Мама — проти, але Яна серед козаків. (Фото автора.)
— Пливуть два козаки в човні, тихо теревенять між собою. І, як годиться, настає хвилина, без якої не обходиться жодна чоловіча розмова. Один у іншого питає: «Слухай, а ти жінок любиш?» — «Ой, куме, як їх люблю! Я їх так люблю, так люблю... Ну, ото... пошти, як коней!» Цією приказкою український козак Гарбуз намагався пояснити журналістам, чому ці чотириногi красені займають таке місце в його житті. Вийшло, мабуть, не зовсім відповідно до законів логіки, однак максимально переконливо...
Як зізнавалися потім колеги, почувши вперше прізвище Гарбуз, вони відразу уявляли собі як не дідугана, то чоловіка в літах, такого собі череваня, із довгими вусами, ну, словом, «гарбуза». Насправді ж Юрій Григорович виявився відносно молодим — якихось тридцять два роки — чоловіком геть без живота (що й не дивно для кіннотника-каскадера) і без вусів, дарма, що очолює українське козацтво Міловського району, що на Луганщині. Абсолютно сучасний як за зовнішнім виглядом, так само і за способом мислення. Ну хіба що є трохи архаїки в його поглядах, але для землероба вона цілком природна. Адже, незважаючи на свій вік, у нього один із найбільших на Луганщині стаж роботи фермером — у березні виповнилося 13 років.
Мене особисто ця сторінка в біографії керівника фермерського господарства «Гарбуз Ю.Г.» перш за все й цікавила. Однак я був не сам, а колегам-журналістам подавай щось таке сенсаційне, яскраве. А що може бути яскравішим за козачий кінний театр?! Як стверджує його директор, другий не лише в Україні, а й на теренах усього СНД. Чи варто пояснювати, що директором цього унікального культурного закладу теж є Юрій Гарбуз?
Лише наприкінці нашої зустрічі Юрієві Григоровичу самому стало цікаво пригадати деякі віхи на шляху власного становлення як фермера. Дана біографія, як на мене, в певних моментах нагадує всю історію освоєння цього краю українським козацтвом. Почати з того, що, як справжній запорожець кінця XVI — початку XVII століть, Гарбуз почав обробляти свою землю, оселившись у... зимівнику. Це так функціонери компартії на місцях в останній рік свого панування втілювали рішення свого ж партз'їзду про розвиток нових форм господарювання на селі.
— Тоді фермерство серйозно пригнічувалося. Мені дали землю в Діброві, за 60 кілометрів від Мілового — аби вбити у зародку в районі фермерський рух. Я вирив землянку — в повному сенсі слова. Про це знає пів-Європи, тому що приїздили голландці, німці, знімали на камеру. Я жив два роки без електрики...
І раптом несподівний висновок:
— У принципі я вдячний цим людям. Може бути, якби вони не заважали, а допомагали, я і не відбувся б.
Після школи Юрій вступив до педагогічного інституту, попрацював трохи піонервожатим і пішов до армії (тоді ще радянської). Про цю сторінку свого життя розповідає якось неохоче, каже лише, що довелося повоювати в Нахічевані (хто не пам'ятає подій у Нагорному Карабасі на зламі 80-х і 90-х?).
— Прийшов побитий, поламаний; усамітнився на пасіці — допомогло. В сенсі — морально. Тому й вирішив осісти на землі.
— А як батьки сприйняли ваше рішення?
— Удома — істерика. Ледь не всі відмовляються від мене, дівчина тікає. Я на це все плюю, рию криницю... Це все є, можу показати. Тепер ставок там викопав... Можу сказати: якщо вам доведеться жити зиму без світла, то аби собі їсти приготувати і палити каганець (картоплина — вата — олія) — на це йде 40-літровий бідон соняшникової олії повністю і половина 20-літрового. Це з листопада по 1 квітня.
А що? Класичний запорізький зимівник.
Звідки у фермера така пристрасть до коней, він пояснювати не став. Власне, як і до землі. Мілове — це селище міського типу, райцентр. Батько працював на автобусі, возив міловчан до обласного центру; мати торгувала у крамниці. Цілком «міські» професії. Будемо вважати, в синові прокинулася генетична пам'ять предків. Так от, щодо коней...
