Зимовий Певек. (Фото з сайту vsefialki.ru)
Навеснi 1962 року доля закинула мене на Крайню Пiвнiч у чукотський порт Певек, що в перекладi з чукотської означає «Гнила яма». І справдi, нiщо там не радувало око. На чорнiй гальцi берега «височiло» кiлька двоповерхових будинкiв та скупчення баракiв. Дерев’янi настили замiняли брукiвку. Жодного деревця, нi травицi, нi квiточки. Над усiм цим жалюгiдним мiстечком, притиснутим до бухти високими сопками, невпинно димiла ТЕЦ, забиваючи дихання своїм ядучим димом та посипаючи все навкруги чорним попелом.
Як на тi часи, дiстатися до Певека можна було лише повiтряним шляхом, бо морський бiльшу частину року перекривав мiцний лiд. Коли в червнi–липнi бухта Певека розмерзалася ненадовго, починалася навiгацiя. У порт припливали великi океанськi кораблi, якi привозили жителям Певека на цiлий рiк сухi овочi, фрукти, всiлякий iнший харч, якого мусило вистачити до наступної навiгацiї, бо доставляти все те повiтряним шляхом було надзвичайно дорого. Забирали на материк iз Певека кiновар, касетирит, золото та iншi цiннi кориснi копалини, також пушнину, оленину.
За пiвтора–два мiсяцi полярного лiта пiд вiкном у мене в затишку встигала вирости лише червона редиска та зелена цибуля.
Пам’ятаю, мене, уродженку України, дуже вразив вигляд сухих картоплi, цибулi, моркви, капусти, з яких я варила борщ протягом цiлого року. На наступний рiк кораблi завезли з материка свiжу картоплю, замороженi свинину та яловичину, яких вистачило всьому Певеку майже на пiвроку. Радостi певекчан не було меж...
Летiла я до Певека вiд Москви через пiвнiчнi авiапорти Хатангу, Тiксi, Чекурдах i Нижнi Хрести, розташовані просто на березi Пiвнiчного Льодовитого океану. Був квiтень, але на авiатрасi трiщали морози, скаженiла завiрюха–пурга.
До мiстечка Чекурдах летiло багато людей, а до Певека з Чекурдаха нас забрав маленький лiтачок, який обiгрiвався вiдпрацьованими газами лише в повiтрi, i то так–сяк. У салонi лiтака сидiли пiвдесятка замерзлих посинiлих людей, лiтак кидало вниз i вгору. Лiтак так само швидко сiв, як i злетiв у повiтря, i високий льотчик, вийшовши з кабiни, насмiшкувато оголосив: «Страна Певеция». На маленькому аеродромi яскраво свiтило сонце i слiпили очi великi кучугури снiгу по краях льотного поля. До селища Певек нас усiх привiз всюдихiд. Так почалося моє трирiчне життя в Певеку, про яке я i тепер думаю не iнакше як про добровiльне заслання, втраченi роки, через що свою кандидатську дисертацiю я захищала на три роки пiзнiше. Але це дiйде до мене потiм, згодом, а на той час менi було менше 25 рокiв, за плечима в мене був унiверситет, життя вирувало в менi через край, сил i енергiї вистачило б i на трьох. Усе навкруги було незвичайне, нове i захоплювало без мiри, тому я з радiстю приступила до своєї роботи з аналiзу гiрських порiд — кiноварi, яка мiстила в собi ртуть, касетириту, який мав у складi олово, та iнших мiнералiв у невеликiй хiмiчнiй лабораторiї районної геологорозвiдувальної партiї. Взiрцi цих мiнералiв збирали в тундрi влiтку розвiдувально–пошуковi партiї геологiв. У рюкзаках вони їх приносили стiльки, що нам, хiмiкам, роботи вистачало на цiлий рiк, до нового польового сезону.
Спочатку методом спектрального, а потiм i вагового аналiзу лабораторiя визначала вiдсотковий вмiст корисних речовин; данi передавали геологам, а вони їх використовували для пошукiв нових родовищ корисних копалин. Робота була, що називається, каторжною, бо твердi гiрськi породи можна було розчинити лише нагрiванням до високої температури з концентрованими кислотами та лугами, а витяжнi шафи були дощатi, електромотори працювали не сильнi i вентиляцiя була дуже поганою — спiвробiтники лабораторiї дихали чадом i димом. Особливо важко було вiддiляти амальгамоване ртуттю золото — його до бiса багато привозили в лабораторiю працiвники з вiддiлу мiлiцiї селища. Вони в аеропорту забирали його вiдрами в рiзних шукачiв пригод i легкої наживи, осiб переважно з Кавказу, якi хотiли таким хитрим шляхом перевезти золото на материк.
