Практика філософської футурології

Десять років тому гуру сучасної соціології Ентоні Ґіденс здійснив світове лекційне турне, аби привернути увагу політиків до нетрадиційних ризиків, пов’язаних із феноменом на ім’я «глобалізація». Внаслідок вийшла книжка «Нестримний світ: як глобалізація перетворює наше життя» (К.: Альтерпрес, 2004), де автор сформулював «нематеріалістичну» основу цього феномену: «Ґлобальна революція розгортається у сфері того, як ми про себе думаємо і як ми формулюємо зв’язки і взаємини з іншими». Серед нинішніх Лідерів літа фігурують дві книжки, що відгукуються на заклик Ґіденса здійснити ревізію практичної філософії. Перша належить німецькому соціологу Ульриху Беку, друга — українському політику Анатолію Толстоухову (у співавторстві).

Культура як панацея

Свого часу А.Толстоухов заснував фонд «Практична філософія», куди залучає провідних науковців академічних інститутів саме задля колективного з’ясування «як ми дійшли до жизні такої». «Без розуміння філософії демократії взагалі навряд чи нині можливо управляти державою», — писав він в одній із попередніх книжок («Філософія демократії». — К.: Інститут стратеґічної політики, 2005).

Утім за всі роки незалежності філософія так і не стала інструментом влади. Внаслідок чого, констатує автор у новій книжці «Многоликая демократия», «за прошедшее с 1991 до 2010 гг. время уровень демократии на Украине постоянно снижается». У суспільстві панує «терминологическая инфляция» і «демократия стала почти что неприличным в обществе словом, синонимом разбоя и вседозволенности».

Ґенеза цієї деградації описана так. «Советская власть несет немалую долю ответственности за текущее неудовлетворительное состояние общественного сознания и отечественной демократии». Щоправда, про необхідність міжнародного суду над злочинами комунізму у книжці не йдеться, й тому характеристика наступного історичного періоду (який увесь вийшов із «шинелі» радянщини) виглядає не вельми обґрунтовано. Про режим Кучми написано коротко: «Преступная власть».

А далі — «настоящие политики уступили в конкурентной борьбе место популистам — состоятельным клиентам имиджмейкеров и политтехнологов… Осознание необходимости развития народного самосознания довольно трудно обнаружить в современных политологических теориях или программах политических партий, вполне удовлетворенных консервацией текущей неспособности широких масс к самоуправлению и даже вполне целенаправленно способствующих снижению их желания и умения руководствоваться своим разумом». Такий стан сучасної української політики наш автор характеризує як «тоталитарное стремление соорудить социальность из биомассы».

А.Толстоухов вважає, що нинішнє зосередження політики на векторі державності в історичній перспективі не має шансів. У великому світі це вже зрозуміли: «Мы закладываем первые камни в фундамент в то самое время, когда соседи, строившие до нас по тому же архитектурному проекту, затевают глобальную перестройку, убедившись в коренных недостатках этого проекта». Згадуваний на початку Ентоні Ґіденс іменує цей процес «демократизацією демократії». А в рецензованій книжці йдеться про те, що чим швидше вектор державності зміниться на вектор демократизації, тим краще для України. Базова форма такого вектора — культура. Та й сама демократія під цим ракурсом постає «как культура и способ жизни во всем многообразии ее проявлений», що у майбутньому здатне замінити державний примус на культурне самообмеження.

«Демократия в современном мире — это независимость каждого человека от государства и его аппарата политической власти», — читаємо далі. Такий гіпотетичний стан тут названо «панархією» (за аналогією: «безначалие — анархия; демократия–панархия, так сказать, — «всеначалие»). От лишень одна проблема: як досягти такого стану суспільства?

У книзі «Многоликая демократия» знаходимо кілька цілком конкретних рецептів. Наприклад, «создание особых консультативных советов при органах власти, в которых рядовые граждане, однократно избранные посредством жеребьевки, давали бы свою оценку тому или иному решению властей, — как альтернатива вынесения этого вопроса на всенародный референдум. Подобного рода практика осуществляется, в частности, в Швейцарии: случайно избранная коллегия раз в месяц рассматривает законопроекты депутатов парламента на предмет их соответствия — хотя бы здравому смыслу». Але коли мова заходить про більш узагальнені й принципові речі, реальні механізми демократизації України нагадують суто теоретичний пасьянс. Утім автори й не приховують футуристичності багатьох висновків: «Многие положения этой книги являются дискуссионными, а иногда и просто утопичными».

Освічена держава «Фольксваґен»

Так само застерігає і Ульрих Бек у книжці «Влада і контрвлада у добу глобалізації. Нова світова політична економія»: «У добу побічних наслідків не може бути тріумфального обґрунтування того чи іншого, є тільки стомливий шлях критики», — зазначає він. Але без умоглядних сценаріїв не обійтися, бо «несумнів форсує загрозу для всіх». Більш за те: регулярна футурологія просто необхідна, позаяк людство нині зіткнулося з ситуацією, коли звичні правила у політиці вже не діють: «Теорія метагри суперечить логіці очікування наслідків, оскільки вона керується логікою зміни правил». Настає епоха, коли реальність фантастичним чином й водночас «узгоджує» передбачення «взаємовиключних» філософів минулого: «Наступає те, що серед інших пророкували Фридрих Ніцше, Карл Маркс, Іммануїл Кант і Макс Вебер».

