Війна: поза досвідом класики
Іще 2014-го рецензіями на воєнну прозу пішло гуляти камлання: «Де наші Ремарки і Гемінґвеї?». >>
«Велика маленька Я». (Фото з сайту lichnosti.net.)
В українському прокаті французька картина «Велика маленька Я» заявлена дуже скромно: кілька сеансів на день у кількох кінотеатрах. Але стрічка Яна Самуеля варта уваги сучасників, особливо тих, у кого пунктик на слові «кар’єра». Власне, на особливу оригінальність — та, мабуть, і шедевральність — режисер Самуель не претендував, прийом перегукування минулого з майбутнім і навпаки кінематограф експлуатує давно й успішно (рушійною сюжетною силою в «Амелі» була скринька з дитячим скарбом, герої картини «Про що говорять чоловіки» радять товаришу написати листа «собі, сімдесятирічному»). Але головним реалізатором цього прийому у своєму фільмі Ян Самуель призначив зірку французького кіно Софі Марсо. І забезпечив своїй казці щиру увагу кіноманів.
Марго, героїня Софі Марсо, — успішна жінка, яка укладає багатомільйонні угоди і має настільки щільний графік, що ледь викроює у ньому трішки часу для коханого. На свій 35 день народження вона отримує листа від... себе семирічної. І пригадує, що тоді вона мріяла стати ветеринаром, який лікує китів, святою, дослідницею Марсу або хоча б весільним кондитером. Тобто сьогоднішнє життя Марго не має нічого спільного з її дитячими мріями. Жінка трималася до останнього, переконуючи себе в тому, що дитячі мрії — це одне, а доросла реальність — зовсім інше. Але зрештою шляхом нехай і прогнозованих, але таких позитивних, приємних оку і душі маневрів Марго «перекроює» своє сучасне, знаходячи в ньому місце не лише для коханого, а й для брата, якого не бачила п’ятнадцять років, майбутньої дитини і навіть для дітей Африки, яким вона подарувала воду (допоміг їй у цьому товариш дитинства, дитяча мрія якого, на відміну від Марго, здійснилася — хлопець мріяв стати копачем ям).
У цій казці, де легко «прочитується» кожен наступний крок режисера, є один епізод, на якому варто зупинитися окремо. Люди під парасольками поспішають у свої офіси. Зйомки зверху. Багато–багато чорних парасольок, під якими від дощу ховаються колишні діти, які точно не уявляли своє майбутнє ось таким: сірі будні, чорна парасоля, робота, кар’єра і... якщо поталанить — трішечки того, що зветься особистим щастям.
Іще 2014-го рецензіями на воєнну прозу пішло гуляти камлання: «Де наші Ремарки і Гемінґвеї?». >>
Скасувати оголошення конкурсу на отримання премії від ЮНЕСКО із назвою «Міжнародна премія ЮНЕСКО-Росії імені Менделєєва з фундаментальних наук», закликає Національний музей історії України. >>
«Не можна стати людиною о сьомій, якщо ти не був нею до сьомої. Цей принцип діє щодо будь-якого часу доби». >>
Нещодавно видатну споруду архітектора Владислава Городецького — костел святого Миколая в Києві, яка постраждала від пожежі ще у вересні 2021 року і від російської атаки наприкінці 2024-го, — було офіційно передано римсько-католицькій парафії у безоплатне користування строком на 50 років. >>
«Чутливий наратор» — це назва 30-сторінкової промови Ольги Токарчук по врученні їй Нобелівської премії. >>
Державний реєстр розшукуваних культурних цінностей розпочав роботу в Україні, зокрема вже підготовлені понад 6 тисяч відповідних форм для внесення об’єктів до нього. >>