Працювала я з амальгамою в присутностi мiлiцiонера, який сидiв у кутку на стiльчику. До кiлькох кiлограмiв амальгами додавали концентровану азотну кислоту i сумiш нагрiвали до кипiння, при цьому видiлялися ртуть, вода i оксиди азоту, а чисте золото залишалося в посудинi. Витяжка, як уже мовилося, працювала погано, i через деякий час кiмната наповнювалася надзвичайно отруйними парами, якi викликали невгамовний кашель i потiк слiз. Тому спiвробiтники мiлiцiї скоро перестали засiдати в наших хiмiчних кабiнетах, i всю роботу з видiлення золота, його сушiння, зважування i здавання довiрили менi. Ця довiра менi дуже сподобалася, працювати було значно спокiйнiше, нiж пiд наглядом. Очищене золото мало зовсiм не золотий вигляд — якийсь пiсок i маленькi пласкi пластинки кольору потемнiлого воску. Нiколи цей метал не викликав мого захоплення i не чарував мiй зiр. Але ж перед вiдпусткою, коли я потрапила в лiкарню, до моєї кiмнати в барацi прийшли вночi три мiлiцiонери i так ретельно щось шукали, що навiть зiрвали всi палiтурки з книг, обдерли всi шпалери i розiбрали пiдлогу, розпороли матраци. Уявляю, що було б, якби я взяла на пам’ять хоча б крихту золота, того злощасного металу, який не завжди i не всiм приносить щастя...
Пiсля роботи в хiмiчнiй лабораторiї весь вiльний час належав менi. Якщо це було лiто, то я взувала кеди i ходила на сопки, якi пiвколом оточували Певек, притискаючи його до моря. Сопки були гарнi, порослi низьким чагарником, який стелився по землi, а також вкритi соковитим мохом i травами, в яких свiтилися жовтими i фiолетовими вогниками невеличкi квiти, яких годі було побачити в самому Певеку. Рослиннiсть починалася бiля пiднiжжя сопок i тяглася аж до самої вершини. Сопки були не дуже високi, але й не низькi, проте сходити на вершину було неважко. За сопками були яри, потiм за ярами височiли iншi сопки — i все це складало гарний зелений улiтку або бiлий узимку краєвид.
Із вершини найближчої до селища сопки не можна було бачити, що робиться по той її бiк — у темному яру. Яр був глибокий, завжди в туманi, на днi його хлюпав по камiнню невеличкий струмок. Цей струмок огинав сопку i впадав у невелике прiсне озерце — якраз на околицi селища. Певек своєї питної води не мав, її привозили у великих дерев’яних дiжках iз тундри, набираючи просто зi струмкiв. Та вода мiстила домiшки бурих оксидiв, залiза, тому й мала буро–зеленкуватий колiр. Узимку, коли дороги замiтало, воду нам практично не доставляли. Отож люди йшли на те прiсне озерце, рубали лiд, приносили в домiвки, кип’ятили i пили ту воду з озерця. Я й сама була там не один раз. Нарубаю сокирою льоду, складу в мiшок, принесу додому. Розтане той лiд — я i варю з нього i чай, i суп, i все iнше.
