Де ступала нога динозавра...

... Що ти вже в іншій країні, відчуваєш, щойно перетнувши кордон. Наш мікроавтобус перестає стрибати по дорозі і мчить так рівно, що навіть можна читати газету. При цьому поляки вважають, що в них дуже погані дороги, і активно будують їх до Євро–2012. Через це вся Польща зараз нагадує великий будівельний майданчик.

Ми, група українських журналістів, на запрошення Польської туристичної організації та Журналістського фонду НСЖУ їдемо в Свєнтокшиське воєводство (столиця — Кєльце), одне з найменших у країні. І хоча, на відміну від Варшави чи Кракова, Кєльце й околиці мало розкручені в туристичному плані, тут є багато що побачити і чому повчитися, запевняє наша невтомна провідниця і перекладач Олена Бондаренко, яка представляє Польську турорганізацію в Україні. Адже пiсля розвалу колгоспiв у цьому аграрному регiонi панували безробiття i безнадiя, а завдяки туризму Свєнтокшиське стало оживати.

Відьомські чари

Спочатку була легенда. У Свєнтокшиському воєводстві розташовані найстаріші в Європі Пєпшові (Перцеві) гори. І хоча вони зовсім невисокі, зате із власною Лисою горою (Лиса гура), де, за переказами, збираються на свої шабаші місцеві чаровніци (відьми). Поляки розповідають, що жила в цих краях колись молода, вродлива і дуже добра відьма Агатка. А була й лиха — стара і потворна чаклунка, яка все шкодила селянам. Ніби й нічого особливого — таких казок можна наслухатися будь–де, але за цю легенду в регіоні вхопилися. Молода відьмочка на мітлі стала символом воєводства — її зображення можна побачити на всіх туристичних буклетах, а фігурку купити в будь–якій сувенірній крамниці. Тому туристичний девіз краю «Свєнтокшиське зачаровує» можна тлумачити як у прямому, так і в переносному значенні.

Щоліта в Кєльце на честь свого символа влаштовують грандіозний концерт, куди з’їзджаються польські зірки першої величини. Цьогоріч «Шабат чаровніц» («Шабаш чарівниць»), який транслювався в прямому ефірі польського телебачення, відбувся вже вдруге. Для таких концертів навіть збудували вражаючий «зал» просто неба зі сценою, начиненою сучасною технікою. Розташований він у старому кар’єрі — практичності поляків можна позаздрити: в нас би таке місце вочевидь перетворилося б на сміттєзвалище, а тут — амфітеатр, оточений романтичними кам’яними стінами. До того ж над «залом» є накриття, то ж ніякий дощ глядачам не страшний. Подумалося: в такому місці комфортно почувалася б «Країна мрій» Олега Скрипки, яка нинішнього літа пройшла під гучний акомпанемент злив. На жаль, сцени такого рівня у Києві немає, а Кєльце ж, по суті, обласний центр...

У селищі Гута Скляна, неподалік якого й розташована польська Лиса гора, на догоду туристам збудували середньовічне поселення, що дало роботу багатьом місцевим мешканцям. Щодня, перевдягаючись у середньовічне вбрання, вирушають гутівчани на роботу: коваль вчить туристів роздмухувати міхом вогнище і працювати молотом, швець — шити взуття і сумки, ткаля — плести доріжки і жіночі прикраси з ниток, гончар — ліпити горщики без допомоги кола (середньовіччя ж як–не–як!). Тут запросто можна зустрiти й вiдьом — у них охоче перевтiлюються мiсцевi дiвчата.

Заходимо до оселі місцевої знахарки, тут, як і годиться, — безліч трав. Жінка на них чудово розуміється, каже, що навіть вивчала спеціальну літературу. Тож поради відвідувачам дає цілком професійні. «Ось це —добре відоме всім алоє, — бере до рук горщика із колючими листочками. — Воно чудово гоїть рани, але, щоб ця рослина дійсно допомогла, їй має бути не менше трьох років. Перш ніж використати листочок, алоє не треба поливати впродовж двох тижнів, тоді в ньому — найбільше цілющих речовин. І ні в якому разі не зрізати ножем — краще відламати руками. А ось — усім знайомі волошки, — бере знахарка зі столу засушений букетик, — якщо з них пити чай, то очі будуть сині–сині. Принаймні, в це вірили наші предки». Поки знахарка ділиться з нами своїми секретами, її помічниця місить на столику в кутку тісто. А потім нарізавши коржиків, пече їх на вогні просто біля хатини. «Пригощайтеся!» — запрошують нас, пропонуючи до коржів мед iз «середньовiчної» пасiки, варення та духмяний чай із трав.