— Це у мене — в крові. Я — фанат коней, і як став фермером, вони в мене з першого дня були. Як хобі. Їздив на полювання, падав... Звідси з'явилася джигітовка.
Перше, що продемонстрував гостям господар, було показове тренування його акторів. На околиці Мілового Гарбуз придбав закинутий склад і переобладнав його під стайню. Уздовж залізобетонного паркану товстим шаром насипав піском доріжку метрів із двісті завдовжки, і тепер на цій доріжці хлопці в традиційному козацькому вбранні демонструють своє вміння сидіти в сідлі... Тобто вони не стільки в ньому сидять, скільки висять догори ногами, стоять, перекидаються, а крім того, вправляються з шаблями та піками. Виходить не завжди, особливо впіймати на вістря піки папаху, яку тримає на довгій жердині або сам директор, або тренер Олександр Якимів. Принаймні коли виїхав останній «списоносець», йому це вдалося. Хоча виглядало дуже смішно, тому що цей доволі високий на зріст козарлюга гарцював на... поні. Видовище — щось на зразок відомого мультику про Коника-Горбоконика.
Прекрасна половина нашої делегації була в захваті. Одна дама навіть порівняла цих хлопців із «городськими», і порівняння в неї вийшло явно не на користь останніх. А щодо окремих промахів, то цьому є пояснення: театр існує всього півроку. Точніше, півроку існує дана трупа (козаки і коні), а театр Гарбуз заснував років п'ять тому. Каже, подивився кінну групу Кантемірова (коли вона працювала при «Мосфільмі»), потім запорізький кінний театр... і загорівся! Вирішив створити такий або й кращий. І створив.
Так склалося, що в Російській імперії існувало шість державних кінних заводів, з яких чотири опинилися пізніше на території Луганської області. Троє в Біловодському районі, а четвертий, Стрілецький, — у Міловському.
— Кінний театр я створив саме там. Ми стояли в Катерининській стайні (збудованій за часів Катерини ІІ — Авт.). У мене на той момент було чотири коня і один — у Сашка Якимова. Яка база в театру? Коні, хлопці й душа. Хлопців у нас тоді було чоловік дванадцять. Коні — орловські рисаки, українська порода і ЧКА — чистокровна англійська.
Театр відразу став візитною карткою Луганщини, його запрошували на театралізовані дійства в області і за її межами. От тільки юридичного статусу в нього не було жодного. Можна було вважати його хіба що художньою самодіяльністю. Така самодіяльність обходилася фермерові тисяч у шістдесят-сімдесят гривень на рiк. Брав у банку кредит на пальне, добрива тощо — тисяч двісті на рік, і з них відразу 40 тисяч виділяв на театр. Решту додавав уже по завершенні збирання врожаю. Найдорожчими «декораціями» були коні, однак тут козакам іноді щастило. Якось на Стрілецькому конезаводі відбувалися перегони. Театр виставив своїх коней і виграв відразу два перших призи — породистих лошат... Та трапилось так, що два роки поспіль поля Гарбуза вибивало градом. Він продав усе, що міг, аби розрахуватися і з кредитами, і з трупою. Але театр змушений був розпустити в минулому році, коли загинули озимі.
«Візитну картку» врятувала обласна влада, створивши обласний комунальний заклад «Козацький кінний театр» і навіть виділивши на нього гроші. Директором закладу, зрозуміло, призначили Юрія Гарбуза, а коні вже були. Тільки хлопців довелося шукати нових, оскільки старі актори роз'їхалися. Хто під Київ, хто в Росію, а один опинився навіть в Ірландії. Та, очевидно, Мілове — край козацький. Проблем із кадрами не виникло. Тренування-репетиції почалися тільки з грудня минулого року, а новачки вже таке на конях витворяють...
Набрав директор і душ із сорок дітей, створивши щось на зразок спортивної секції.
— Було навіть більше — і наші, і з Росії...
