Саме так — «КрАЗ» (Кременчуцький автозавод) замість «МАЗ» (Мінський автозавод) — на прохання кількох слухачів улітку 1975 року перефразував свою відому пісню «Дорожня історія» Володимир Висоцький. Відтак наддніпрянське місто Кременчук на Полтавщині стало одним iз небагатьох в Україні (ще — Київ і Одеса), де великий актор і легендарна особистість поповнив тепер уже золотий архів своїх численних домашніх, «кухонних» концертів. Любительська фонограма запису, зробленого 14 червня в Кременчуці, тепер добре відома колекціонерам... А на будинку по вулиці 1905 року з’явилася меморіальна дошка: «У цьому будинку в 1975 році зупинявся поет і співак Володимир Висоцький».
Якось у середині 70–х років минулого століття задумали комсомольські активісти Кременчука запросити Володимира Висоцького у своє місто на гастролі. Затія, як на ті часи, дуже смілива. І хоча зіркових гостей тут ніколи не бракувало, та очікування Висоцького ще більше згуртувало місцеву молодь і довго утримувало піднесену атмосферу в місті. І ось що з того вийшло...
Пригадує колишній перший секретар Кременчуцького міськкому комсомолу Микола Гусєв: «Десь півроку їздили до Висоцького в Москву, умовляли , та він спочатку і слухати не хотів. Виходячи з власного досвіду, не дуже вірив, що дозволять виступи, та й часу не міг ніяк викроїти: гастролі, зйомки, записи... Зрештою, знайшов «вікно» і пообіцяв нам на два–три дні приїхати. З чистою совістю почали готуватися до зустрічі. У ЦК комсомолу республіки заручилися підтримкою, обком теж був не проти. Утім який на той час треба було мати дозвіл? Суто політичний, до того ж усний, аби потім не присiкувалися... Афіш не розклеювали, розповсюдили 10 тисяч квитків iз розрахунку на десять концертів, здебільшого серед молодіжного активу. Домовилися з Палацом культури, щоб на кілька днів там відмінили заплановані спектаклі. Репертуар узгодили — хороші всі пісні, патріотичні, на тему війни, без «крамоли»... Але що тут почалося! Звідусіль дзвінки посипалися з благанням виділити місця — з Полтави, Харкова, Донецька, Києва. На той момент я й думки не припускав, що концерти можуть бути якимось чином зірвані.
Та чим ближче до приїзду Висоцького, тим напруженішою і якоюсь гнітючою ставала атмосфера. Як і годиться, зустріли Висоцького у Борисполі. Він прилетів зі своїм продюсером Яковом Безродним і ще одним молодим актором, який мав грати у фрагментах на теми пісень про війну. Наступного дня десь близько обіду мав відбутися перший концерт. Приходжу на роботу і... відчуваю — щось не те. Виявляється, напередодні секретар обкому партії Іван Горобець уже телефонував нашому першому секретареві міськкому Михайлові Козенку з різким запитанням: «Що це ви надумали, хто вам дозволив?!!» — і далі в такому ж дусі. На що Козенко відповів: «Якщо ви хочете відмінити концерти — відміняйте. Але тоді піднімайте міліцію і пояснюйте людям, у чому причина, сам я не беруся...». Після цього в Полтаві трохи заспокоїлися, і головне — концерти не відмінили. Та Козенко поспіхом провів засідання бюро міськкому партії, i мені про всякий випадок оголосили догану, щоб доповісти «нагору», що «заходи вжито».
Та то був, як кажуть, лише початок кінця. Перед концертом мене терміново викликали в приймальню Козенка. Підходжу до дверей його кабінету і наражаюся на таку картину: партійний шеф навитяжку стоїть iз телефоном біля свого столу, вислуховує чиюсь гнівну тираду... Хвилин зо п’ять він то червонів, то бліднів, то намагався вставити хоч слово на своє виправдання...Зрештою щосили грюкнув слухавкою. Подивився гнівно на мене: «Концертів не буде! Я сказав — концертів не буде!!!» Розмовляв він, виявляється, із самим секретарем ЦК партії з ідеології Євгеном Маланчуком...
— Як же до нього дійшла інформація про приїзд Висоцького?
— Певно, хтось із кременчуцьких «доброзичливців» увесь цей час ретельно «стукав» куди слід, намагаючись вислужитися. Після цього настрій — самі розумієте... Заходжу до першого заступника голови міськвиконкому Анатолія Вербіна. Він, до речі, дуже поважав Висоцького: «Що будемо робити?» — «Що? Іди до нього, пояснюй...». Перше, що спало на думку, з якими очима я до нього піду? Заходжу в готельний номер — Володя лежить на диванчику одягнений, готовий до виступу і читає, як зараз пам’ятаю, книжку Богомолова «В августе 44–го». Глянув на мене і одразу, мабуть, про все здогадався: «Что такой кислый пришел?». Я переступаю з ноги на ногу: «Да вот... ЦК партии запретил...». Висоцький гірко посміхнувся: «Да что же они из меня шпиона аргентинского делают?!» Мені аж дивно і смішно стало — чому саме аргентинського? Він устав, походив, понервував, хоча зовні намагався зберігати спокій, і це мене навіть здивувало: «Я знал, что на Украине этого не позволят, но вы же меня так убеждали, так убеждали».
