Як стають українцями

      Олегу Медуниці цього року виповниться 33. Вік визначальний, як на наші уявлення. Майже півтора року Олег очолює всеукраїнську молодіжну громадську організацію — Молодіжний націоналістичний конгрес. Лише недавно склав повноваження голови Сумського обласного комітету молодіжних організацій, залишившись, утім, заступником голови, — від Сумщини він дистанціюватися не хоче. Бо народився у Сумах.

      Біографія загалом традиційна: закінчив школу, педінститут за фахом — учитель географії-біології, працював у сільській школі.  Можна уявити його кар'єру, якби вона припала на інші часи: чоловік молодий, енергійний, напевне, став би директором школи, а там, дивись, — у райвно чи й облвно знайшлося б крісло для здібного організатора, спортсмена, туриста. Втім шкільний випускний припав на 1988-й. У 90-му Медуниця був серед тих, хто створив у Сумах Спілку незалежної української молоді. У жовтні того ж року Олег — серед перших студентів, які розбивають на київському майдані намети. Пригадую тих хлопчиків-студентів початку 1990-х, їхню спробу змусити цей світ мислити інакше... Дивувало тоді й викликає питання зараз: звідки в тих «суто радянських» дітей сходу України взявся український патріотизм і відмінне від загальноприйнятого сприйняття історії?

      — Ця найпростіша любов до свого йде від рідних, — каже Олег. — Розповіді змушували замислюватися. Розпитував свою прабабусю Агрипину, вона жила в Миколаївці Сумського району, — скільки дітей у неї було. А вона й казала, що було шестеро чи семеро, а дожив лише мій дід. Інших забрали голод чи тяжке життя. А як це, чому? Ця тема була забороненою, але прості люди не крилися...

      Звичайно, ріс Олег не поза «середовищем»: російськомовна школа, комсомол... Він вірив у свою країну і, певно ж, був її патріотом. З однією поправкою: для радянського патріотизму слід було вірити, не аналізуючи. Як у релігії: вір, і все тут. Але радянські керівники зовсім не були схожими на богів. А в молодій голові виникали запитання, що потребували відповідей, — одвічна схема приходу до інакомислення.

      — Траплялися звичайні, ніби житейські, ситуації, — продовжує нинішній голова молодіжного крила КУНу. — У школу до нас приїздили болгари. І хтось із них сказав: «Мы приехали к вам в Россию...». «Это Украина», — поправили. А вони нам: «А почему же вы говорите не на своем языке?».  Або ще досвід спортивних змагань. Поїздити нам довелося немало. І завжди показовими були прибалти — як вони трималися купи, як поважали себе.

      Звичайно, я читав самвидав. Ну а коли вже почався розвал Союзу, пішла лавина інформації, почав цікавитися історією України. Ті факти, що відкривалися, все міняли у свідомості. Все те й сформувало мене, скажімо, так, як «закінченого» українського патріота. І йдеться не лише про мову. Не стільки болить, якою мовою хтось говорить чи думає, надто звичайна людина. Важливо змінити спосіб мислення, щоб кожен громадянин України свідомо працював на її благо, щоб чиновник не слова красиві про Україну говорив, а хабарів не брав, дав жити цій Україні.

      У нас бракує середовища національної солідарності. І Україна, на жаль, не має не лише програми виховання патріотизму — навіть заходів...

      Звичайно, впливає дух часу. Патріотичні настрої зменшуються, коли немає моменту конфронтаційності. Але важливо, аби в цей час не було національного інфантилізму в еліти, щоб еліта була патріотичною. А у більшості любов до Батьківщини виховують звичайні речі — підвищені пенсії, стипендії, національні гарантії. Тільки покажіть мені сьогодні згуртовану українську еліту...

* * *

      А ось точка зору Олега Медуниці щодо формування громадянського світогляду нині юних:

      — На людину, яка формується, неминуче хтось впливає. Сьогодні, на жаль, ідеалів у молоді небагато. І зазвичай це ідоли — естрадні чи спортивні — далеко не ідеологічні. Загалом для юних це нормально. Але ж настає час, коли потрібно робити вибір не співака, а значно серйозніших речей. І тоді дуже просто схилити молоду людину до недобрих компромісів.

      Так, під час Форуму демократичних сил минулого листопада члени молодіжних організацій вийшли на підтримання порядку в місті. Мали відеокамеру. У сквері Тараса Шевченка побачили гуртик студентів з антиющенківськими гаслами. «Ну, — запропонували, — розгортайте, ми вас знімемо на відео, для історії». Дехто кинув плакати на землю, одна з дівчат розплакалася. Почали просити: «Не знімайте! Як покажете десь, а раптом батьки побачать. Нам же тоді хоч додому не їдь...» Коштував такий «заробіток» для студентів 10 гривень. Не надто замислюючись над суттю майбутнього вчинку, студенти згодилися. Сподівалися, що буде це непомітно. Але ж усе таємне в житті рано чи пізно стає явним. І раптом стає соромно...

      Ще один приклад. Члени коаліції молоді «Наша Україна» роздавали біля Сумського аграрного університету листівки на захист студентських прав. Але на вході охоронці змушували студентів кидати отримані матеріали до урни. Один із хлопців натомість простягнув шапку. Охоронець аж розгубився: для чого? «А це одне і те ж, — пояснив студент, — це також моя річ, може, ви і її заберете?». Але загалом лише троє відмовилися викинути листівки, решта ж слухняно виконували те, що їм веліли. От вам і боротьба за студентські права... Де ж узятися повазі до себе? І чи ідеали винні у своїй відсутності? Чи люди, які тих ідеалів не прагнуть?..

