фоліо). За великим рахунком, вона мало чим відрізняється від попередньої — «Богиня і консультант» (Х.: Книжковий «Клуб сімейного дозвілля», 2009): пригоди масонів в Україні. Якщо там автор експериментував із міксом «детектив+фентезі», то тут фантазійну складову повністю відкинуто й написано, вважай, класичний детектив. Причому, написано так, що мусимо констатувати: в сучасній українській літературі з’явився ще один вправний детективіст, здатний тримати читача у загадковому напруженні до кінця тексту.

Той, хто уперше знайомиться з письменником Єшкілєвим за романом «Побачити Алькор» не буде розчарований. Але й не дізнається, що в цього автора є ніяк не проявлені тут принади. Чомусь у новинці він став на горло своєму ексклюзивові: тонкому відчуттю гумору в регістрі філософської іронії. Саме за цю, доволі рідкісну на нашому літературному ринку, властивість критик Ігор Бондар–Терещенко влучно обізвав Єшкілєва «кіркеґорівським блазнем, який з’являється на веселому святі Незалежності» (Ostмодерн: геопоетика, психологія, влада. — Тернопіль: Навчальна книга — Богдан, 2005). У рецензованому романі чути хіба глухе відлуння цього іронічного карнавалу, коли автор починає, бува, говорити про «матеріальні прояви світоглядного пофігізму», але одразу ж і уриває тему. Властивий В. Єшкілєву гумор пробивається хіба тоді, коли він дуже вдало відтворює (чи пародіює?) тіней­джерський сленг.

Коли порівняти «Побачити Алькор» iз попередніми творами, то уможливлюється досить прозора прогностика. У «Богині і консультанті» є таке: «Якщо націоналісти отримають лідерів з новоствореного ковену, то старі імперії Сходу вже за півстоліття матимуть повноцінного конкурента. Молоду Причорноморську імперію з власними амбіціями». А ось міні–діалог з останнього роману: «Подейкують, що десь на Тибеті вже висвятили Верховну жрицю для Алькора України. Уявляєш? Ще кілька років, і вони почнуть ставити під контроль наших політиків першої лінії. — Гадаю, вже почали». Цілком імовірно, що в наступному романі В. Єшкілєв змоделює ближче масонське майбутнє України. І тут йому, гадаю, без саркастичної іронії не обійтися.

Але так само вірогідно, що наш автор піде у протилежний бік. Коли в попередньому романі він пише, що «ковену Курана понад три тисячі років», це вказує на його досі нереалізоване зацікавлення часами трипільців та аріїв. Сподіватимемося, що В. Єшкілєв не піде традиційним для української літератури шляхом «серйозності» у відтворенні давноминулих подій, а радше взоруватиме на хоч і поодинокий, але успішний досвід класичного Ільченкового «Козацькому роду нема переводу» та сучасних Кожелянкових експериментів з історією. Не кажучи вже про іронічно–історичні здобутки Умберто Еко («Баудоліно»).

Але це не все, чого варто очікувати від В. Єшкілєва. В усіх попередніх книжках він намацує межу між кітчем і його пародіюванням. Це, як ми вже наголошували у одній із попередніх рецензій (див. «УМ» від 14. 11. 2009), також належить до сильних сторін цього письменника. Цілком можливо, що одна з наступних його книжок буде історією про пікантні походеньки героїні «з модельними формами і відповідною графікою свідомості», чиї «виголені ноги сяяли глянцево–журнальною досконалістю» («Богиня і консультант»), і яка належить до «степової породи волооких вилицюватих чорнявок, які при знайомстві всі до одної виявляються спритними, позитивними і сангвінічними» («Побачити Алькор»).

Отже, остання книжка Володимира Єшкілєва засвідчує позитивну письменницьку кристалізацію, цілком райдужні читацькі перспективи, але й застерігає від прямих жанрових запозичень: цей автор здатен лишити власний неповторний слід у сучасному письменстві.