Біля поселення — ціла алея сувенірних крамниць, для малечі облаштовано дитячі майданчики. На брак відвідувачів туристичний об’єкт не скаржиться, принаймні в розташованому поряд готелі, куди ми зайшли попити кави, було повно постояльців. «Поляки не мають звички проводити вихідні біля телевізора, — пояснює Олена Бондаренко. — Подорожують тут дуже активно. При чому поляки — величезні патріоти, їх все менше приваблюють Туреччина чи Єгипет. Вони віддають перевагу відпочинку в рідній країні». У цьому доводилося переконуватися скрiзь, де нам удалося побувати.

Динозаври і «сафарі»

А ось іще одна легенда — про демона, що мав на ногах три пальці, і сліди якого буцімто бачили біля селища Балтов. Учені цим зацікавилися і навіть знайшли відбиток лапи того «демона», як з’ясувалося, динозавра! Так переказ отримав наукове обґрунтування, а невеличкий Балтов (усього 400 мешканців) — друге дихання. Із 2004 року тут існує «Парк Юрського періоду», де можна побачити сотню моделей динозаврів. Найбільший із них сягає в довжину майже 50 метрів. У Польщі — це вже третій «ЮраПарк», і якщо спочатку доісторичних тварин закуповували за кордоном, то згодом поляки створили власне підприємство. І тепер «клепають» таких переконливих ящурів, що навіть майстри спецефектів американці купують їхні гігантські «іграшки».

«Коли закрився єдиний у регіоні завод, мешканці Балтова уявлення не мали, як бути далі, — розповідає Григож Мажец, працівник служби маркетингу «ЮраПарку». — Коли вирішили зробити ставку на туризм, не всі мешканці повірили в успіх цієї справи. Навіть мер селища. Тож довелося зібрати місцевий референдум, звільнити мера, а на його місце обрати людину, яка б підтримала починання». У 2003 році гроші на реалізацію проекту дав Євросоюз. Тепер «Парк Юрського періоду» забезпечує роботою половину мешканців селища. А серед туристів — це популярне місце, куди їдуть одразу на кілька днів. Якщо у 2004 році тут побувало 40 тисяч відвідувачів, то у 2009–му — 500 тисяч, а у розпал нинішнього літа його вже відвідало 300 тисяч осіб. Навіть узимку життя в парку не завмирає завдяки гірськолижній трасі.

Сам об’єкт нині розбудувався на 50 гектарів. Вище в горах існує справжній звіринець. На величезній території у природніх умовах мешкають лами, олені, антилопи, муфлони, камерунські вівці, кабани, верблюди, страуси, зубри, яки, ангорські кози, коні... Нас, як і решту туристів, на це «сафарі» підвезли спеціальним автобусом. Звірі, угледівши гостей, безбоязно підходять до машини і зазирають у вікна. Водій у курсі справи — дістає шматок хліба і частує своїх «знайомих»... У нижньому зоопарку можна побачити вовків, мавп, єнота–полоскуна, скунса, а також екзотичних птахів.

Для дітей працюють численні атракціони, а дорослі можуть розважитися спуском на ролеркостері — це звивиста траса зав­довжки 400 метрів на зразок «американських гірок», де швидкість кабінки можна регулювати самому. Річка, яка протікає біля «ЮраПарку», також не залишилася без діла — по ній усіх охочих сплавляють на плотах. Це цілком безпечно і весело: наприклад, нас у дорозі розважав польськими й українськими (!) народними піснями акордеоніст.

У кукурудзяному лабіринті

Коли бачиш розкішний бароковий палац у Курозвенках, то відмовляєшся вірити, що його доля була схожою до багатьох наших пам’яток. У часи соціалістичної Польщі тут був колгосп­ний склад. Але в Бельгії вдалося розшукати спадкоємця родини, якій колись належав маєток. У 1991 році Ян Марчін Попель повернувся на історичну батьківщину й отримав свою занедбану спадщину в усій «красі». Бельгійський пенсіонер був таки чоловіком небідним, тож не опустив рук, а став реставрувати і приводити все до ладу. Сьогодні палац повністю в розпорядженні туристів. Тут можна побродити в таємничих підземних лабіринтах, винайняти розкішні апартаменти, влаштувати бенкет. При цьому сам господар iз родиною (а в нього аж восьмеро дітей, наймолодші з яких ходять у школу) живе в досить скромному будиночку поруч iз палацом. Чоловік часто сам приймає туристів, проводить екскурсії і не цурається ніякої, навiть брудної, роботи у своєму величезному маєтку. А ще — постійно шукає способів, щоб привабити туристів.