Коли трохи відлягло, запросив я Висоцького до себе додому на чай. Ішли пішки через центр, понад Дніпром. Він усе цікавився, розпитував про місто, про його історію. І хоча тоді багато людей з обережністю ставилися до самої особи Висоцького, але пізнавали, озиралися — невже він? Дві дівчини аж зупинилися, а я : «Так, так, це він!». Прийшли до мене на квартиру, сіли за стіл, Висоцький тільки губами до пива нашого кременчуцького торкнувся, похвалив, але не пив... Були зі мною ще кілька колег і приятелів. Слово за слово, дійшло до найцікавішого, і ми попросили заспівати що–небудь. «Ні, вибачте, я зараз не налаштований, та й гітари під рукою немає...» Тоді один iз наших комсомольських активістів миттю сів у машину і привіз інструмент iз готелю. Я ж, не вагаючись, дістав новий магнітофон «Днепр» — була така «бандура». Але я до цього апарата ще не призвичаївся, тож Висоцький сам налаштовував звук. На плівці, яку я згодом передав музею Висоцького, залишився його голос: «Коля, потише, потише...». А коли дійшла черга до пісні «Кругом пятьсот», або «Дорожная история», ми попросили замість «МАЗ» заспівати ... «КрАЗ». А він у відповідь: «Да как–то неудобно, что в дороге ваш КрАЗ застрял...».Зрештою, погодився: «Ну можно КрАЗ подставить, потому что рифмуется все равно...» І заспівав на наше прохання... «Дорога, а в дороге КрАЗ, который по уши увяз...»
— Окрім пісень, про що тоді говорили з Володимиром Висоцьким?
— Запитували про всяке, але стримано, ненав’язливо. Він говорив, що, на відміну від України, приміром у Росії, особливо за Уралом, йому ніколи не забороняли виступи. А на Далекому Сході партійні начальники навіть особисто возили його на кораблі, на підводні човни. Потім, як пам’ятаємо, з’являлися чудові пісні на ці теми... А щодо Полтавщини, то все дивувався, як ми його взагалі насмілилися запросити... Згодом приєднався до нас ще заступник голови міськвиконкому Соколов. Трохи підпивши, просто в лоб запитав: «Володю, ти ось скажи, а навіщо тобі ця Марина Владі?». Той спокійно відповів: «Ну, каждый человек кого–то любит. Вот и я увидел ее и — погиб...» На той час навіть чути таке було неймовірною фантастикою!
...Минуло два дні. За цей час прогулянку на катері організували, показували Висоцькому Кременчуцьку ГЕС. Сподобався йому Дніпро, і він навіть здивовано вигукнув: «Никогда не думал, что Днепр — такая большая река...» А ще йдемо, пам’ятаю, через центральну площу, а наш заступник голови міськвиконкому не нахвалиться: «Ця площа — друга за величиною в Європі після Роттердама!». А Висоцький жартома: «Где не бываю — все начальники одинаковые — у них все лучшее в Европе. Во всяком случае, на втором месте». Ще такий примітний момент. Перед від’їздом гостей я викликав нашого бухгалтера, щоб якось заплатити москвичам — вони ж не винні, що концерти не відбулися. І хоч це були незаплановані витрати, та ми постаралися оформити все як годиться. Видали їм близько тисячі карбованцiв на трьох, за що вони розписалися у відомості. Провели у Бориспіль, ще безліч разів вибачилися і розпрощалися. Пізніше з ревізійною фінансовою перевіркою до нас приїхала завсектором із ЦК комсомолу України. Дуже принципова жінка була — після її «нальотів» бувало, що й перших секретарів знімали з роботи...Та й у мене неспокійно було на душі — що скажу, чим прикрию такі витрати? На щастя, все обійшлося. Подивившись фінансові документи, дійшла до прізвища Висоцький, перегорнула листок і... пішла далі. Ну, думаю, молодець!
— Ну і, зрештою, які настрої переважали у людей, які так і не подивилися «живого» Висоцького?
— Ми оголосили, що всі, хто хоче, можуть здати квитки і забрати гроші назад. І що б ви думали? Близько половини залишили їх собі на пам’ять. Уже згодом після смерті Висоцького ми запросили виступити у нас у Палаці культури КрАЗу артистів iз Театру на Таганці з умовою, що придбані на Висоцького квитки будуть безплатною перепусткою на виставу. Але я не можу сказати, були такі чи ні...
— Чи вплинули ті події на вашу подальшу комсомольсько–партійну кар’єру?
— Після того минув майже мiсяць. Комсомольці по–дружньому співчували мені, як постраждалому ні за що. А ось з обкомом партії стосунки стали дещо напруженішими. До цього мені пропонували, щоб я йшов на посаду першого секретаря обкому комсомолу. Але я хотів повернутися на автозавод, звідки прийшов. Мене не відпускали, просили попрацювати ще років зо три. А потім бачу — перестали наполягати, попросили знайти собі заміну і далі вже не тримали. Десь наприкінці того ж 1975 року я пішов iз посади...
— Ви згадали ім’я секретаря ЦК Компартії України Маланчука, роль якого в забороні виступів Висоцького у Кременчуці очевидна. На той час, пам’ятаю, вищі партійні ідеологи, як правило, були фігурами досить одіозними...
— Краще б не згадувати нiколи... Та у 1978 році, коли я вже працював в Югославії від союзного «Автоекспорту», отримуємо черговий номер газети «Правда». Дивлюся, а там повідомлення про те, що пленум ЦК Компартії України звільнив Маланчука від обов’язків секретаря ЦК! Я мерщій біжу, купую ящик пива і на радощах пригощаю своїх здивованих колег по «Автоекспорту».
«Що за подія?» Показую газету. «Чим же він тобі так насолив?». І я їм розповів історію про пригоди Володимира Висоцького у славному місті Кременчуці...
Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>
30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>
Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>
Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>
Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>
Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>