Репортажний детектив

На відміну від В. Єшкілєва, Андрій Кокотюха демонструє не так екстенсивний, як інтенсивний розвиток. З кожною новою книжкою його детективний формат набуває досконалості й упізнаваності. Персонажі чим далі більше «оживають» — це давно уже не картонні герої–функції, як то було п’ятнадцять років тому в дебютних «Шлюбних ігрищах жаб». В останньому романі «Пророчиця» (К.: КМ Publishing) вдало індивідуалізовані не лише головні, а й деякі другорядні дійові особи, що вигідно візуалізує оповідь. А це, у свою чергу, неабияк підсилює загальне враження від книжки, оскільки А. Кокотюха останнім часом послідовно творить детектив–репортаж.

Цей піджанр передбачає густе насичення сюжету побутово–психологічними замальовками, що наш автор використовує повною мірою. Внаслідок маємо не лише втіху спостерігати розв’язку хвацько закрученої загадки, а і своєрідний звіт про неписані правила та пріоритети сучасного повсякдення. У «Пророчиці» письменник фокусується на стратегіях виживання у невеличкому районному містечку, де «люди заклопотані маленькими суспільними і величезними власними проблемами». Однією з таких злободенних проблем є співіснування з місцевою міліцією, котра переймається безпекою громадян хіба для годиться і повсякчас готова сама зазіхнути на цю безпеку, якщо громадяни починають «заважати» (або й просто потрапляють під поганий настрій та гарячу руку).

А. Кокотюха залюбки використовує містичні мотиви, подаючи їх цілком вірогідно. Проте він є переконаним прагматиком, і вся ця містика зазвичай обертається наприкінці шахрайськими схемами. Це також упізнавано характеризує нинішню масову свідомість, коли примарність законного порятунку штовхає людей шукати захисту в потойбічних ілюзіях.

Отже, детектив як адекватне побутописання. Можна було би сказати, що в цьому Кокотюха йде слідами росіянки Марініної, котра від простих історій–розслідувань прийшла до віддзеркалення причинно–наслідкових механізмів сучасного суспільного життя. Але Марініна — це талановите утвердження авторитету тамтешньої міліції та людської довіри до неї; Кокотюха ж — навпаки, відбиває тотальну недовіру до цього інституту. Формулу такого світогляду зафіксовано ще в попередньому його романі «Чужі скелети» (К.: KM Publishing, 2010): «Знаєш, чим наша Україна справді унікальна? Тут кожен сам за себе, а отже — виживає найсильніший».

Усі головні персонажі А. Кокотюхи — це один і той самий архетип Робіна Гуда. А де «героєм нашого часу» стає месник, там про правове суспільство та добробут говорити не випадає. Тож добре зладжений детектив здатен, як бачимо, підштовхувати читача до висновків, що лежать далеко за межами пригодницької фабули.

Добрі «погані дядьки»

Серед жанрових новинок маємо ще одну книжку, за якою також можна «вивчати» стан масової свідомості в сучасній Україні: Сергей Постоловский, «Алмазы Родины» (К.: Ника–Центр). Це не так детектив (хоч кримінальне розслідування є й тут), як політичний екшн: проявлення залаштункових інтриг у найвищих владних колах та спроба збагнути «правила гри», за якими живуть державні люди. Жанровий вибір безпомилковий: «Люди любят скандалы. Особенно те скандалы, которые связаны с высшими должностными лицами».

Проте автора менше цікавить колоритний фактаж сенсаційних викриттів — тут він не конкурент медіям, а надто жовтим. До того ж, схоже, цей безперервний скандальний потік набрид йому за основним, так би мовити, місцем роботи: С. Постоловський — політичний аналітик. Ймовірно, за написання белетристики він і взявся саме тому, що в художньому тексті можна дозволити собі те, чого ніяк не можна уявити у доповідній записці: осмислення змін у способі життя.

Побачити їх нелегко, бо це наше сьогодення — звичне, а тому й важко окреслюване. Погляд збоку тут — незамінний інструмент. В «Алмазах» українські реалії часто оцінюють іноземці, ділові партнери наших олігархів. «Они считают нас психическими разбойниками, которые, не задумываясь о прошлом и будущем, живут только сегодняшним днем», — така одна з узагальнених характеристик.

