Вітальний українець

Чим не привід — у день народження привітати людину дружнім візитом i душевною розмовою? У випадку із Михайлом Слабошпицьким мені якнайбільше хотілося відійти від формату мемуарності, але — упс! — я промахнулася, бо якої б теми ми не торкнулися, у Михайла Федотовича знаходився приклад із власного життя. Варто було це зрозуміти ще з першого кроку в його кабінеті у видавництві «Ярославів Вал»: стіни завішені картинами друзів й родинними фотографіями, у шафах і на столах — кіпи книжок і рукописів. Така собі метафора його власного життя: на кожній «поличці» — окремий спогад. Можливо, тональність роздумів Слабошпицького здасться песимістичною, але при цьому йому притаманний внутрішній оптимізм — достатньо хорошого було й ще може бути зроблено.

«Якщо українець хоче побачити свого ворога, хай подивиться у дзеркало»

— Михайле Федотовичу, ви людина легка?

— Діти кажуть, що легка. А на службі я складніший, оскільки поведений на службі — для мене це питання моралі. Колись в Естонії у мене був такий випадок: ми йшли з театральним режисером Каарелом Ірдом по вулиці, була весна, і якась жінка мила вікна. Мила вона погано, по вікнах текли брудні патьоки, і Каарел сказав: «Какой плохой человек эта женщина. Наверное, русская». Я не стримався, підійшов до неї, поговорив, виявилося, що вона естонка. На що він відповів: «Это в десять раз хуже». Тобто людина має робити свою роботу по совісті, адже ти ж робиш цю роботу для когось.

— Якщо говорити про почуття відповідальності перед громадою, то це не надто популярна риса серед українців.

— Абсолютно. У мене народилася навіть жовчна іронія: «Ще немає на світі такої справи, яку б українці не завалили». Коли кажуть, що хтось нам щось погане зробив, я відповідаю: «Вони так роблять, бо ми це дозволяємо». В українців немає командного духу, немає тої відповідальності. Якщо українець хоче побачити свого ворога, хай не дивиться на жида чи кацапа, хай подивиться у дзеркало. Українці вважають: ми видатна нація, тому мусимо бути першими, другими бути не можемо. Коли українців щось захоплює, вони можуть світ перевернути, але минає година–друга, і вони знеохочуються, бо треба докладати зусилля. Такий собі солом’яний вогонь. Про цю ментальну особливість українців писав В’ячеслав Липинський у «Листах до братів–хліборобів». А в Петра Яцика була доктрина про те, що українці — боягузи. З одного боку, він погоджувався, що українці в запалі можуть перевернути світ, але казав, що є й інша сміливість — мати кошти й поставити їх на щось грандіозне.

— Але ж маємо приклад того ж Яцика, подружжя Антоновичів, Юрія Логуша. Чи це інші українці?

— Це вплив західної культури. Але це винятки. Коли я був у Америці й Канаді, то спостерігав, що українці там живуть, як у гетто. Так, вони зберегли свою культуру, але, не інтегрувавшись у те суспільство, залишилися середнім класом. Як я вже говорив, є винятки, наприклад, Микола Світуха, економічний радник президента Рейгана.

— Підтримка діаспори України значно відчувалася у 1990–х. Зараз цього немає. Причина в тому, що вони розчарувалися чи тому, що відійшло покоління, готове вкладати гроші у відро­дження «калинової України»?

— Дійсно, за останні 20 років відійшов колосальний масив політичної еміграції — ті люди, які усвідомлювали, як важко жити у совку, й готові були допомогти розвивати наше суспільство. На зміну їм прийшли їхні діти, народжені вже там. «Так, ми маємо сантимент до батьківського краю, але не треба від нас вимагати, подивіться краще на себе», — кажуть вони. Син мого приятеля, канадієць Богдан Москаль, який працював у «Градобанку», казав мені: «Я Україну люблю, але нічого тут не розумію. Всі крадуть — це жах». І поїхав звідси з великим розчаруванням. Очевидно, тут можна говорити про конфлікт між різними поколіннями української діаспори, оскільки батьки, представляючи Україну своїм дітям, надто її ідеалізували.

Є й інша сторона проблеми. Бездарна українська політика загнала наші стосунки з діаспорою у патову ситуацію. За жодного президента не було системної співпраці з закордонними українцями, які могли стати потужним лобі у міжнародних відносинах України. У 1993 році я разом із діаспорними представниками писав проект закону про закордонного українця, спираючись на аналогічні закони, скажімо, у латвійців чи словаків. Ми хотіли, щоб українці з діаспори могли служити в український армії, щоб вони могли балотуватися на Президента — як Валдас Адамкус у Литві, щоб був безвізовий в’їзд. Ми по всьому світу маємо видатних людей українського походження, які могли би принести свій довід. Чому Україна їх не запросила? Чому комсомольці всім заправляли?

— Можливо, контакт не відбувся, тому що багато людей бачили, у першу чергу, особисту вигоду із закордоном?

— Так, деякі націонал–демократичні лідери, будучи у владі чи керуючи громадськими організаціями, на свою користь використовували такі зв’язки. Наведу такий приклад. Як голові секретаріату Української всесвітньої координаційної ради мені доручали зустрічати літаки й передавати гроші на вибори в Україні у 1994 році. Коли ж вибори були програні, з–за кордону приїхали ті, хто фінансував кампанію, й зібрали всіх кур’єрів, бо гроші кудись поділися: щось було втрачено, щось вкрадено.

«Ярославів Вал» — видавництво самоокупне

— У Лізі меценатів який відсоток діаспорного фінансування?