В українського автора цивілізаційний стан, до якого прямує західний світ, названо «міжнародною демократією». Німецький вчений визначає це майбутнє як «космополітичний реалізм». Що це таке, він пояснює, як і годиться, порівнюючи з ранішими станами. Отже, «стара гра, що, наприклад, виступає під назвами «національна держава», «національне індустріальне суспільство», «національний капіталізм» або «національна соціальна держава», як така вже неможлива. Ця проста гра нагадувала гру в шашки, коли обидва гравці мають однорідний набір шашок і відповідних ходів… Одні держави несуть збитки за вірність старим правилам гри у шашки і змушені платити іншим, — тим, котрі змінили національний погляд на космополітичний».

Як бачимо, система доведень в Ульриха Бека не так ідеологічна, як економічна. А тому й доволі переконлива, як–от: «Туманне слово «глобалізація» часто використовується у боротьбі національної еліти проти еліти транснаціональної, що змагаються за позиції та ресурси всередині національних просторів». Вчений припускає, що на зміну державам, як основним гравцям світової політики, таки приходять міжнародні бізнесові голдинги, що помалу перетворюються на квазідержави. Причому, на відміну від К.Маркса, він не вважає це за апокаліптичний шлях. За У.Беком саме транснаціональний капітал цементує загальний мир і унеможливлює (в майбутньому, ясна річ) війни. «Гірше за окупацію мультинаціональними компаніями може бути лише одне — неокупація ними», — доходить він парадоксального висновку. А далі — і повне спростування Марксових теорем: «Максимальне зростання капіталу — це зрештою найкращий шлях до соціалізму».

Глобалізація — це процес, яким ніхто не керує. Але скористатися ним прагнуть усі. Навіть ледачі або недоумкуваті правителі, котрі камуфлюють власну профнепридатність «отриманим від глобалізації правом на бездіяльність». Виявити таких державців–хамелеонів і має постійний філософський моніторинг владних дій: «Історик, спеціаліст у царині суспільних наук, повинен постійно мати на думці нереалізовані можливості, аби мати змогу порівнювати з ними реалізовані». Результатом такої аналітики стає політична прозорість, що унеможливлює брехню державного рівня, — бо саме «затемнення легітимізує бездіяльність» (як оце відбувається уже 20 років у наших краях).

З’ява обидвох оглянутих книжок на українському ринку — втішна подія. Та якщо на Заході такі праці виходять регулярно — доповнюючи, розвиваючи або й навіть спростовуючи попередні, — у нас подібні роботи з’являються як виняток. І не факт, що ці винятки помітять серед владної еліти. «За бугром» же не тільки вітають філософсько–політичну футурологію на словах, а й стимулюють на ділі. Як–от у випадку Ульриха Бека: «Праця над цією книжкою була можлива завдяки щедрій стипендії фонду концерну «Фольксваґен».

ЛІДЕРИ ЛІТА: «СОФІЯ»

Далі публікуємо результати піврічної експертної сесії Всеукраїнського рейтинґу «Книжка року‘2011», яка назвала Лідерів літа. Оскільки остаточні місця визначаться по оцінюванні усього річного асортименту в грудні, нині подаємо по сім найцікавіших книжок у кожній підномінації за абеткою.

Зарубіжна гуманітаристика

Анрі БЕРҐСОН. Творча еволюція. Сер. «Лауреати Нобелівської премії». – К.: Видавництво Жупанського, 318 с.(с)

Криптограми Сходу. – К.: Майстерня книги, 176 с.(п)

Отець Олександр Мень відповідає на запитання. – Л.: Свічадо, 352 с.(о)

Російський імперіалізм. Сер. «Актуальні світові дискусії». – К.: Києво-Могилянська академія, 395 с.(о)

Рудольф ФРИЛІНГ. Християнство та іслам. – Л.: Свічадо, 136 с.(о)

Ульрих БЕК. Влада і контрвлада у добу глобалізації. Нова світова політична економія. Сер. «Зміна парадигми». — К.: Ніка-Центр, 406 с.(п)

Ханс-Дітер КЮБЛЕР.  Міфи про суспільство знань. – К.: Видавничий дім Дмитра Бураго, 264 с.(п)

Українська гуманітаристика

А.В.ТОЛСТОУХОВ, И.Г.ПАРАПАН, Ю.А.МЕЛКОВ. Многоликая демокра­тия. – К.: Парапан, 220 с.(о)

В’ячеслав ЧОРНОВІЛ. Твори: У 10-ти т. – Т.7. Статті, виступи, інтерв’ю (березень 1990 – грудень 1992). – К.: Смолоскип, 1080 с.(п)

Грані людського буття: позитивні та негативні виміри антропокультурного. – К.: Наукова думка, 352 с.(п)

Є.І.АНДРОС. Інтелект у структурі людського буття. – К.: Стилос, 358 с.(о)

Іван ДЗЮБА. Нагнітання мороку. Від чорносотенців початку ХІХ століття до українофобів початку століття ХХІ. – К.: Києво-Могилянська академія, 503 с.(о)

Микола РЯБЧУК. Постколоніальний синдром. Спостереження. Сер. «Сучасність». – К.: К.І.С., 240 с.(о)

Мирослав ПОПОВИЧ. Бути людиною. – К.: Києво-Могилянська академія, 223 с.(о)