      — Хто впливав на мене? — продовжує розмову Олег. — У нас, у СУМі, був толерований культ Степана Бандери. Хоча загалом жодного культу особистості в організації не було. Безсумнівно, духовним лідером був Тарас Шевченко. З оточення сильне враження справив перший голова сумського Руху Володимир Осадчий. З молоді — Віктор Рог. Він був нашим керівником, і, думаю, він дав новий поштовх розвитку нашої Спілки. Бо був час великого внутрішнього спаду: держава є, революційний момент зник, багато людей відсіялися. І саме Віктор дав напрямок до напрацювання стратегії організації.

* * *

      До речі, сумчанин Віктор Рог також очолював Молодіжний націоналістичний конгрес. Для багатьох це було парадоксальним: «східняки» на чолі організації націоналістів! Хлопцям це зовсім не здається дивним: вивчайте історію, кажуть вони. І взагалі стверджують, що саме Сумщина є батьківщиною українського націоналізму. «Ще «Братство Тарасівців» підписувало свою декларацію в Глинську Роменського району, — зазначає Медуниця. — Коли створювали ОУН, половина делегатів була з Наддніпрянщини. І хіба не зі сходу родом Міхновський, Донцов?..»

      Краєзнавство — один із напрямів роботи МНК.

      — Це не основна наша діяльність, це матеріал для підсилення нашої позиції, для аргументації, — каже Олег. — Скажімо, того ж факту, що націоналізм не є, як дехто каже, галицьким явищем. Ми вивчаємо ці матеріали, знаходимо ресурси, щоб донести їх до молоді. Бо це сприяє формуванню внутрішніх якостей молодої людини. А дати людині аргументи на підсилення своєї позиції дуже важливо. І тут необхідно працювати з кожним зокрема. Бували у нас різні люди. Іноді, здається, чи не втрачені для суспільного життя. Але, коли вони отримують ідею, вони стають іншими. ...Останній неординарний випадок — хлопець із Петропавловська-Камчатського. Його батьки — вихідці з України, а сам він — ніби типовий російський хлопець. З нами він зв'язався по інтернету, відчув такий інтерес. Якимось чином це навіть російські спецслужби зацікавило: що це за вияв українського націоналізму? А він тепер переїхав сюди, відчув себе українцем, є членом Молодіжного націоналістичного конгресу.

      До речі, для поширення знань про нашу історію ми зініціювали благодійну акцію «Свій до свого по своє». Виявляємо регіони, які потребують українських книжок, знаходимо потрібну літературу і безкоштовно передаємо до бібліотек. Допомагають у цьому Всеукраїнський благодійний фонд «Соборність», Центр національного відродження. Вже понад 150 тисяч книг ми передали у бібліотеки шкіл, молодіжні організації Башкирії, Грузії, Білорусі... Особливу увагу приділяємо сходу та півдню України, а також східній діаспорі... Ведемо і видавничу діяльність.

* * *

      Основна ж робота, як у СУМі, так і в МНК, на думку Олега, — організаційна. Велосипед тут не вигадували, скористалися організаційною методикою революційної діяльності ОУН: комплекс вишкільних заходів, виховання членів, пропагандистська система.

      — Ми абсолютно всіх запрошуємо на три глобальні акції, які проводимо щороку, — продовжує Медуниця. — Дві відбуваються в Західній Україні. Це Всеукраїнська молодіжна теренова гра «Гурби — Антонівці» на межі Тернопільської та Рівненської областей, де був бій відділів УПА із загонами НКВС. Також — традиційний молодіжний табір Лисоня у Бережанському районі Тернопільської області. Третя акція — переїзна, «Повстанська ватра», яку ми проводимо в місцях, де були прояви визвольних рухів. Люди цим живуть, готуються. Потім п'ять днів табору — і ще півроку обговорення. Але ж організація і живе доти, допоки вишколює своє членство. А людину треба випробовувати. І це доволі просто: хочеш когось пізнати — піди з ним у похід або потрап в екстремальні умови...

      Походи, чи, як їх називають, табори — це легенда членства МНК. Про них розповідають роками. Система їх трирівнева. «Нульовий» рівень — для всіх бажаючих. Перший та другий — для «внутрішнього вжитку». І ті, хто значиться в організації прихильником чи кандидатом, пройшовши табори, можуть стати дійсними членами організації. «Найкрутіший» табір — екстремальний, що носить ім'я бога лісу за міфами Полісся — Ураю. На «Урай» ідуть без наметів, без будь-яких речей комфорту. Іти треба далеко від поселень, аби уникнути спокуси здатися. «Урай-2004» проходив на півночі Сумщини. За три дні пройшли 75 кілометрів. Був лютий, і, певно, без наметів було таки холодно. «Але ж як себе люди починають поважати, коли проходять цей табір!» — зазначає голова МНК.

      — Ти вважаєш себе професійним політиком чи громадським діячем?

      — Однозначно, я — професійний громадський діяч. Участь у політиці для нас також важлива. Це теж вишкіл. І заради цього ми часом призупиняємо інші форми роботи. Так, цього року не організовуватимемо ватри: не буде часу. Адже мета нашої організації — не просто виховати патріотів. Ми розуміємо, що цього й не можна зробити, не змінюючи систему в нашій державі. І тому, хоча ми не вважаємо себе політичним середовищем, ми вирішили ввійти в коаліцію молоді «Наша Україна». Звичайно, політична боротьба несе багато розчарувань, утім, закономірних. Але я особисто вірю, як каже і Віктор Ющенко, що політику можна робити чистими руками.