— Нині 50 на 50. Спочатку їхня частка була до 90 відсотків: коли були живi Петро Яцик, Мар’ян Коць, Володимир Кашицький. З українського боку до Ліги меценатів, яку Яцик задумував як закритий клуб, сьогодні входять фармацевтична фірма «Дарниця», корпорація «Оболонь», бізнесмени невеликого масштабу. Але такий розподіл вкладення коштів має місце тоді, коли ми говоримо про фінансування проектів. Щодо членських внесків закордонних членів, то сьогодні вони становлять близько п’яти тисяч доларів щорічно. Тоді як, наприклад, бюджет Міжнародного конкурсу знавців української мови імені Петра Яцика — 780 тисяч грн.

— Які проекти підтримує Ліга?

— Зараз запланований великий видавничий проект: цілий корпус книжок, зокрема, романи забутого Феодосія Рогового, щоденники закарпатського письменника Івана Чендея. Звичайно ж, нашим пріоритетом залишається конкурс Яцика. Він продовжується, але ми не знаємо, як держава до цього поставиться, чи буде Табачник намагатися знову його маргіналізувати. Адже за Ющенка переможці протягом двох років одержували стипендії Президента. Зараз нібито хочуть виплатити стипендії від Януковича — ми готуємо документи. Побачимо... Ще ми заснували нову літературну премію «Ярославів Вал» за видатний твір української літератури, яку минулого року отримав Василь Шкляр.

— За якими критеріями відбувається оцінювання? Адже можна наразитися на звинувачення у заангажованості як, скажімо, у випадку із Шевченківською премією.

— Щодо журі, то при Лізі є письменницький актив — від Миколи Жулинського й до Василя Шкляра. Щодо Шевченківської премії, то, на жаль, це правда, — я був членом Шевченківського комітету. Це було і буде, але така ситуація не лише українське лихо: з присудженням Нобелівської премії також виникають скандали. Те, що відбулося з присудженням Шевченківської премії, мало би змусити Комітет відстоювати своє рішення. Чому вони не подали у відставку? Мало прозвучати, що зігноровано вердикт Шевченківського комітету. До цього лише один раз було зігноровано рішення, коли у 1964 році оголосили лауреатом Ігоря Муратова, а в газетах вийшло прізвище Микити Хрущова.

— «Ярославів Вал» — приватне видавництво? Його підтримує Ліга чи воно все ж самоокупне?

— Так, це товариство. І воно самоокупне. Можливо, тому що я маю радіопередачі, де розповідаю про книжки, і зокрема свої. Але я не вірю, що дві–три тисячі накладу не можна продати. Ми видали «Одкровення в кафе «Пегас», байки й рецепти від українських літераторів: п’ять тисяч розлетілися. Після «Чорного ворона» ми зараз видаємо інші книжки Шкляра — «Елементал» та «Кров кажана». Рідко бувають випадки, коли автори за власні кошти видають у нас книжки.

— Як у випадку із Любомиром Буняком?

— Так. Але у нього дуже цікава біографія.

— У вас є книга «Жовтий князь» Василя Барки німецькою. Чому ви не продовжуєте проект перекладів?

— Книга вийшла внаслідок співпраці з НТШ в Америці. Але мене лякають наші переклади на іноземні мови. У радянські часи я возив торби перекладів Українки, Шевченка до Америки, але люди не могли зрозуміти, що там написано: слова ніби англійські, а сенсу — немає.

— Як же тоді просувати національну літературу у світі? Росіяни, не кажу вже про поляків, зайняли цю нішу.

— Їхня інтелектуальна інфраструктура розбудована краще. Наша діаспора могла це зробити, але не зробила, хоча там є окремі перекладачі як Марко Царинник iз Торонто. А нашим я не довіряю. Гадаю, що у даному випадку потрібна колосальна інституція, міжвидавнича кооперація і державна підтримка із залученням діаспори.

— Може, не все так складно? Книжки Жадана й Андруховича в Німеччині — все ж приватна ініціатива.

— Так. Але видання двох–трьох тисяч примірників на Заході — не є великий успіх. Тут можна ставити в приклад хіба що Андрія Куркова, який має великі тиражі.

— Чи продовжуєте ви конкурс історичного роману після успіху «Чорного ворона»?

— Так. Зараз ми маємо десятків чотири творів, але вирішили подовжити конкурс до травня наступного року, бо немає твору такого рівня, як «Чорний ворон».

«Моє найбільше досягнення — діти»

— Ваш син Мирослав Слабошпицький — один із відомих сучасних українських кінорежисерів. Ваші інші діти також обрали творчі професії?

— Ні. Син Святослав — у бізнесі, хоча з п’яти років знімався в кіно й писав музику. А донька Іванна, від першого шлюбу, — редактор журналу Viva. Вона подарувала мені двох онуків. Її в піку мені виховували в антиукраїнському дусі, але зараз вона неофіт інтегрального націоналізму. Моє найбільше досягнення — діти.

— Над чим ви зараз працюєте? Що пишете?

— Сподіваюся, до кінця року вийде біографічний роман про Михайла Коцюбинського, який я писав п’ять років. Він був неймовірно потайний, тому мій твір — це містифікація, я змусив Коцюбинського написати спогади про себе, а його сучасників — про нього. Зараз я друкую фрагменти з цього роману у журналах «Березіль» та «Кур’єр Кривбасу».

ДОСЬЄ «УМ»

Михайло Слабошпицький (28 липня 1946, Мар’янівка, Черкаська область) — прозаїк, критик, публіцист, лауреат Шевченківської премії (2005). Закінчив факультет журналістики Київського університету. Виконавчий директор Ліги українських меценатів, директор видавництва «Ярославів Вал». Автор понад трьох десятків різножанрових книжок, зокрема роману–біографії «Поет із пекла», роману «Марія Башкирцева», збірки «Українська дивізія «Галичина».