Головним «психічним злодієм» в романі є голова обласної державної адміністрації, за сумісництвом — чоловік президентової сестри. Все у нього було гаразд, аж поки забув поділитися із цим родичем часткою у масштабній міжнародній афері. Як тільки наш персонаж усвідомлює, що інформація про сумнівну оборудку з години на годину дійде до гаранта, він таємно виїжджає з країни — туди, де на нього вже чекають кругленькі банківські рахунки. Служба безпеки, як у нас уже бувало, не встигає перешкодити нелегальній еміграції. Починається таємна спецоперація зі встановлення місцезнаходження втікача і примусового його повернення на батьківщину задля показового покарання.

Есбеушники «копають» інформацію на колишнього губернатора, з якої постає об’ємна картина життя за правилами, які посадовці такого рангу створюють самі для себе. Система моральних координат відсутня, світ уже ділиться не на Добро і Зло, а на Попит і Пропозицію. Єдине легітимне право — право сильного. Але ось що цікаво: наш корупціонер всеукраїнського мірила, явно підсудна особа, — виглядає цілком симпатично. А це вже вельми тривожний симптом, «вловлений» книжкою: у масовій психології відбувається небезпечний зсув, коли життя «за поняттями» стає привабливішим за життя за законом.

Як на першу літературну спробу, сюжет «Алмазів» вибудовано доволі ретельно — на «Коронації слова» такий текст (якби був писаний українською) міг би долучитися до лавреатської компанії. Тут іще чимало роботи для редактора — і газетної риторики забагато, і граматика не завжди бездоганна. Але якщо С. Постоловський не обмежиться першим досвідом, а головне, уважно придивиться до вже наявних творів–зразків цього жанру — можна буде говорити про нове ім’я в пригодницькому регістрі сучасної української прози.

ЛІДЕРИ ЛІТА: «КРАСНЕ ПИСЬМЕНСТВО»

Далі публікуємо результати піврічної експертної сесії Всеукраїнського рейтинґу «Книжка року‘2011», яка назвала Лідерів літа. Оскільки остаточні місця визначаться за оцінюванням усього річного асортименту в грудні, нині подаємо по сім найцікавіших книжок у кожній підномінації за абеткою.

Сучасна українська проза / есеїстка / драматургія

Андрей КУРКОВ. Садовник из Очакова. – Х.: Фолио, 314 с.(п)

Антон САНЧЕНКО. Нариси бурси. – К.: Темпора, 224 с.(п)

Віра ВОВК. Знамено. – Л.: Бак, 520 с.(п)

Ліна КОСТЕНКО. Записки українського самашедшего. Сер. «Перлини сучасної літератури». – К.: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 416 с.(п)

Наталка СНЯДАНКО. Гербарій коханців. Сер. «Зірки української прози». – Х.: Книжковий «Клуб сімейного дозвілля», 272 с.(п)

Тарас ПРОХАСЬКО. БотакЄ. – Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 432 с.

Юрій ЩЕРБАК. Час смертохристів: Міражі 2077 року. – К.: Ярославів Вал,

Жанрова література (детектив / пригоди / фантастика / любовний роман / історичний роман / молодіжна проза / автобіографії)

Андрій КОКОТЮХА. Пророчиця. – К.: КМ Publishing, 288 с.(о)

Василь КОЖЕЛЯНКО. Ефіопська січ. – Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 192 с.

Володимир ДАНИЛЕНКО. Капелюх Сікорського. – Л.: Піраміда, 290 с.(п)

Володимир ЄШКІЛЄВ. Побачити Алькор. Сер. «Графіті». – Х.: Фоліо, 315 с.(о)

Макс КІДРУК. Навіжені у Мексиці: хуліганські оповідання; Навіжені у Перу. – Х.: Книжковий «Клуб сімейного дозвілля», 288+304 с.(п)

Олександр ІРВАНЕЦЬ. Сатирикон – ХХІ. – Х.: Фоліо,

Ян ВАЛЕТОВ. Путь Проклятого. – К.: Альтерпрес, 374 с.(п)