Під землею «плаває» Акула

03.06.2004

      Уперше підземні ходи виказали своє існування у 1852 році. Тоді з невідомої для тодішніх городян причини у таємниче провалля «пірнула» корова. Подію, схоже, зарахували до числа резонансних, бо муки бідолашної тварини описала міська газета «Южный край». Спеціалісти ж, викликані на місце НП, залишилися до пригоди фактично байдужими. Переконавшись, що глибока яма навколишній архітектурі не загрожує, вони наказали просто засипати її піском. Тобто з притаманною вітчизняним управлінцям звичкою заплющили на проблему очі.

 

      І дарма. Невдовзі так само провалився під землю кінний жандарм, який прибув на пожежу до Мордвинівського провулку. А ще пізніше — навіть вагон конки з пасажирами. На щастя, ті дивні пригоди губернська влада без уваги не залишила. За її наказом обстежити підземний простір в обмін на свободу послали трьох арештантів харківської в'язниці. Перспектива покинути нари, схоже, викликала у першопрохiдців неабиякий ентузіазм. Вони тричі спускалися тунелем до печер і кожного разу виходили на поверхню в різних кінцях центральної частини міста. Таким чином стало зрозуміло, що Харків стоїть на розгалуженому підземному лабіринті, походження якого не міг пояснити жоден тодішній історик.

      Хоча бажання таке було. У 1902 році в ході підготовки дванадцятого археологічного з'їзду на ім'я голови оргкомітету Дмитра Багалія надійшла пропозиція включити до порядку денного й доповідь про рукотворне підземне диво. Вчені університету запевняли, що знають дванадцять отворів, через які можна легко потрапити до таємничих ходів. Але делегати з'їзду в цьому повідомленні сенсації не побачили, тому і словом не згадали про нього у підсумкових документах.

      Повернутися ж до проблеми фахівців змусили обставини вже через десять років. Якраз тоді в Харкові почався справжній будівельний бум. У місті один за одним мов гриби після дощу виростали висотні кам'яні будинки з глибоким фундаментом. Тобто вириті з цієї причини котловани нерідко перетворювалися на бездонну порожнечу, адже в багатьох місцях від підземних ходів їх відділяв лише тонкий шар грунту. Словом, давнина так наполегливо просилася на поверхню, що харків'янам відступати було вже нікуди. У місті досить оперативно в одну дружну команду, що отримала статус губернської комісії, об'єдналися фахівці найрізноманітнішого профілю. Щодня вони спускалися до загадкового лабіринту, видаючи на поверхню безцінну для історії інформацію. Газета «Южный край», яка стала, без перебільшення, літописцем тих подій, так і повідомляла: «Кожний день несе якесь відкриття».

      Стало, наприклад, зрозуміло, що печерні ходи виникли не самі по собі, а були збудовані під керівництвом тямущих спеціалістів. Увесь тунель, скажімо, викладений цеглою і має вигляд, ніби галерея склепу, яка впродовж усієї довжини зміцнена спеціальними арками. Масштаб виритих печер теж вразив своїм розмахом: їх висота і ширина сягає майже двох метрів. Тобто при потребі тут вільно могла б пройти навіть бричка, не кажучи вже про піший ескорт.

      Але, як не дивно, зусилля губернської комісії були марними. Ні в міському, ні в обласному архівах нині немає жодного документа, який би офіційно засвідчував результати проведеної роботи. І якби не професійна цікавість журналістів місцевої газети, про події майже столітньої давності сьогодні, мабуть, ніхто і не знав би. Через брак наукової інформації короткі відомості про сам лабіринт iз часом вкрилися серпанком таємничості і зараз існують на рівні легенди або, скажімо, бувальщини про сиву давнину.