— А чим вони з Росії їздять? — запитав хтось із кореспондентів здивовано.
— Чому — «їздять»? Пішки приходять...
Тут ми й пригадали, що знаходимося в тому самому знаменитому Міловому, по одній з вулиць якого проходить державний кордон. А коли вже мова пішла про дітей, прекрасна половина нашої делегації не могла не поцікавитися, чи є вони в господаря. З'ясувалося, є п'ятирічна донька Яна, яка на конях навчилася їздити раніше, ніж ходити, — у 9 місяців. Сьогодні вона теж акторка театру. Батько показав фотографії. На одній Яна сидить у когось із козаків на плечах і розмахує двома шаблями. На іншій вона ж — на «третьому поверсі» циркової піраміди (а батько — на першій — тримає на своїх плечах ще двох козаків).
— І мама не проти?
— Проти.
— То як же ви її спротив долаєте?
— Та в нас же, в козаків, такі речі не обговорюються...
До речі, полювання, про які згадував фермер, не були розвагою. У селян цього регіону й сьогодні лишається нагальною проблема захисту своїх обійсть від хижаків. Тут найбільш небезпечні червоні вовки. Кажуть, приблукали сюди аж із Чечні — величезні такі, хутро з помітним рудим відтінком... Зрозумівши, що рідна держава ніяк йому допомагати не збирається, Юрій вирішив самостійно кувати свою фермерську долю. І для початку провів на свою ділянку електрику. Не відразу. Спочатку довелося виростити шістдесят голів свиней, завантажити їх у КамАЗ і повезти аж у Грузію. Там він обміняв їх на дріт, придбав опори, навіть трансформаторну підстанцію довелося шукати із усім обладнанням... І от тільки тоді нарешті виліз із землянки-зимівника.
Брав кредити. Одного разу на величезну суму — в 9 мільйонів карбованців (пам'ятаєте таку валюту?). Сусіди з цього приводу лякали: «Юрко, та твої онуки з банком не розрахуються». Однак він устиг сам розрахуватися, щоправда, не без допомоги... гіперінфляції. Виявляється, i від неї іноді буває користь. Кожного року Юрій Гарбуз додавав до своєї ділянки гектарів по двадцять п'ять. А потім на село обвалилася реформа, і люди самі почали приходити до нього: «Візьми наші паї». Сьогодні в Гарбуза вже тисяча гектарів: 130 га він орендує в сільраді, і ще 130 пайовиків довірили фермеру свої кілька гектарів. І працює всього лише двадцять два робітники. Якщо порівняти продуктивність праці з колишніми колгоспами, то...
— У мене кожна людина має бути, як «спецназ». Не може зварювальник займатися тільки зварюванням. Він потрібен не кожен день, а решту часу, що? Має сидіти? Усі повинні вміти все, особливо механізатори. Я їм оцінки виставляю. У мене тут своя технологія: оцінюю якість обробки землі, ставлення до техніки, дотримання техніки безпеки і все-все-все. Адже сільгоспмашини«беушні» (ті, що були у використанні. — М. Б.).
Юрій Григорович стверджує, що його робітники не п'ють, принаймні на роботі, не крадуть, у колективі панує залізна дисципліна. Він навіть натякнув, у який спосіб її досягає, однак просив на загал це не виносити. Як на мене, нічого... скажемо так, кримінального, однак хто його знає. Може, фермер вважає це своїм «ноу-хау» і не хоче завчасно розкриватися перед конкурентами? За словами Гарбуза, його господарство не є найбільшим навіть у рідному районі. Воно й ненайприбутковіше, та все ж саме наш герой виборов минулого року диплом «Найкращий фермер України».
— Я починав з коня і трактора Т-25. Пам'ятаю, збирав каміння і бричкою з поля вивозив. А голови навколишніх колгоспів сиділи на пагорбі, пили горілку й дивилися... Я тоді поставив собі завдання: прийде час, і я доведу, що моє господарство буде найкращим в Україні. У минулому році я завоював цей титул.
