Журналістам завжди приємно, коли на їхні матеріали є відгуки. На нарис Івана Крайнього про етнографа Антона Онищука спочатку відгукнулася киянка Інна Майко, її батьки дружили з донькою відомого науковця Ольгою Антонівною. А потім обізвалася й онука етнографа. Вона довгий час навіть не здогадувалася, хто її дід і чому мама нічого не розповідає про свою рідню. Але про все по порядку...

От тепер мені добре, от тепер мені — у самий раз! До неділі 24 липня я, по правді, почувався дещо скривдженим, коли мій сусіда Колька, як було зустрінемось на сходах під’їзду, неодмінно вишкіриться своєю поганою пикою — і знай допікає мені: «хохол» та й «хохол». Уже я йому розтовкмачував, що у прізвиську «хохол» нічого образливого нема: така назва походить від тих часів, як москалі уперше побачились із запорізькими козаками, що голили голови, але, на відміну від своїх ворогів — турків та кримських татар — залишали на маківці такий собі чуб, «оселедець», або по–московському — «хохол». Але що ти зробиш із тим довбнею, про якого у нас кажуть: «високий до неба, а дурний, як треба»? Хіба таких проймеш словом? І чим більше я намагався йому довести його історичну малограмотність, тим більше Колька аж захлинався від радісної хвилини, коли він допікав мені власною дурістю. Чи він навмисне чекав, як я йтиму сходами, щоб і собі, разом спускаючись донизу, кривлятися по–мавпячому і сорокою цокотіти свого «хохла»?