      Повне забуття в таких випадках є цілком природним перебігом подій. Але історична пам'ятка знову нагадала про себе. До того ж у знайомий історикам спосіб. Два роки тому в дворі харківської мерії почали готуватися до будівництва десятиповерхового офісного центру. Інформація про те, що саме в цьому місці не так давно земля «проковтнула» автомобіль, прагматичні бізнесмени пропустили повз вуха. Адже тоді триметрову яму, вже за давньою традицією, просто засипали сумішшю зі щебеню та піску, старанно покривши поверхню асфальтом. Але раз на раз не випадає. Коли пробурені під палі отвори почали заливати бетоном, він почав провалюватися, мов у безодню. Обстеживши підземний простір, будівельники на глибині шести-семи метрів у кількох місцях натрапили на фрагменти легендарного лабіринту. Без рекомендацій спеціалістів далі продовжувати роботу було б справжнім безглуздям. Так волею долі зануритися під землю довелося співробітникам Українського інституту інженерно-технічних досліджень, які за неймовірним збігом обставин виявилися ще й спелеологами. На сьогодні вони обстежили частину ходів і склали їх карту. За версією науковців інституту, вся центральна частина міста збудована на такому собі підземному «царстві», походження якого й понині залишається таємницею.

      Історики чіткої відповіді з цього приводу не дають. Є гіпотеза, що будівництво печер пов'язане з давньою харківською фортецею, яка виконувала роль захисного шлагбаума на шляху татарських нападників. За іншим припущенням, вирити їх наказав Петро І у роки другого етапу Північної війни. Висловлюють й радикальнішi думки. Деякі історики, скажімо, не виключають, що підземне місто з'явилося не три століття тому, а на тисячу років раніше. Тобто 350-літній ювілей Харкова, який відзначатиметься в серпні, — дата, швидше, етапна, ніж відправна. Тому археологам, аби докопатися до істини, слід негайно брати до рук кийки.

      Хоча святкові 350 (якщо навіть з історичної точки зору ця цифра і сумнівна), таки відіграли свою позитивну роль. В атмосфері ювілейної метушні ідея поблукати печерами не на аматорському, а на професійному рівні видалася цілком резонною і навіть допомогла оприлюднити чимало цікавої інформації. Скажімо, тепер відомо, що печери Харкова — лише частина регіонального кадастру, який містить сім штучних лабіринтів. Чотири з них, загальною довжиною понад тисячу метрів, прокладені у приміських Липцях. Там же «плаває» під землею і самобутня Акула — печера, що дуже подібна формою на відому морську хижачку. Спелеологи також обстежили «Чугуївський централ» поблизу однойменного райцентру і «Невловимого Джо» у передмісті Ізюма. Всі харківські підземні царства розташовані на глибині 5—15 метрів і, крім усього, цікаві тим, що здатні привідкрити прийдешньому поколінню не одну історичну завісу. Виявляється, свої печери має замалим не кожне містечко, яке з'явилося на карті Слобожанщини кілька століть тому. Переважна більшість з них виникла в ході добування різних будматеріалів. Але є і рукотворні, як скажімо, харківський підземний лабіринт.

      Не рахуватися з його існуванням з кожним роком стає все важче. «Підземні ходи, — каже співробітник Iнституту інженерно-технічних досліджень, член Президії Української спелеологічної асоціації Андрій Ковальов,— це міна сповільненої дії. Якщо їй не приділяти належної уваги, вона неодмінно колись вибухне». Аргументи вчених доволі переконливі. У підземній порожнечі збирається вода, що може спричинити підтоплення будинків. Лабіринт також змінює напругу грунтового масиву, а це найкоротший шлях до виникнення обвалів, просадок. Особливо коли поруч вирує життя у міському метрополітені і нескінченним потоком рухається наземний транспорт. А якщо врахувати ще й повну амортизацію харківських комунікацій, то картина і поготів вималюється малоприваблива. На сьогодні, правда, більша частина підземних ходів уже густо засипана завалами, але ця стихійність ніскільки не вирішує проблему в комплексі.

      І ось що дивно. Протягом багатовікової історії кожне наступне покоління харків'ян знаходило свій спосіб боротьби з підземним «царством», якщо те нагадувало про себе, зухвало вириваючись на поверхню. Але як колись, так і тепер, місту бракує ентузіазму вивчити і повернути хоча б до музейного життя свою найзагадковішу історичну пам'ятку. Той факт, що, канувши в Лету, вона може прихопити iз собою і кілька солідних будинків або, скажімо, трамвайних вагонів чомусь теж нікого не хвилює. Така собі спадкова схильність до історичного забуття.

