Десь тут, у Биківні, покоїться прах вченого.
Журналістам завжди приємно, коли на їхні матеріали є відгуки. На нарис Івана Крайнього про етнографа Антона Онищука спочатку відгукнулася киянка Інна Майко, її батьки дружили з донькою відомого науковця Ольгою Антонівною. А потім обізвалася й онука етнографа. Вона довгий час навіть не здогадувалася, хто її дід і чому мама нічого не розповідає про свою рідню. Але про все по порядку...
Ще в дитинстві я звертала увагу на те, що в моїх батька та матерi рiзнi прiзвища. Пiсля замiжжя моя мама чомусь залишила собi дiвоче прiзвище Онищук. На мої запитання вона, смiючись, вiдповiдала, що це для того, щоб вiдчувати себе самостiйною i незалежною. Таємниця розкрилася значно пiзнiше, коли я дiзналася, що вона — дочка «ворога народу», а отже, пiсля розстрiлу свого батька Антона Івановича Онищука теж весь час чекала арешту, от i не хотiла пiдставляти нi батька, нi мене...
Пiсля закiнчення першого курсу батьки вiдправили мене в Єйськ на Азовське море. Коли повернулася, удома готували святковий обiд. І яким було моє здивування, коли я дiзналася, що цей обiд — на честь приїзду з Ужгорода моєї тiтки, маминої сестри, яку наша родина вважала зниклою. Не встигла я все це осмислити, як iз вокзалу повернулися батьки з тiткою Наталею, дуже симпатичною iнтелiгентною жiнкою. Виявилося, що, крiм тiтки, у мене є ще двi сестри — Люба i Мiля (їх я побачила наступного року). Я була щаслива, тепер у мене теж є родичi, та ще й у якомусь майже закордонному Ужгородi. Як же тiтка i мама знайшли одна одну i чому я про неї 18 рокiв нiчого не знала?
Рiч у тiм, що моя мама родом iз Коломиї, тобто з Польщi. І коли потрапила до Радянського Союзу, зв’язок iз батькiвщиною обiрвався, особливо пiсля того, як у 1937 році мого дiдуся заарештували i розстрiляли. Я про це нiчого не знала, мама про рідню i минуле життя намагалася не згадувати. І ось одного дня (я на той час навчалася в 10–му класi) до нас завiтала немолода жiнка, вчителька панi Полятинська, яка поверталася з санаторiю в П’ятигорську до Коломиї (це був 51–й рiк). Жiнка була подругою моєї бабусi Ядвiги, в санаторії вона розговорилася за столом iз сусідами, почала про всяк випадок розпитувати про Київ i чи не знає хто вчительку Ольгу Онищук. Одна з жiнок (буває ж таке) знала маму, бо працювала в сусiднiй школi. Вона дала Полятинськiй нашу адресу, а та, повертаючись додому, заїхала до нас. Дочка її викладала французьку мову у Львiвському унiверситетi i, коли бувала у вiдрядженнi у Києвi, почала зупинятися у нас. Якось вона забула свої черевики i пропросила свого спiвробiтника Домбровського забрати їх. При знайомствi, коли мама назвала своє прiзвище Онищук, Домбровський сказав, що його дружина в Празi вчилася з Наталкою Онищук. Вiн обiцяв дiзнатися адресу тiтки. Так мама знайшла свою сестру.
Але розмови про дiдуся при менi, як i ранiше, не заводили. В анкетах на питання, чи є заарештованi родичi, я відповідала «нi», бо навiть не здогадувалася, що мiй дiдусь — «ворог народу».
А час iшов, почалася «хрущовська вiдлига», у 1969 році мама подала на реабiлiтацiю дiда. Та вiдповiдь була негативною: засуджений правильно. І знову розпач i невiдомiсть. Та свiт не без добрих людей. Невдовзi в нашому домi з’явився iсторик з Івано–Франкiвська Петро Арсенич, який збирав матерiали про видатних людей свого краю. Як результат, у журналi «Народна творчiсть та етнографiя» (№4, 1989 р.) з’явилася велика стаття «Етнографiчна дiяльнiсть Антона Онищука». Писав пан Арсенич про дiда й ранiше, за що вся наша родина йому дуже вдячна. Це вiн наполiг на тому, щоб мама не опускала рук i вдруге подала документи на реабiлiтацiю. І ось 3 серпня 1983 року ми одержали довiдку: «Дело по обвинению Онищука А. И., 1883 года рождения, до ареста 7 августа 1937 года работавшего старшим научным сотрудником Укр. государственного исторического музея в городе Киеве, пересмотрено военным трибуналом Киевского военного округа 29 июля 1983 г... Онищук А. И. по данному делу реабилитирован посмертно». Менi було 48, а мамi — 74 роки.
Через якийсь час я запросила дозволу в КДБ ознайомитися зi справою мого дiда. Менi не вiдмовили — i ось передi мною товстезний том «Дела». Яких тільки звинувачень там не було: зв’язок iз радикальною партiєю, сiчовими стрiльцями, ЗУНР, Петлюрою, агент нiмецької розвiдки, за переконанням — нацiоналiст, провиною було навiть листування зi Стефаником...
Пiсля арешту дiд сидiв у Лук’янiвськiй тюрмi в Києвi. Його розстрiляли 29 жовтня 1937 року. Вирок виконано за мiсяць до того, як вийшло рiшення прокурора (а мама все ще носила йому передачi). Причина арешту — нiбито «оговор преданных Советской власти людей: все художники, во главе с Бойко». Жодного допиту по сутi арешту. Як пiзнiше скажуть, «в 1969 г. делом реабилитации занимались недобросовестные люди, позже наказанные за то, что неоднократно нарушали законность».
Коли я одержувала довiдку про розстрiл, менi сказали, що мiсце, де було здiйснено вирок, точно не вiдоме. Але де б його не розстрiляли, тiло все одно в Бикiвнi, де знайшли свiй вiчний спочинок тисячi замучених людей.
Щороку в День пам’яті жертв політичних репресій у Бикiвню приїздять сотнi людей ушанувати пам’ять загиблих, помолитися за упокiй їхнiх душ. Приходжу сюди i я з сiм’єю. На одному з дерев є табличка з прiзвищем та iнiцiалами дiда. В 1999 році академiк, активний дiяч Товариства полiтичних в’язнiв i репресованих пан Роженко i його спiвавтор, журналiстка Едiт Богацька видали книжку «Сосни Бикiвнi свiдчать», де назвали поiменно 5 тисяч «ворогiв народу», якi похованi в лiсi пiд Києвом. У нiй є й прiзвище Антона Онищука...
Про те, щой мiй дiд був ентузiастом своєї справи, знаним i шанованим у наукових колах не тiльки своєї країни, я знаю давно. Але коли менi до рук потрапила стаття в «УМ» Івана Крайнього «Етнограф без чобiт» i я прочитала про те, що в селi Зелениця Надвiрнянського району Івано–Франкiвщини створено музей його iменi, i що люди досi пам’ятають учителя Онищука, з iнцiативи якого на початку минулого столiття за допомогою селян було збудовано школу, то була вражена. Хочу через вашу газету висловити щиру подяку всiм, хто зберiгає пам’ять i про вченого–етнографа Онищука, i просто про людину, яка дуже любила свiй народ i намагалася, як могла, прислужитися йому...
Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>
Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>
У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>
На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>
Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>
Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>