Можливо, комусь подібна заява здасться дещо пафосною, однак у спілкуванні фермер менш за все схильний ставати в позу. Він більше іронізує, у тому числі й над собою. Навіть коли говорить про улюблених коней. Про труднощі своєї долі він теж розповідає із посмішкою:
— От, кажуть, вовки — санітари, знищують хворих та слабких. У позаминулому році видушили в мене сорок голів овець — найкраще, що завіз.
Приблизно в такому ж тоні Юрій казав про кару небесну — град. Природа, й квит. Держава для нього теж щось на кшталт стихії. Я згадав про близькість Росії і вирішив дізнатися про особливості російського фермерства. Напевно, в нього є друзі по той бік кордону.
— Можна порівняти. У мене фермерське господарство, оте, де я в землянці жив, — і вони в землянці. Так у них у ліс уже й газ проведено. Держава допомагає. Я світло за свій рахунок проводив, а там усе за рахунок держави. У нас дочекатися, коли держава компенсує тобі витрати, нереально... Є в них плюси. Ну в нас теж легше з кредитами стало, але в них там довгострокове кредитування раніше йде, та й термін довший. У них техніка дешевша. Пальне в них було дешевшим... до минулого року. Мабуть, ринок усе вирівнює. Раніше добрива в них були дешевші, а тепер стали навіть дорожчі. Особливо селітра...
І все ж Гарбуз визнає, що він романтик. Навіть у бізнесі. Утім йому легко бути романтиком. Тьху-тьху-тьху, аби не наврочити: каже, що всі його мрії здійснюються. Хотів стати найкращим фермером — і став. Хотів придбати якогось суперконя в Москві — придбав. Знову ж таки — кінний театр. А сьогодні фермер мріє створити музей під відкритим небом. Щось на зразок Пирогового під Києвом, тільки щоб усе було живе й діюче.
— Моя мрія — створити тут козацький музей. Голова адміністрації обіцяв допомогти зібрати будинки, які стоять більше століття навколо церков. Є такі в Морозівці, в Зориківці, у Біловодському районі. Хатини мають бути живими, щоб поруч сарай стояв, де буде курка, гуска, баран, щоб господиня у дворі поралася, і дитина, як зайде в такий музей, щоб занурилася в XVII століття.
Як депутат райради, Юрій Григорович, очевидно, добре знає місцевість. Каже, що є в районі, окрім таких хат, ще й старовинні рублені церкви. Тільки напівзруйновані. Їх він теж хоче перенести до майбутнього музею, відреставрувати. Як колишній студент історичного факультету, фермер непогано відчуває історію рідного краю. Крім того, у нього є навіть пояснення щодо семантики свого прізвища.
— У ті часи на Старобільській рівнині було вісімнадцять козацьких сторож. Це такі невеличкі поселення на 2—3—4 сім'ї. Коли кріпаки бігли сюди, вони гуртувалися десь і самі один одному давали прізвиська — Гарбуз, Кочерга, Сковорода. Тоді ж були зведені й ці храми в Морозівці, Калмиківці...
* * *
Наприкінці візиту, вже по обіді, Юрій Григорович показував своїх красенів у стайні. Тут я довідався, чому в коней іноді трапляються такі дивні клички. Наприклад, Акростих (те саме лоша, що його виграли на перегонах, тільки вже майже доросле). Це — по перших літерах імен його батьків, потім бабусь і дідусів. Ну а наприкінці імені вже можуть додати пару літер, аби вийшло щось зв'язне. Поруч із Акростихом стоїть орловська рисачка Фікса, подарунок всеукраїнського улюбленця, народного депутата Гапочки (серед інших районів Міловський теж входить до його виборчого округу). Мабуть, непогана зарплатня у наших нардепів. Адже найдешевшого коня в нас можна купити за 7 тисяч гривень, а для театру потрібні мінімум удвічі дорожчі. Усього ж сьогодні у театрі 17 коней різних порід: чистокровна англійська, будьонівці, українські, поні... Вибачте, забув вісімнадцятого — дерев'яного. На ньому актори тренуються. Ім'я в нього дуже промовисте — Болівар.
Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>
30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>
Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>
Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>
Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>
Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>