  • «Це напад на нашу історію»

    На заяву Об’єднання рідновірів України щодо руйнування в центрі Києва скульптури давньослов’янського бога Світовида міліція досі не дала ніякої відповіді. Про це в понеділок на прес­конференції повідомила засновниця Об’єднання рідновірів, релігієзнавець Галина Лозко. Пасивність правоохоронців наштовхує на думку, що кримінальної справи, най­імовірніше, не буде й злочинцям знову все зійде з рук. «Скульптура стояла навпроти будівлі Головного управління МВС у Києві, відтак камери відеоспостереження мали б зафіксувати зловмисників, — каже Галина Лозко. — Але складається враження, що винних і не збираються шукати. Цей та подібні факти спонукають до логічних висновків — відсутність покарання за злочин тягне за собою нові злочини». >>

  • Обкрадають навіть мертвих

    Пішов третій рік, відколи з київського цвинтаря «Берківці» було викрадено монумент з могили мого чоловіка, заслуженого тренера України Володимира Нагорного. Пам’ятник роботи народного художника України Юлія Сінькевича був занесений до Державного реєстру «Культурні цінності України» та простояв на цвинтарі 30 років і 5 місяців. >>

  • Історія однієї синагоги

    До наших днів у Львові збереглося лише дві синагоги, хоча до Другої світової війни в місті їх було аж понад чотири десятки. Лише одна з тих, що вціліли, діюча — «Бейт Аарон ве Ісраель». Про цю синагогу відомо практично всім городянам, вона розташована на вулиці Братів Міхновських у привокзальному районі. А ось про колишню хасидську синагогу, що стоїть майже в центрі Львова, мало хто знає. Зараз пам’ятка архітектури опинилася під загрозою, адже в кількох кроках від неї розпочали масштабне сучасне будівництво. >>

  • Помолімось, брати мої

    Середньовічна дерев’яна церква Святого Юра — одна з найстаріших у Дрогобичі будівель. Коли на цьому місці тільки–но почав зароджуватись солеварний завод, неподалік поселилися і перші мешканці нового району. З часом українці звели храм, в стінах якого не було жодного цвяха. >>

  • «Божественна» стратегія

    Це ще один приклад сміливої і грубої афери, типової для нашої країни, коли зацікавлена група людей створює фіктивну фірму або ж таку, справжні задачі якої далекі від заявлених, і під патронатом найвищих державних чиновників розкрадає землі, бю­джетні кошти, історичні пам’ятки. Пролобійований Московським патріархатом проект «музей Десятинної церкви», за задумом, мусив стати юридичним прикриттям для зведення на місці руїн церкви князя Володимира сучасного собору УПЦ МП iз подальшим захопленням заповідної Старокиївської гори і розбудовою тут грандіозного монастиря та іконописної школи. Найвища амбіція — «приватизувати» сакральне місце, яке зараз є пам’яткою національного значення.

    Складається враження, що хтось сильний і впливовий підганяє батогом виконавців. За інформацією світських співробітників музею, його церковне керівництво говорило, що на «об’єкт» днями вже заїде будівельна техніка. «Об’єкт» — це законсервовані археологами руїни фундаменту Десятинної церкви. >>

  • «Ми змушені правити служби в пітьмі»

    На вулиці Степана Бандери, 10, у Львові стоїть величний костел. Саме сюди львів’яни та гості міста приходять послухати музику органа — одного з найцінніших у Європі. Сама споруда вже давно потребує реставрації, адже зведена на початку XVII століття і за своє існування пережила чимало трагічних подій. Зараз з однієї сторони будівля огороджена смугастою стрічкою, на якій висить попередження: «Обережно! Падає каміння». Поруч — табличка «Пам’ятка архітектури». З приходом «совєтів» костел закрили, а в 80–х роках тут відкрили Будинок органної та камерної музики. З часів Незалежності римо–католицька громада просить владу віддати костел у користування віруючим, проте наразі прихожани мають змогу лише зрідка правити у храмі. Тисяча прихожан костелу святої Марії Магдалини змушена приходити на богослужіння о восьмій ранку і вже за годину розходитись.

    Конфлікт триває роками, а релігійна громада впевнена — щодо них ведеться цілеспрямована дискримінація. >>