Богдан Струтинський: Тільки конкуренція може щось змінити

Театральний сезон 2010—2011 Національна оперета закінчила значним оновленням художньо–керівного складу: нових наставників отримали хор, оркестр та балет театру. Зазвичай актори та працівники театру такі призначення сприймають досить насторожено, мовляв, і так усе було нормально, тепер нова мітла по–новому местиме, а нам — підлаштовуйся. Але художній керівник Оперети Богдан Струтинський переконаний, що ці зміни справді назріли.

«Талановитий симфоніст не завжди може бути театральним диригентом»

— Богдане Дмитровичу, що стало причиною такого кардинального оновлення художнього керівництва у Театрі оперети?

— Як ви знаєте, цієї весни минув рік по смерті нашого багаторічного балетмейстера Олександра Наумовича Сегаля. Для мене було важливо з морального боку те, щоб наш балет отримав нового керівника після цієї сумної роковини, бо Олександр Наумович був людиною, яку в театрі любили всі. Протягом цього часу в нас працювали різні балетмейстери... Я дуже уважно придивлявся до того, як працює балетмейстер, як він спілкується з людьми, чи розуміє класику, модерн, як будує репертуарну політику... Зупинилися на кандидатурі Вадима Прокопенка. Разом iз ним ми готували виставу «Welcome to Ukraine, або Подорож у кохання», під час роботи над якою він зарекомендував себе хорошим організатором. Що стосується позиції головного хормейстера, то там у нас відбулася рокіровка: помінялися місцями хормейстер Ігор Ярошенко і головний хормейстер Володимир Ворвулєв. На хор я взагалі роблю дуже велику ставку, наш хор не повинен просто стояти і просто співати, він має бути повноцінною дійовою особою. Щоб артисти хору могли і танцювати, і грати якісь мікроролі, створювати атмосферу на сцені. І найважливіше — щоб у них було поняття академічного співу. Я вважаю, що артист хору в театрі повинен володіти найвищими професійними стандартами: мати консерваторську освіту, вміти прочитати з аркуша, зробити цілісну хорову річ.

— А чому оркестр театру ви вирішили ввірити іншій людині?

— З оркестром у нас склалася така ситуація. Минулого року Володимир Михайлович Перевозніков переїхав до іншого міста. У нас був добрий тандем протягом п’яти років — це талановитий музикант і організатор. На цю позицію приходило чимало кандидатів різного віку, лунали навіть дзвінки «згори» з рекомендацією призначити того чи іншого претендента. Я пробував давати людям диригувати виставами. І виникла така проблема: талановитий симфоніст не завжди може бути театральним диригентом. Він увесь — у нотах і не бачить, що роблять актори. Іде відставання дії від музики. А музика — це пік емоційного напруження. Або навпаки — музика повинна звучати контрапунктом. Тобто музика — це не лише ілюстрація, вона повинна передавати думки, настрій... Музика має свою драматургію, особливо якщо це класичний композитор. У Кальмана, наприклад, прописані повороти голови. Тобто він тобі навіть допомагає, якщо ти вмієш його розшифрувати. І диригент це повинен відчувати. Останнім часом диригентський цех у нас зміцнився. Наш диригент Сергій Голубничий, наприклад, виборов цього року першу премію на конкурсі імені Стефана Турчака. До речі, колись Турчак сказав дуже цікаву річ: «Я згадую, що я диригент тільки тоді, коли стаю за пульт, а ввесь інший час — це марудна організаційна робота». І це дійсно так: організація репетиційного процесу, робота над трактуванням музичного матеріалу, робота з концертмейстерами... Часто вокаліст, особливо якщо він співає іноземною мовою, займається звуковидобуванням, а не звукомисленням. Це велика різниця. Наш новопризначений головний диригент Дмитро Морозов працював у Харківській опері, працював у Воронежі, це серйозний симфоніст і театральний диригент. Наразі з ними усіма укладено угоду на рік. Усі троє поки що — виконуючі обов’язки.

— Усі вони — досить молоді. Ви спеціально вирішили не запрошувати на ці посади представників старшого покоління?

— З одного боку, я погоджуюся, що старий кінь борозни не зіпсує. А з іншого — мені хочеться нових стандартів. Адже тільки конкуренція може щось змінювати в театрі.

— Чи підтримав вас колектив у цих кадрових рішеннях?

— Я з багатьма радився. Взагалі подібні моменти даються мені нелегко. Свого часу я запросив на роботу в театр одну людину, не хочу зараз називати її прізвище. І вона почала не будувати, а руйнувати. Мовляв, ви всі тут дурні, а один я розумію, що і як треба робити. Однозначно має бути баланс нового і сталого в театральному процесі. Бо нове має певною мірою змиритися зі сталим, але водночас вдихнути у нього нові думки, ідеї, емоції. І тоді на цьому стику може виникнути певна гармонія. Мені дуже хочеться не розчаруватися і щоб у наших новопризначених керівників усе склалося. Ці кадрові призначення — нормальний робочий момент, я сам це зініціював. Це не примха, а потреба.

«У розвинених країнах класичне мистецтво є панівним»

— Богдане Дмитровичу, цього року Театр оперети вперше провів творчий конкурс для студентів факультетів журналістики та театрознавства «Перо у циліндрі». Це ви так контакт налагоджуєте з майбутніми критиками?