Наприклад, родзинкою палацового комплексу є стадо бізонів, завезене з Північної Америки. Тваринам тут сподобалося, тож досить скоро із двох десятків особин стадо виросло до понад ста голів! Просто в поле, де пасуться ці велетні, нас відвезли на звичайному тракторці. Бізони практично не відреагували на нашу появу — звикли, проте нам не радили спускатися «за борт» — все–таки це дикі тварини, і гарантувати, що зможете у випадку чого накивати п’ятами від досить прудкого самця вагою в понад тонну, — не може ніхто. Бізонів тут тримають не лише для екзотики, а й для... кухні. Стейк, шашлики, вареники з м’ясом бізона — гурманам пропонують цілу низку страв. М’ясо цих тварин (а забивають лише самців на першому році життя) дуже делікатне і соковите.

Не менший захват у приїжджих викликає кукурудзяний лабіринт площею півтора гектара. Такий атракціон просто неба пан Попель побачив у Франції і втілив у життя у своєму маєтку. На момент нашого приїзду кукурудза ще була невисока, але коли її стебла вимахують на два–три метри заввишки, тут легко заблукати. «Дітей кукурудзи», які подали сигнал SOS, виводять із лабіринту охоронці, які спостерігають за полем зі спеціальної вежі.

* * *

Туризм у Польщі вважають серйозним сектором економіки. Польська туристична організація має свій окремий закон, на підставі якого діє, вагомий бюджет (винятково державні кошти) і 14 закордонних осередків для просування країни за її межами. На місцях регіональні підрозділи організації тісно співпрацюють із підприємцями та органами місцевого самоврядування. А туристичні інфоцентри є в кожному місті й навіть найменшому селі. У них мандрівнику нададуть вичерпну інформацію про те, де можна зупинитися, що варто побачити, як дістатися того чи іншого об’єкта, в які години він працює і скільки коштує вхідний квиток. Тут же можна найняти гіда чи екс­курсовода. А ще можна отримати купу яскравих буклетів і туристичних карт різними мовами, в тому числі й українською...

МАЙТЕ НА УВАЗІ

Чим іще зачаровує Свєнтокшиське?

* У містечку Чмельов раджу відвідати Музей порцеляни. Просто на очах відвідувачів екскурсовод покаже технологiю виготовлення виробів iз цього примхливого матеріалу (зі ста залитих у форми однакових блюдець чи чашок наприкінці процесу «виживає» лише вiсiм виробів, тому порцеляновий посуд є страшенно дорогим. Наприклад, кавова чашка з блюдцем у крамниці поруч iз музеєм коштує від 74 злотих (220 грн.), а вартість сервізу може становити й усі 15 тисяч злотих (35 тис. грн.). Відвідувачів також навчать відрізняти делікатну порцеляну від звичайного фарфору (перша просвічується) та посадять у справжню велетенську піч для випікання посуду — у ній туристам показують пізнавальні фільми.

* Умиротвореність і спокій панують у «Пустельні золотого лісу», колишньому монастирі ордену камедулів, що в Ритвянах. Цей скит монахів–відлюдників і справді розташований далеко в лісі, але оскільки нині представників ордену у світі залишилося не більше сорока осіб і відновити роботу монастиря «за призначенням» неможливо, тут створили реабілітаційний центр для тих, хто потерпає від хвороб цивілізації — трудоголіків, інтернетоголіків, шопоголіків. Хворих лікують... мовчанням (за заразком монахів–камедулів, яким дозволялося навіть між собою спілкуватися лише раз на рік), а ще — малюванням, ліпленням та іншими видами творчості. Звісно, «мобілки», комп’ютери та телевізори тут заборонені.

* У Сандомєжі існує музей підземних ходів, якими помережане місто. Вони призначалися для зберігання товару купців (місто стоїть на перетині торгових шляхів), їх глибина подекуди сягає 12 м від поверхні. Місцеві розповідають, що колись ці підземелля врятували місто: смілива дівчина Хелена пішла на вірну смерть — завела в катакомби монголо–татар, а городяни заклали камінням вхід і вихід...