Так було цiлий рiк. Але навеснi я якось досить швидко зi своїм напарником, геологом, збiгла на вершину сопки i почала спускатися в яр. Скоро ми опинилися в улоговинi мiж двома високими сопками i жахнулися тому, що побачили: на днi яру було безмежне неоглядне кладовище. Так, там були похованi люди, дуже багато людей, але похованi вони були незвичайно — такi захоронення я бачила вперше. Вони глибоко вразили мене, жах вселився в мою душу, волосся на головi стало сторчма: просто на землi так–сяк обкладенi камiнням стояли близько одна до одної дощатi домовини — згнилi й розваленi. Крiзь тi ледве збитi неотесанi дошки свiтилися кiстки i черепи, убога одежа арештантiв. Так, це дiйсно були захороненi в’язнi, мученики сталiнських концтаборiв. Коли в коротке пiвнiчне лiто ненадовго розмерзалося море, їх (в’язнiв) тисячами привозили з материка кораблi. Сходили вони з кораблiв просто в рiдку портову грязюку i за командою лягали в неї. Лежали годинами в рiдкiй багнюцi — хто не витримував, вставав, того вбивали на мiсцi. Забирали їх партiями по 100 чоловiк, вели в каземати за сопки. Це були просто споруди з неотесаних дощок, обнесенi високою огорожею з тих самих дощок, якi привозили з материка, а поверх огорожi тягнувся колючий дрiт. У цих казематах були маленькi комiрки; в кожнiй — троє нар, що займали все примiщення. На кожних нарах лежало по двоє арештантiв. Стати в примiщеннi можна було тiльки бiля парашi — звичайнiсiнького вiдра, яке мiстилося внизу на землi, бiля нар. У таких умовах десятирiччями жили люди, якi в тяжких злиднях видобували касетирит у штольнях Валькумея, кiновар, золото та iншi безцiннi метали. Коли хтось iз них помирав, то був захоронений пiд сопкою — його дощату труну клали просто на снiг або на вiчну мерзлу землю i прикривали купою камiння. Потiм, через деякий час, здiймався сильний вiтер–южак, розкидав те камiння й дошки — i всi тi захоронення являлися на свiт Божий. Такою була таємниця того глибокого яру.
...Пiсля того, як вона вiдкрилася менi, я вже нiколи не могла пити воду з того озерця. Довго потому я не могла їсти i спати, менi до незмоги захотiлося додому, в Україну. Як молодому спецiалiсту менi було видiлено кiмнату в барацi. Барак був старий, брудний усерединi i ззовнi. Мешканцi цього бараку були не лiнивi i дуже чепурили своє житло. Але все це було таке старе, пропахле якимись смердючими помиями, що їхнi старання були майже марними. Наприкiнцi довжелезного, захламленого якимось старим мотлохом коридору була кухня з плитою, яку опалювали дровами i вугiллям. Тут готували страви всi 13 господарок iз кожної з 13 кiмнат бараку. Дощатий туалет (теж на всiх) мiстився поряд iз кухнею. Штормовi вiтри «южаки», якi налiтали на Певек не так уже й рiдко, змiшували небо з землею. Працювали лише чоловiки, жiнки й дiти в цей час iз дому не виходили i через бруднi вiкна спостерiгали, як шалений вiтер зриває покрiвлю з будiвель та шугає галькою i грязюкою з калюж по стiнах будинкiв i баракiв. Багато навiть дуже важких речей лiтали в повiтрi й могли вдарити i важко поранити людину, навiть якщо це досить мiцна людина i здатна за такого сильного вiтру втриматися на ногах, а не впасти.
Ось у таких бараках i в таких умовах доживали своє життя багато колишнiх в’язнiв. Багато з них навiть мали можливiсть i дозвiл виїхати на материк, повернутися на свою батькiвщину, але вони цього робити не хотiли. Про роки свого ув’язнення розмовляти теж не любили. Можливо, там були не лише полiтичнi засланцi, але цього нiхто не з’ясовував, i говорити про це було не прийнято. Усi жили дуже спокiйно i дружно працювали на будiвництвi, в геологорозвiдувальних партiях, лiкарнi, школi, вузлi зв’язку.
Пiсля роботи в довгi полярнi холоднi зимовi вечори чоловiки часто збиралися на кухнi й грали в домiно. Навiть у свята нiхто нiколи в нашому барацi не спiвав пiсень. Тiльки якщо це було свято i чоловiки засиджувалися на кухнi за пiвнiч, вони спiвали завжди одну й ту саму пiсню — «Я помню тот Ванинский порт и вид парохода угрюмый, как шли мы по трапу на борт в холодные мрачные трюмы». Це була дуже невесела пiсня з життя каторжан, як вони себе називали. Протяжна журлива мелодiя довго не могла закiнчитися: якщо один закiнчував, то другий тiльки починав її спiвати, i так було до свiтанку... Минули роки i роки, багато води вiдтодi збiгло, але досi в моїй уявi постають яскравi спогади про той далекий, на самому краю землi, похмурий i суворий край, де губили своє життя i зустрiли свою смерть багато кращих людей батькiвщини. Їхнi бiль i туга, крик їхньої душi, безсильний протест вилились в отiй пiснi, яка вiщує собою не життя, а смерть. Але смерть в iм’я чого? Нiхто звiдти не втiк, нiхто не врятував свого життя, бо це було неможливо. Усе було продумано й зроблено так, що про втечу не могло бути й мови.
Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>
Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>
У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>
На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>
Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>
Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>