— Цей конкурс ініціював наш літературний відділ. Мені завжди імпонує щось нове. І Оперета багато речей робить першою. У 2004 році ми першими зробили рекламу в метро, потім це почали повторювати інші театри. Ми першими зробили рекламний сіті–лайт... У серпні стартує наша нова рекламна кампанія, ставитимемо старовинні віденські тумби, гадаю, також будуть послідовники. Тобто знову матиме місце конкуренція ідей. Я думаю, що такі конкурси, які також є конкуренцією ідей, потрібні всім театрам, але вони цього поки що не зробили. А ще ми прагнемо, щоб сучасна молода журналістика була наближена до театру. Не тільки до нічного клубу чи якогось шоу або ж конкурсів краси, як це є зараз, а щоб починали займатися аналітикою. Звісно, було цікаво, як нас побачить молодь... Театралів серед молодих людей — не більше чотирнадцяти відсотків. А є дуже багато хлопців і дівчат, які взагалі не були в театрі, не тільки в нашому — в будь–якому іншому. Тому цей конкурс — це ще один шанс повідомити їм, що існує така соціальна інституція, яка називається театром.

— Чула, відразу після закриття сезону ви берете курс на Литву...

— Так, днями я виїжджаю на Каунаський фестиваль, де укладатиму угоду на обмін гастролями. Міжнародний фестиваль «Оперета в Каунаському палаці» — це фантастичний рух жанру оперети. Кожен рік він має свою тему: французьку, іспанську, тему Штрауса, Легара чи Кальмана... Все дійство відбувається у незвичному місці. Уявіть собі нашу площу Слави, ці пагорби, які збігають униз, а внизу — велика сцена, збудована між палацом і горою. Фестиваль триває до глибокої ночі, і ця акція є певним обличчям країни. Всі, хто побуває на цьому фесті, будуть вражені тим, настільки ця країна любить і знає оперету. Артист на сцені виконує, наприклад, арію Барінкая («Циганський барон». — Авт.) — і всі глядачі співають арію Барінкая. Це фантастично! Від чого це йде? Від того, що робиться велика ставка на класичну музику. В розвинених країнах класичне мистецтво є панівним.

Статус без фінансування

— Які ще плани на літо?

— У найближчих планах — цікавий міжнародний проект. Уже 10 липня розпочинається репетиційний процес вистави «Моя прекрасна леді» з німецьким режисером Лео Деккером, а 22 липня команда спектаклю вирушає до Німеччини. «Моя прекрасна леді» матиме у Німеччині двадцять показів, ці гастролі закінчаться наприкінці серпня. А їдуть наші артисти, хор, балет, оркестр — усього у цьому проекті задіяні сімдесят людей.

— І хто оплачує цей масштабний візит української оперети до Німеччини?

— Німці. Звісно, німці.

— Мінкультури не підтримало навіть мінімально?

— Ні, Мінкультури нас не фінансує. Як, власне, і Київська міська адміністрація.

— Ну, те що не фінансує міська адміністрація — зрозуміло. Ви ж тепер маєте статус Національного театру...

— Так, статус маємо, але у державну власність нас ще не передали. Тож поки що нас фінансує міський бюджет. І маючи статус Національного, за ставками Національного ми до кінця ще не фінансуємося. Хоча підстави для цього вже всі прийняті: є Постанова Кабінету Міністрів, наказ Міністерства культури, наказ Міністерства юстиції... І через це найбільшою проблемою сезону, який завершився, була оплата праці. Цей перехідний період з одного бюджету на інший досить непростий.

— А проблема з реконструкцією театру за цей рік якось зрушила з місця?

— Це катастрофічно складне питання. Театр оперети стоїть найближче біля так званого будівництва століття (НСК «Олімпійський». — Авт.), а його уперто ніхто не бачить. Хоча ми ввійшли в Державну цільову програму з Євро–2012, нас постійно звідти викидають. Навіть є Постанова Кабінету Міністрів №530, підписана Миколою Азаровим, про те, що міська влада має додати нам коштів, але нас ігнорують.

— А якщо звернутися до суду?.

— Побачимо. Можливо... Я взагалі дивлюся, що коли починаєш «інтелігентнічати» — нічого не виходить. А нам уже вкрай необхідно зробити прибудову для складських приміщень. Ідея була така, щоб здійснити масштабну реконструкцію: добудова репетиційних залів, складських приміщень, технічне переоснащення сцени, в планах було кондиціонування... Щось ремонтуємо потроху своїми силами, але цим самим ми забираємо кошти від нових вистав. А з іншого боку, ми повинні це робити, бо завтра зупиниться робота театру.

ПЛАНІВ ГРОМАДДЯ

— Якою буде перша прем’єра нового сезону?

— Думаю, «Циганський барон». Або ж «Музи короля вальсу» — спектакль про життя і творчість Йоганна Штрауса, там у нас буде Штраус і гіперкласичний, і гіпермодерний. До речі, на роль Циганського барона за результатами конкурсу ми зарахували одного актора, побачимо, як він справлятиметься. Актор наче й непоганий і голос має добрий, але все покаже робота. Іноді до нас на конкурс приходить соліст і співає ідеально. А потім виявляється, що він узяв свою консерваторську програму і, звісно, виконав її без жодної помарки. А коли даєш йому щось нове, то починаються проблеми... Кілька років уже готуємо модерний проект «Театр моди», але це дорога вистава. Хоча половину костюмів уже пошили... Аби її випустити власними силами, треба зупинити роботу над усіма іншими проектами. А це нереально. Бо визначальною темою наступного сезону для нашого театру повинна стати класика. Минулого року не було поставлено ні Легара, ні Штрауса. І в колективі почалися певні розмови про те, що ми взагалі–то є Театром оперети і треба приділяти увагу класиці жанру. Тому зараз у нас у роботі — «Циганський барон» Й. Штрауса, «Король скрипалів» І. Кальмана... Хоча мені, звичайно ж, експериментувати також цікаво.